Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Надвечір комісар дістався вілли на Понінського. Не сподівався, що Бейла прийме його сьогодні. Про свій візит він не попередив. Зрештою, її могло й не бути вдома. Але, як виявилося, вона була й навіть чекала на нього.
Служниця забрала в нього верхній одяг і провела до вітальні. Попросила зачекати й запропонувала чаю. Комісар не відмовився. Великим поціновувачем не був, але пам’ятав, що Бейла на цьому знається, тому гербата йому засмакує. Господиня дому особисто раз на місяць складала замовлення в крамниці колоніяльних товарів на Сикстуській[82]. Найбільше полюбляла китайський «Лапсанг» та квітковий індійський «Дарджилінг». А для заварювання мала безліч начиння, різного для кожного сорту, й свою служницю навчила всім цим користуватися.
Вістович знав, що в тій крамниці Бейла замовляє не тільки чай, але й прянощі, ароматичну олію, тканину для одягу й книжки, написані загадковою для нього мовою їдиш.
Господиня не спустилася до вітальні, а наказала служниці одразу покликати гостя нагору. Вістович відставив горнятко і неквапно піднявся сходами, дослухаючися до своїх кроків, мовби в кожному їхньому звукові був зміст, що його він намагався розгадати. Відчинив двері її кімнати.
Інтер’єр був добре знайомий: вікно з оксамитовими шторами, акуратний дамський столик з великим люстром над ним, книжкова шафа, до якої усі книги не вмістилися, тому декотрі стояли стосами на підлозі. Поруч з ними був електричний торшер, що трохи розсіював темряву, перетворюючи її на сутінки. Просторе ліжко, застелене лляним покривалом із непомітними візерунками по краях. Між ліжком і столиком пролягав теплий килимок. З кутка виступала дерев’яна тумба з увімкненим патефоном. Приємний жіночий голос виконував «Lamento della Ninfa» Монтеверді. Вістович знав усіх улюблених композиторів Бейли: Скарлатті, Кореллі, Перселл… Вона обожнювала барокову музику.
Жінка стояла біля вікна. Постать її була майже невидима на тлі портьєри. Втім, Вістович здогадувався, що вбрана вона в легкий шлафрок, а своє довге чорне волосся зібрала у вузол на потилиці.
Якийсь час вони мовчки дослуховували арію Аріадни з патефона. Коли та закінчилася, Бейла нарешті озвалася:
— Запис із «Ла Скала»[83]. Сьогодні привезли на Сикстуську. Увесь день не могла наслухатися і от вирішила поставити цей запис тобі.
— Добре жити в часи, коли техніка дозволяє нам чути голоси з Мілана, — зауважив комісар, все ще стоячи на місці.
— Проходь. Сядь у крісло, — запросила Бейла.
Чоловік зробив, як вона сказала. Насправді Вістович любив їй підкорятися. Тим більше, сидячи в кріслі, тепер краще її бачив. Акуратні риси обличчя, довгу шию і делікатні плечі. Волосся й справді було у вузлі на потилиці. Їй так надзвичайно пасувало.
— Як твоя поїздка? — запитала вона.
— Краще б я лишився в Лемберзі, — зізнався комісар.
— І краще б зі мною, — додала жінка й підійшла до нього.
Якийсь час вона дивилася на Вістовича згори вниз, ніби прочитуючи його, як дорожній щоденник. Йому нестерпно було під цим поглядом, і водночас він божеволів, відчуваючи її парфуми.
— Я матиму до тебе прохання, — сказав він раптом.
— Яке? — запитала вона, обережно торкаючись кінчиками пальців його скронь.
— Ти ж опікуєшся єврейськими дівчатками-сиротами, правда? Допомагаєш їм з наукою, аби потім вони мали професію.
— Опікуюсь, — зі здивуванням у голосі сказала Бейла. — А чому запитуєш?
— Бо хочу, аби ти допомогла одній дівчинці. Їй десь шість років, й виростає вона в паскудній сім’ї. Сумніваюся навіть, що ходить до школи. Правда, це не єврейська дитина. Але я міг би оплатити її навчання.
— Що-небудь придумаю, — пообіцяла Бейла і забрала руки з його скронь, аби зняти свій одяг.
— Сьогодні залишися в мене, — почув він черговий наказ. — Бодай на службу підеш, поснідавши.
Він засміявся і притягнув її до себе.
Прокинувшись вранці, Вістович одразу зрозумів, що проспав. Вранішні сонячні промені були яскраві й упевнено пробивалися у спальню, минаючи портьєри. Найпевніше, була вже восьма або й пів до дев’ятої. Бейла дивилася на нього, лежачи на своїй половині ліжка й спершись на лікоть. Її акуратні груди були напівприкриті волоссям. Вістович любив ці груди. І просто обожнював пестити їх до безмежності довго, відчуваючи, як Бейла тремтить від усе нових і нових приливів насолоди.
— Шехтель з мене шкуру здере, — вимовив комісар, але без краплі жалю.
— Кесарю кесареве, а мені ось це, — відповіла Бейла, грайливо запускаючи руки під його ковдру.
— Що ти робиш зі мною, жінко? — сказав комісар, відчуваючи, що його ранкове збудження досягло неймовірних масштабів.
Втім, уже в наступну мить він замовк, спостерігаючи, як його коханка опинилася згори і зі звабливою грацією спрямувала його плоть поміж своїх стегон. Вістович більше не переймався спізненням. Навіть якби в цю мить настав кінець світу, йому було б начхати. Бо й серед руїн і згарища він би продовжував дослухатися до відчуттів, що дарувала йому ця жінка.
Сніданок, що чекав його на столику біля патефона, встиг захолонути.
— Коли ми побачимось знову? — запитав він її, ковтаючи каву просто із дзбанка.
— Коли я захочу, Адаме, — відповіла Бейла, сідаючи за свій столик. Вістовича при цьому вона бачила в люстрі. — Або коли ти справді того потребуватимеш.
— Я потребую тебе завжди, — сказав комісар.
Вона хитнула головою.
— Ця спальня — наш сховок. А ми одне для одного — відрада. Тож давай не перетворювати все це на буденність.
Вістович наблизився до неї і вдихнув її запах так, ніби вдихав тютюновий дим. Глибоко й з насолодою. Так, щоб можна було дотягнути до наступної зустрічі.
— Я провідаю тебе незабаром, — сказала Бейла наостанок, — іди…
До кабінету шефа комісар зайшов о пів на одинадцяту. Шехтель був заклопотаний, але спізнення Вістовича сприйняв спокійно. Зрештою, був другий день Великодніх свят, і він сам залюбки побув би ще вдома.
— А, Вістовичу… — промовив він, розгрібаючи якісь документи на столі. — Вітаю вас. Як минула ваша відпустка?
Комісар знав, що директору насправді начхати, як вона минула, тому відповів якоюсь шаблонною фразою і подякував за турботу.
— Були в Швейцарії? — поцікавився несподівано шеф, указуючи тому на стілець.
— Так… Мав там деякі справи, — спантеличено сказав Вістович.
— Мабуть, уже знаєте, яка чортівня в нас тут коїться.
Шехтель знервовано відкинув документи й сперся ліктями на стіл.
— Читав у газетах, пане директоре.
Комісар очікував, що Шехтель зараз оголосить, що доручає йому провадити слідство, але той мовчав. Витягнув з кишені зім’яту хустинку й голосно висякався. У директора на весну загострювався хронічний нежить.
— Паскудно все, Вістовичу, — прогугнявив він, — ваш підлеглий Самковський взявся за цю справу, я повірив
