Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Детективи » Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Читаємо онлайн Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
наблизилися до головної особи вечора, і поліційний директор стримано кашлянув у кулак, щоб привернути увагу. 

— Пане міністре, дозвольте вам представити нашого найкращого слідчого — ​комісара Адама Вістовича, — ​урочисто вимовив він, коли міністр повернувся до них обличчям. 

Фон Шпрегорф привітно усміхнувся. 

— А-а-а, пане Вістовичу! Радий познайомитися, — ​поворушив він своїми вусами. — ​Чув про вас багато хорошого. Зокрема й від шеф-інспектора віденської поліції. Він і досі пам’ятає, як ви упіймали того маніяка на прізвисько Упир. А негідник же наганяв страх на пів імперії!.. 

Промовивши це, міністр переклав сигару до рота й простягнув комісару звільнену руку. Вістович потиснув її, одночасно дякуючи за приємну характеристику. 

— Для мене велика честь особисто з вами познайомитись, пане міністре, — ​додав він і одразу помітив на собі схвальний погляд шефа. 

— Я знаю, що контррозвідка також має на вас плани, — ​продовжив фон Шпрегорф, — ​але ми вас не віддамо. Правда ж, директоре? 

Міністр засміявся і, щоб не загубити через це свою сигару, знову взяв її у праву руку. 

— У жодному разі, пане міністре! — ​ сказав Шехтель. 

Фон Шпрегорф раптом посерйознішав. 

— У мене до вас невелика справа, пане Вістовичу… — ​сказав він і замовк на хвилину, мовби обдумуючи, з чого почати. 

Затягнувся димом і перевів погляд на директора. 

— Вільгельме, друже, чи знайдеться у вас ще одна пляшка такого ж бренді, що ми з вами розпили за обідом? — ​запитав він у Шехтеля. 

— Звісно, — ​кивнув той, — ​у мене цілий запас для таких випадків. Беру гуртом на заводі Бачевського. 

— От і чудово. То, може, принесете? Я б іще випив. 

Директор потемнів на обличчі, але слухняно подався виконувати побажання міністра. 

— Так-от, пане комісаре, — ​сказав фон Шпрегорф, коли господар відійшов досить далеко, — ​справа стосується моєї репутації. Тому найперше мусите мені дати слово, що ні зараз, ні потім про неї не дізнається ніхто інший. 

Сказавши це, він із вимогою в очах подивився на співрозмовника. 

— Ясна річ, пане міністре. Обіцяю, — ​відповів комісар. 

— Чудово. Тоді перейдемо до суті: понад тридцять років тому мене, тоді ще простого капітана, відрядили сюди, до Ґаліції. Як інженер за фахом я допомагав укріплювати Цитадель і оснащувати її на випадок війни. Втім, це не надто важливо… Важливіше, що якось на Гетьманських Валах я познайомився з милою особою двадцяти з чимось років на ім’я Ельвіра Сафронська. Ми зустрілися вдруге, потім втретє, аж доки в нас не розгорівся роман. Нічого прекраснішого зі мною не ставалося ні до, ні після цього, пане Вістовичу. Зізнаюся вам як чоловік чоловіку… — ​тут міністр зробив паузу і рвучко затягнувся димом. — ​Була, щоправда, одна деталь, яка перетворювала наші стосунки на злочин: Ельвіра була заміжня. Чоловіком її також був військовий, майор Казимир Сафронський. Достойний офіцер і чесна людина, яку ми змушені були обдурювати. 

Ми з Ельвірою втратили розум, думали тільки одне про одного, і світ наш простягався не далі взаємних обіймів. Сподіваюсь, ви пробачите цю недолугу поетичність… 

Вістович кивнув. Він вже не сприймав міністра як героя з відвертого рукопису, але потроху почав здогадуватися, про що піде мова далі. 

Фон Шпрегорф за мить продовжив розповідь: 

— Невдовзі збіг термін мого відрядження, і я повинен був збиратися назад до Відня. Сказати, що ми були в розпачі, — ​нічого не сказати. Ельвіра благала мене покинути службу і втекти з нею подалі з Лемберга, а може, й з Австрії, проте я вирішив, що це буде дурницею. Що чекало би нас, двох самотніх втікачів у якому-небудь незнайомому місті без грошей, без друзів, без нікого, хто міг би підтримати нас бодай кілька місяців? 

Я їй відмовив. У день мого від’їзду, перед тим як сісти в поїзд, я купив газети в дорогу. Кілька з них повідомляли про смерть майора Сафронського від отруєння арсеном. Поліція звинуватила Ельвіру, стверджуючи, що вона підсипала отруту йому в чай. 

Знаю, тоді я мав би виявити мужність. Вийти з вагона і повернутися до неї. Підтримати її в цьому пеклі, але я так не зробив. Просто згорнув газети і спостерігав у вікно, як поїзд все більше й більше віддаляється від станції Лемберг. 

Суд над Ельвірою тривав майже рік. Про нього писали віденські газети, тому я був у курсі подій. Їй пощастило із захисником. До того ж обвинувачення так і не змогло чітко довести, що майора отруїла саме його дружина. Ельвіра уникла смертної кари, проте отримала десять років жіночої в’язниці. Умови утримання були доволі м’якими, проте, ясна річ, це зламало їй життя. 

Увесь цей час я відчував на собі вину. Мені снилися кошмари, я ламав голову над тим, чи справді Ельвіра зважилася через мене на вбивство, але навіть отримавши свою першу високу поліційну посаду, не спробував зв’язатися з нею. Хоч слід було. Бодай для того, аби попросити вибачення. 

А тепер до суті справи… Ельвіра знайшла спосіб мені помститися. Вона мовби навмисне чекала, доки я піднімуся на саму верхівку кар’єри. Бо ж що вагоміша моя посада, тим болючіше я відчую удар. 

Взявши собі псевдонім Ельвіра Сапфо, ця жінка написала огидний порнографічний роман, в якому відвела мені роль головного героя, ще й називаючи мене моїм справжнім іменем. Ви не повірите, але цей твір під назвою «Розпусний міністр» поширився з такою швидкістю, що у Відні він опинився вже за два тижні після того, як його опублікували в Лемберзі. Мої люди вдалися до рішучих дій: з книжкових крамниць і складів були вилучені всі примірники, декотрих книгарів поліціянти заарештували й протримали в буцегарнях кілька днів, аби вони затямили, що ця книжка не принесе їм добра. Друкарні й видавництва, що випустили цей непотріб у світ, отримали гігантські штрафи. Словом, ми зробили все, щоб німецькомовний читач ніколи не взяв цю книжку до рук. Ні у Відні, ні у Лемберзі, ні у Зальцбурзі, ні в іншому місті… 

Однак авторка не заспокоїлася. Жодного примірника вже не знайти, але слава про цю книжку поширилася поміж шанувальниками такого брудного чтива. І що гірше — ​проникла за кордон. Мої агенти повідомили, що Ельвіра продала права на переклад італійською, і невдовзі «Розпусний міністр» має вийти у Венеції. Я знову мусив удатися до рішучих дій і найняв детектива… За планом він повинен був зв’язатися з її швейцарським перекладачем і, вдаючи з себе редактора чи власника італійського видавництва, отримати оригінал перекладу. А також, за можливості, виманити й рукопис цього бісового роману… 

Міністр замовк. 

— І що сталося далі? — ​обережно запитав Вістович, хоча продовження історії добре знав. 

— Гадки не маю, — ​фон Шпрегорф знизав плечима. — ​Той детектив більше зі мною не зв’язувався. Сучий син, мабуть, мене обдурив, хоча я й отримав від нього телеграму, в якій він повідомив, що переклад у нього… 

— А ось і я, мої панове! — ​почувся збоку голос директора. 

Шехтель в одній руці тримав пляшку темно-бурштинового

Відгуки про книгу Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: