Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Хочу передати вам вітання від доктора Фельнера, — ​мовив комісар, підходячи трохи ближче до справи. 

— А-а-а, від Ебергарда? — ​зрадів Кронфельд. — ​Дякую! Передавайте навзаєм, хоч ми бачимося час від часу в одній ресторації тут поблизу. Любимо з ним однаковий сорт чилійського вина. В усьому Лемберзі його можна знайти тільки там. 

— Пан Фельнер порадив мені звернутися до вас в одній справі, — ​продовжив Вістович. 

— Справді? О, ласкавий Боже! Небеса послали мені вас, щоб я не вмер з нудьги, комісаре, — ​зрадів господар, — ​що ж, розповідайте. 

— Власне, це я хотів би почути від вас розповідь, — ​промовив комісар, також закурюючи. — ​Мене цікавить убивство такого собі майора Казимира Сафронського, що сталося 1876 року. Чи пригадуєте цей випадок? 

— Дайте подумати… Гм, тридцять років тому — ​це вам не вчора… — ​сказав Кронфельд і подивився кудись у кут своєї вітальні, мовби там були записані його спогади. — А як його вбили? Цього майора? — ​уточнив він. 

— Отруїли арсеном. 

— Ах, так! — ​оберкомісар ляснув себе по коліні. — ​Згадав! У мене тоді не виникло сумнівів, що це зробила його дружина. Майор помер за сніданком, випивши чаю, в якому замість цукру була отрута. 

— Доктор Фельнер стверджує, однак, що арсену в чашці не знайшли, — ​зауважив Вістович. 

— На бога, пане Вістовичу. Тридцять років тому криміналісти робили більше помилок, ніж учні на уроках латини. Пробу з тіла загиблого також не взяли, бо тут, у Лемберзі, не було ані потрібного устаткування, ані фахівців. 

— Отже, доказом вини пані Ельвіри була тільки отрута в цукерниці? 

— А хіба цього мало? — ​здивувався Кронфельд. — ​Ви, приміром, тримаєте в себе на кухні арсен, пане комісаре? Скажімо, для того, щоб додавати його в свої страви для смаку? 

— Ні, звісно. 

— Ну от. Крім них двох того ранку вдома нікого не було. Напередодні ніхто не заходив. Тож шукати вбивцю деінде було б дивно, — ​підсумував оберкомісар. 

— А що було відомо про їхні стосунки? Маю на увазі Ельвіри з покійним Сафронським? 

— У тому й річ. Розповідали, що майор був деспотом. Це й стало її головним мотивом. В останні місяці свого життя він влаштовував їй справжнє домашнє пекло. Казали, страшенно її ревнував. 

— Спадку вдова не отримала? 

— Ані копійки. Після чоловіка лишилися тільки борги, про які вона не здогадувалася. Причому велетенські. 

Вони трохи помовчали, зосередившись на курінні. 

— А чому вас зацікавила ця справа? — ​запитав Кронфельд. 

— Випадково натрапив на неї в архіві, — ​збрехав комісар. 

— Он як… І що ж? Думаєте, майор сам наклав на себе руки? Через борги? 

— А вам це не спадало на думку? — ​питанням на питання відповів комісар. 

Співрозмовник стиснув зубами люльку так сильно, що його безкровні губи стали блідішими за крейду. 

— Ви розумієте, що коли це правда, то я пущу собі кулю в лоба? — ​промовив він хриплим голосом. 

— Ви не зробите цього, бо переконані у своїй правоті, — ​сказав Вістович. — ​І в мене, зрештою, немає жодних сумнівів у тому, що слідство було проведено як належить. 

— А як щодо вашої справи? Я маю на увазі ці нахабні вбивства поліціянтів? — ​запитав Кронфельд після нової паузи. 

— Це поки що не моє розслідування, — ​сказав комісар, — ​офіційно я ним не займаюся. 

— Гаразд. Але що про це думаєте? 

— Я вже казав, ми знаємо, хто вбивця. Лишилося його спіймати. 

Вістович підвівся, щоб іти. 

— У мої часи поліція не мала стільки технічних можливостей, як зараз. Ми не знали нічого про відбитки пальців, а ідеї Бертільйона[93] лише входили у практику, — ​несподівано сказав Кронфельд. — ​У роки моєї служби кожен злочин сприймався як виклик особисто детективу. Детектив приймав його і ставав до поєдинку, сподіваючись лише на свій інтелект і вправність. Мені гірко дивитися, як здрібніли сучасні слідчі. Серед них більше немає ані мисливців, ані азартних гравців… Прошу, не сприйміть це близько до серця, пане Вістовичу. Я не маю на увазі конкретно вас. Просто давно не читав у газетах, як вправно львівський детектив заманив маніяка в пастку. Виграв партію за білих, якщо говорити мовою нашої з вами улюбленої гри. 

Він підвівся й простягнув гостеві руку на прощання. 

— Справжні маніяки, зрештою, також перевелися, — ​пожартував господар наостанок. — ​Ви тільки гляньте на цього вашого нападника. Такий старигань, як я, прогнав його шматком металевої рури. 

— На все добре, пане Кронфельде, — ​попрощався Вістович. — ​Слугу не кличте. Вихід я знайду. 

— Ви забули? Він глухий мов тетеря. Я б його й не докликався, — ​почув комісар уже за спиною. 

У Дирекцію він повернувся не в гуморі. Зверхність колишнього оберкомісара добряче його вколола. І найгіршим було те, що відповісти Кронфельду, як хотілося, Вістович не міг. Старий поліціянт врятував йому життя. Причому відважно кинувшись на вдвічі більшого за себе Брюкнера. Так, мовби й справді функціонарії тих часів звикли брати найнебезпечніших злочинців голіруч або застосовуючи те, що трапиться під руку. Без сумніву, якби замість металевої рури цей чоловік мав при собі виделку, то і цим інструментом зумів би дати раду. 

Біля вахти чергового комісар зіткнувся з капітаном військово-поліційної служби. Високий жилавий офіцер із хвацько підкрученими вусами, побачивши його, зупинився і, за звичкою, осмикнув свій темно-зелений мундир. На його поясі дзенькнув металевий ринґраф, на якому було витиснуто особистий номер. Поруч з ринґрафом висіла поліційна шабля, а з іншої сторони — ​кобура з револьвером. 

— А, пане Вістовичу, — ​промовив офіцер. 

— Вітаю, капітане, — ​комісар торкнувся пальцями краю капелюха. — ​Маєте новини? 

— Ви про того маніяка? На жаль, нічого втішного. 

— Тоді заздрю вашому спокою, — ​сердито мовив Вістович. 

— Ми поставили на вуха всі експозитури поліції в місті. І ретельно прочесали все довкола тієї кам’яниці на Потоцького. 

— Не сумніваюся у вашій ретельності. 

Комісар, сам не розуміючи причин свого грубіянства, вже збирався пройти повз, коли капітан єхидно зауважив: 

— Я міг би сказати, що й вам слід вправніше стріляти… 

Втім, слідчий пропустив це повз вуха. 

— Якби ви вчора не промахнулися, то, можливо, сьогодні не сталося б ще одного вбивства, — ​додав капітан вже йому вслід. 

Вістович відчув, як по його тілу пробігли крижані мурахи. 

— Ще одне? — ​перепитав він, наче недочувши. 

Офіцер кивнув. 

— Капрала Фільца знайшли мертвим на Замарстинові. Усе те саме: удар ножем точно в горло і виколоті очі. 

Сказавши це, капітан надів на голову поліційне чако і вийшов з Дирекції. Вістович піднявся сходами, але замість свого кабінету попрямував до кабінету Шехтеля. Постукав у двері й, дочекавшись запрошення, зайшов. 

На директора було