Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
«Хе, – подумав професор, – знав би ти, хто я насправді. Ботан універівський, а не боєць крутий…»
Але вголос сказав:
– Це точно. Він такий. Нема нічого, чого б не зміг.
– Він для мене – авторитет… Ого! – насторожився Марченко. – Схоже, проблемки. – Ще раз подивився в дзеркало заднього огляду. – Гм… Там у нас наче «хвіст» виріс… Матері його в дихало… Чорний «Соренто» не відлипає.
Лисиця озирнувся. Точно. Є. У нещільному потоці позаду рухався чорний «КІА Соренто» попередньої моделі.
– Кілька хвилин уже, – стежив «на два фронти» Ігор. – Гм… Ану ж, перевіримо.
Він зібрав себе в кулак. Рухи стали зосередженими. Вся увага – на чорний позашляховик.
Лисиця відчув неспокій. Налетіла тривога й гайнула венами. Інстинктивно доторкнувся до «металевого тотема» в сумці. Той знову спробував заспокоїти. Цього разу не вийшло. Ну, як раніше. Та все одно. Добре, що він є.
Марченко проїхав так зосереджено ще трохи, а потім різко повернув до супермаркету «Абсолют» і завмер на парковці. «Соренто» з тонованими вікнами зробив те ж саме й запаркувався. Крізь лобове скло «хвоста» стало видно, що на місцях водія й переднього пасажира сиділи чоловіки. Нібито. Але ніхто не вийшов. І до магазину не пішов.
– Піду куплю води, печива й шоколадку, – дістаючи гаманець, повідомив Марченко.
– Ми їдемо до дівчат? – пожвавішав професор. Може, жарт прожене тривогу?
– Тоді б я брав шампанське, а не воду, – покликав Ігор на допомогу логіку. – І коробку цукерок із фруктами.
– Точно, – удавано скис Лисиця. – Один нуль.
– Не знаю, чи встигнемо пообідати, а так… Хліб і вода. Прорвемося. А ти тут «попаси». Може, просто так вийшло. Чувакам теж треба закупитися. А може…
Ігор вибрався із салону та спокійно рушив до прозорих дверей супермаркету, звідки виходили і куди входили клієнти та майбутні клієнти. Богдан тим часом перебігав очима від Марченка до «соренто» й назад. І нічого такого не бачив. Бо нічого такого не відбувалося. Із машини ніхто не виходив. Вона нікуди не їхала. Просто «тупо» стояла. Донкор дійшов до дверей металево-скляного монстра і зник. Ніби факір махнув чарівною паличкою. Тепер уся увага на джип. А він стояв і не подавав ознак життя. Там – наче снайпери залягли. І ні рухом, ні звуком себе не викажуть. І дихають через раз… Але ні. Ось у ньому з обох боків опустили скло й почав виходити сигаретний дим.
«Спортсмени не курять», – згадалася репліка зі старого анекдоту. А ці точно не спортсмени. Ого, як димлять! Ха! Так це ж добре! З не-спортсменами легше впоратися. Раптом що. Раптом армрестлінг.
Лисицині хвилини не поспішали. Ледве повзли свідомістю. Та й годинником теж. І навіть музика не допомагала. «Europe» як не намагалася розважити своїм «The Final Countdown», професор усе одно нудився. Після тет-а-тету в міліцейському туалеті хотілося не тільки вимитися медичним спиртом, а й скинути залишки стресу приємною розвагою чи хоча б такою ж новиною. Або ж непоганою швидкістю на дорозі. Чи до тиру заїхати. З півсотні разів бабахнути. Але аж ніяк не сидіти самому в машині на парковці. Хай і під класну музику. А може, «розвагу» планують курії із «соренто»? Якщо вони «ті». Та ні. Ну їх… Нехай будуть не «ті». Таких ще бракувало. Хай ще вони скажуть, щоб журналісти з «Презумпції» забули про вбивство Кречета. Буде повний набір. І – повний аллес. Тоді стане зовсім цікаво. Не знатимеш, що робити й куди бігти. Чи їхати. На Київ? Гм… Лапки догори й не рипайся? Тут уже все вирішено? Нíчого топтати чужу територію? Хоча… Уже й так не знаєш, якому богу молитися. Бо диявол з усіх усюд тисне. Заганяє між прапорці…
Попід рядом машин, де стояв «цікавий» чорний позашляховик, ішло двоє циганчат. Дівчинка років дванадцяти і хлопчик, молодший трохи. Брудні, звісно. Чіплялися до кожного, хто траплявся, протягуючи руку. Все правильно. У тих, хто на машинах, грошей більше. Стратегія. Але не факт, що правильна. Принаймні у цих двох замазур. Ніхто не поспішав класти до рук хоч щось. Кожен – по-своєму, як умів – відвертався.
У динаміках «Metallica» почала вступ до «Nothing Else Matters» – красивої ліричної пісні. І Лисиця почав знову ставати «собою донецьким». У якого є Олена. Ця красуня зараз знову ожила всередині. Літала його нескінченними думками. Устигала підштовхувати серце й пульсувати в кожній судині. Діагноз. Інакше й не назвеш. І як це він так утрапив у цю солодку халепу? Не планував. Не збирався. Не мріяв. Просто їхав у відрядження. Подлубатися в черговому злочині. А все он як розвернулося. І тепер – наче припнули його до цієї міліціонерши. Чи це він сам таке зробив? Ну, а як же? Ти ж сам до неї прагнув, линув, летів… Чи все ж таки не сам? Тоді хто? Хто все так підлаштував, що він тепер не належить не те що газеті, а навіть собі? Ні. Відповіді шукати не буде. Зараз. Поки не розібралися з Кречетом. Двох зайців не вдавалося впіймати ще нікому. Навіть Свириду Петровичу Голохвастову. Не те що тобі. А тобі ж до нього ой як далеко…
Циганчата підійшли до «соренто». Заговорили і завчено простягли руки. Знову закинули вудочки. Але одразу ж відсмикнули їх і відступили. Навряд, щоб ті, хто в чорному позашляховику, розповіли про ключ від квартири, де гроші лежать, назвали адресу квартири й пообіцяли дати сам ключ. Сказали щось коротке й страшне. Чи страшне й коротке. Страшне навіть для циганського new generation. Яке бачило-перебачило вже за недовге життя стільки… І воно відразу ж забралося геть. Швидко й без балачок. Навіть не озираючись. Круто. Генії переконання. Безкоштовний майстер-клас. Але з машини так ніхто й не вийшов. Навіщо тоді заїхали сюди? Гм… Отож.
На стоянку заповзла срібляста «Тойота-Ярис». Із червоною буквою «У» на задньому склі (вище) і – теж червоним – черевичком на довгому підборі (під ним). Почала моститися у той самий ряд, куди й запхався «хвіст». Хоча – професор трошки помилився. Стартувало паркувальне родео. Справжнє. Хоч бери й на телефона знімай. Чудовий матеріал для YouTube. Блондинка (подумалося саме так), схоже, хотіла не поставити машину, а знищити всіх навколо. Чи принаймні потрощити. Бачила в них кровних ворогів. Не менше. Заважали ж… Спочатку вона штовхнула переднім бампером синю «КІА Ріо», що стояла праворуч, а потім, різко «побігши» назад, добряче вдарила чорного «Доджа Калібера». На що той почав горлопанити сигналкою. Але «пілот-ка» «Тойоти Ярис» не заспокоїлася. І машина так само різко стрибнула вперед. Зачепивши баклажанну «Ладу Ґранту» ліворуч. Ця теж почала тонко завивати сиреною. Подумалося, що вже навтішалася. Проте «тойота» не здавалася. Вона знову штовхнула «доджа» (розгорлопанився тут!), а потім чкурнула між «КІА» і «ладою». І все було б нічого, якби вона вчасно загальмувала. Але ж ні… Зупинилася «королева парковки» тільки… в задньому бампері брунатного «Ніссана Мурано». Який теж почав скаржитися сиреною на невихованість «молодшої сестри». Після такої «нештатної» зупинки з агресивної машини вийшла… кругленька брюнетка і, взявшись у боки, почала розглядати накоєне. Лисиця відчув розчарування. Чому не блондинка? За всіма законами жанру ж мусила…
А з магазину вже бігли нещасливі власники «покусаних» автівок, яких викликали пульти. Почалася серйозна заруба…
На арені з’явився Марченко. У руці – фірмовий пакет магазину. Йде спокійно, як і йшов туди. Пряде очима довкола. Наче мисливець, що полює за мисливцями. Епічна картинка. Яку «Metallica» озвучила своєю «Turn the page». Шкода, що більше ніхто не бачить цього й не чує. Шикарно. Живий відеокліп.
Повз «групову погризеність» пройшов не зупиняючись. Хоча й із повернутою назад головою. Нечасто таке бачиш…
Але відео закінчилося раніше, ніж аудіо. Марченко дійшов до «лачетті» й умостився на своє місце. Пакет кинув назад. Целофан зашарудів і замовк.
– У машині двоє, – неголосно «доповів» донецький Штирліц. – Лоби дебелі. Подивимось, наші це пастухи чи ні. Три секунди.
Лисиця про побачене мовчав. Зараз інше головніше.
