Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Прошу панства, маю до диспозиції тільки напої та холодну закуску, — промовив він. — Кухня нині не працює.
— Два пива, — коротко промовив комісар. — Хліб і полядвицю з гірчицею.
— Одну хвилину, — сказав Зайґельт і зник у коморі.
Поліціянти вмостилися за той самий стіл, де кілька днів тому Самковський розмовляв із Брюкнером. Вістович полегшено видихнув, відчувши тільки тепер, як стомився після своєї прогулянки.
— Гляньте, комісаре, — засміявся раптом ад’юнкт, — ось отвір від моєї кулі. Стіл навіть не замінили.
Він вказав рукою на продірявлену стільницю.
— Наскільки серйозно ви поранили Брюкнера? — запитав Вістович.
Самковський знизав плечима.
— Він зміг вискочити звідси на своїх двох, тож… Гадаю, моя куля лише незначно його зачепила.
— Ну, знаєте, важко підстрілений кабан часом ще довго тікає від мисливців…
Вістович витягнув і поклав на стіл портсигар, але той виявився порожнім. Цигарки, здобуті у чергових, він викурив, ще коли читав газети. Врятував Самковський, який поділився з шефом самокрутами.
— Цигарок більше не купуєте? — здивувався Вістович. — Схоже, у вас направду паскудні часи.
— Ще й які, — відвівши очі, зізнався ад’юнкт. — Але після того, як мене звільнять, настануть ще паскудніші. Думаю, після суду доведеться піти до в’язниці.
Вістовичу стало його жаль. Самковського він знав давно, той завжди був надійним помічником і, попри все, таки вправним слідчим.
— Коли мусите остаточно передати справи? — запитав він у нього.
— Післязавтра або й пізніше… Після свят Шехтелю буде не до мене.
— Але від служби вас відсторонено?
Ад’юнкт кивнув.
— Чудово, — комісар випустив струмінь темного гіркого диму. Від самокрута нестерпно зашкребло в горлі, аж Вістович мусив відкашлятися.
— Чудово? — здивовано перепитав Самковський. — Ви тішитесь?
— Хіба я сказав, що тішуся? Чудово, що наступні два дні зможете не бути на службі, а попрацювати на мене. Я вас наймаю.
З цими словами комісар дістав з гаманця три банкноти по п’ятдесят крон і підсунув їх ад’юнктові. Той здивовано витріщився.
— Сховайте гроші, — наказав йому комісар. — Мерщій.
Самковський підкорився.
— Півтори сотні? — перепитав він майже пошепки. — За що?
— Я хочу, щоб наступні дві або й дві з половиною доби ви спостерігали за старими складами, неподалік яких ми зустрілися. Невдовзі туди має прибути якийсь вантаж. Мені потрібно знати, хто іще напередодні буде цікавитися цим місцем. Хто буде там вештатись і приглядатись, — так само стишено сказав комісар. — Ніхто краще, ніж ви, цього не зробить, Самковський. Розумію, що самому буде важко, тому найміть надійного помічника. Нотуйте все, що вважатимете за потрібне й важливе… Покладаюся на вас.
Ад’юнкт кивнув.
Тим часом з’явився Зайґельт, несучи в одній руці одразу два кухлі з пивом, а в іншій — тарілку з м’ясом і хлібом.
— Прошу сердечно! Пиво коломийське «Marcowe» з броварні Вайса. Полядвиця з масарського складу Йозефа Лінттнера! Правдивий великодній лігумін!
Побажавши поліціянтам смачного, він повернувся на своє попереднє місце.
— У поліції Зайґельта допитали? — поцікавився Вістович після першого жадібного ковтка. Холодне пиво полилося нутром і здавалось йому божественною амброзією.
Самковський кивнув і теж хильнув пива. Після цього обидва з апетитом вгризли два шматки полядвиці й по скибці хліба, рясно намащеного гірчицею. Одразу за цим знову припали до гальб.
— І що він розповів? — допитувався Вістович.
— Що з Брюкнером не знайомий і гадки не має, де той може переховуватися, — знехотя сказав Самковський, беручи до рук наступний кавалок.
— Думаю, він бреше, — прошепотів комісар.
— Чому?
— Бо прямо зараз намагається підслухати нас зі своєї комірчини, — сказав він уже голосніше. — Агов, ти, сучий сину, виходь сюди! — схопившися з місця, гукнув він Зайґельту.
Той вийшов і став за шинквасом, мовчки кліпаючи очима.
— Маю кілька питань, — промовив комісар, — точніше одне, але важливе. Чи Берл Брюкнер навідувався сюди після того, як мій колега намагався його затримати?
— Мене вже допитували, і я все сказав… — заторохтів той.
— Зачиніть двері, Самковський, — промовив Вістович, беручи в руку чиюсь забуту тростину.
Комісар підійшов до шинквасу й щосили вгатив нею по пляшці заокеанського бурбону. Відмінний «Heaven Hill» розлетівся на друзки, а господар завив з розпачу.
— Чи навідувався сюди Брюкнер? — повторив комісар.
— Ні!
Ще одну пляшку довелося принести в жертву.
— Так, так! Він приходив! — закричав Зайґельт.
— Коли?
— Вчора.
— Сам?
Господар мовчав. Тоді Вістович, не вагаючись, вперіщив тростиною по товстезній пляшці французького бренді. Як не дивно, пляшка витримала, і обоє якусь мить здивовано її споглядали.
— Оце так скло, — пробурмотів комісар і замахнувся вдруге.
— Стійте! — зупинив його Зайґельт. — У мене тільки одна така пляшка…
Він дістав хустинку й витер чоло.
— Ну й Великдень, — простогнав господар. — Щоб ви всі здохли.
— З ким він тут був? — запитав комісар.
— З якимось своїм кумплем…
— Який той на вигляд?
— Міцно збудований, кремезний, одягнений пристойніше. Брюнет.
— Грумм… — сказав тихо Вістович. — І що, отак спокійнісінько теревенили за столиком? — запитав він вже голосніше. — Адже обидвох розшукує поліція!
— Вони прийшли після закриття. Близько півночі.
— Повтори.
— Я впустив їх до кнайпи, коли всі відвідувачі пішли! — істерично вигукнув Зайґельт. — Інакше мені б розтрощили голову так, як ви пляшки!
З цим Вістович був згоден.
— І про що ж вони говорили?
— Не знаю. Їх я не смів слухати.
За якийсь час Вістович виклав на стіл кілька крон.
— Це за пиво й закуску.
Господар на нього не дивився, спрямувавши погляд кудись на стіну. Поліціянти вийшли.
— Дарма ви з ним так, — сказав Самковський вже за дверима, — він непоганий чоловік. Іноді я міг навіть повечеряти в борг.
— Цей «непоганий чоловік» дивився, як Заремба ледь не розніс вам голову, а потім не зізнався поліції, що гостив у своїй кнайпі двох терористів. Запевняю вас, ад’юнкте, ті розбиті пляшки він заслужив, — промовив комісар.
Самковський змовчав, але було помітно, що він погодився зі сказаним.
— Виконайте моє доручення, — нагадав йому Вістович.
— Буде зроблено, шефе. Дякую за підтримку.
Комісар поплескав його по плечу.
— Важкі часи нас чекають, Самковський. Але бувало й гірше.
Вони попрощалися, і кожен з них, ідучи в свій бік, мав
