Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Заходь! – бовкнув тутешній «повелитель». Робив усе звично. Не вперше?

Богданові ніколи не подобалося, коли ним намагалися командувати. Навчання на військовій кафедрі не рахується. Там мусив. Навчали ж, як зберегти себе й підлеглих. Офіцер же! Не сподобалося й зараз. Але ситуація інша. Треба грати далі. А пощастить – то й обіграти. Зайшов. Колесниченко теж. І замкнув двері. Зайнято!

– Слухай уважно, суперстар столичний, – почав вивергати вогонь, показуючи, хто тут хазяїн. Він ще більше став схожим на алігатора. Чи – швидше – на казкового змія. Горинича. Але – з одною головою. – Ти пофестивалиш і поїдеш. А нам тут жити. Як і до тебе жили… Так! Довго базарити не буду. Нíколи. А ти слухай уважно: Олена – моя. Докумекуєш? Я вже два роки її дресирую. Вона ж дика, як пантера. Але в мене потроху виходить. А ти приперся сюди і все поламати хочеш. Не вийде! Ось тобі дуля.

І Колесниченко показав «архаїчний магічний символ». Майже під самого носа. Але ним професора не здивуєш. Доводилося бачити штучки значно крутіші. І перед ними не пасував. Кастет менш симпатичний, ніж комбінація з трьох пальців. І його не злякався. Та й перо в бік намагалися встромити… А це… Ячмінця точно не буде.

– Зубами рватиму всіх, хто підповзти надумається, – шипів далі «змій». – Але не віддам. Чуєш, очкарику? Не віддам!

– Класно ти сказав, – теж перейшов на «ти» Лисиця. Професорство лишилось у коридорі. А тут зійшлися два самці. І богом у них тільки Сила. – Та вона не річ. Хоч це й банальні слова. Може вирішувати сама. Без чужих порад і примусу. Думаю, так вона й зробить. А не так, як хочеш ти. Чи я. У неї своя голова на плечах. Досить розумна. І… красива… А тебе я не боюся. Доводилося і з ведмедем армрестлінгом займатися. Так що твоє чмихання залиш для таких салабонів, як отой сержант. У них ти «в законі». Пахан. А мені – не більше ку́пи… Ну, ти знаєш…

Колесниченко заскреготів зубами. Допер, що ні його загрозливий вигляд, ні «переконливі» слова не поставили на місце цього ботана. Хіба таке може бути? Завжди спрацьовувало, а тут… Роздавив би, ніби муху. У-у-у-у! Недоносок!

– Я сказав, – прогарчав майор, і армрестлінг з ведмедем майже став реальністю. – Це перша й остання жовта картка. Потім не ображайся. У нас тут свої закони. Неписані. І суворі. Як у джунглях. Тут самка дістається сильнішому.

– О-о-о, – протягнув насмішкувато Богдан, – мсьє натураліст?

Майорові очі були готові розірватися. І забризкати білосніжну Лисицину сорочку. Цього хотілося найменше. Пери її потім…

– Даю тобі цілий день до вечора, – знову нагадав про шанси на «ведмежий армрестлінг» Колесниченко. – Увечері навіть духу твого не повинно бути. Ні в Донецьку, ні в області. Бо потім… – Він знову нагадав, що його вкусила Єхидна. – А потім твоє спотворене до невпізнаваності й нікому не потрібне тіло знайдуть цікаві безхатьки. На смітнику. Коли вранці шукатимуть, чим поснідати. І мої хлопці довго й безуспішно намагатимуться його ідентифікувати. Спочатку складуть твій словесний портрет, влаштують «фотосесію» для трупа, а потім – і твого чарівного обличчя: фас і обидва профілі – лівий та правий. Накарлякають, з якого матеріалу зроблено твій прикид, опишуть його фасон, особливості характерних малюнків, форму й колір ґудзиків, специфіку фабричних ярликів… І причеплять тобі бирочку на ногу. Де буде написано «невідомий». А потім, коли ти втомишся відпочивати в морзі, тебе тихо закопають. Як собаку скажену.

– Апокаліптичненько, – спокійно усміхнувся Лисиця. – Я вже боюся. Коли там найближчий поїзд до Києва? Цікаво, чи є квитки?

– У нас і літаки літають, – презирливо кинув майор. – Раптом що.

– Кукурудзники? – з награним здивуванням поцікавився професор.

Очі супротивника налилися ще більше. І загроза для Богданової сорочки ставала все реальнішою. Лисиця намагався вгадати, з лівої чи з правої майор йому «заїде». Щоб ухилитися. Або заблокувати. Але той лише ще раз скреготнув, однак «силовий сценарій» поки не запускав, дипломат. А-а-а-а. Точно! Він же дав день на роздуми! Гуманіст. Усе – як у найкращих домах. Це вже цікаво. А що ж буде, коли закінчиться відведений час? Те, що так яскраво описав «алігатор»? А це вже дуже цікаво.

– І навіщо так довго чекати? – далі грав у «донецьку рулетку» Богдан. – Аж до вечора. Збігай по табельного та й… Хоча ні. У тебе для такого «чорний ствол» прихований. Чекає свого зоряного часу.

– А це вже не твоє діло, – випалив майор, ураз перетворившись на сеньйора Помідора.

– Ну як це «не моє»? – не здавався професор. – Ти ж про моє життя піклуєшся. Я теж. Воно мені дороге. І не хотілося б його закінчити ось тут, у туалеті. Не дуже романтично. Геройства мало. «Спрага – ніщо, імідж – усе». Сам розумієш.

– А тобі обов’язково геройство потрібне? – зневажливо вичавив, ніби томатний сік, «сеньйор Помідор».

– Звісно, – усміхнувся майже передсмертно Лисиця. – Мрійлива натура. Щоб усе – як у фільмах. Чи книжках.

– Буде тобі, як у фільмах. Про комісара Катані. Хочеш?

– Оце вже відповідь не хлопчика, а мужа. «Донецький спрут»? Гм… Оригінально. Майже оригінально…

– Пограйся ще трохи! – гаркнув «алігатор». – Ти, бачу, без цього не можеш.

– Усе наше життя – це гра.

Смикнулися замкнені двері. Комусь захотілося. Та зараз тут – проблеми набагато глобальніші.

Лисиця й майор подивився туди одночасно. Потім знову вперлися один в одного. Колесниченко, й далі вдаючи повелителя, вигарчав:

– Я зрозуміло пояснив?

– Напрочуд, – не мінявся Лисиця. – Я навіть між рядками прочитав. Хоч там іврит…

– Ну, от і добре, «любий хлопчику», – показав новий варіант єхидної посмішки «алігатор». – Класно, що ти тямущий. Повторювати не треба.

– Дякую! – кивнув професор. – Приємно чути такі слова від… ката.

– Я радий.

Майор подарував усмішку вовкулаки. Іншої в нього зараз не було. Чи й не було зовсім. У друге вірилося більше.

– Я теж, – спробував запустити пародію Лисиця. – Така душевна розмова вийшла. Наче з другом давнім… Казка.

Двері смикнулися ще раз. Там, може, вже й черга. Колесниченко знову тільки подивився. А тоді… схопив Лисицю за груди. Штовхнув. Але професор теж учепився за майора. І теж за груди. Учепився мертво. Сила подвоїлась. І формена сорочка затріщала. Приречені ґудзики заторохтіли об брудні кахлі, а в професоровій руці залишився її шмат. І на оголеному тілі Богдан побачив… татуювання секти мінеритів! Щелепа ледь не впала до ґудзиків. Оце так номер!

«Поранений» подивився на «рану», вилаявся, відімкнув двері й вискочив у коридор. Лисиця залишився стояти ошелешений. На автопілоті розглядаючи вирваний шматок. І цей теж… мінерит???

До туалету зайшов сержант. Не білий. І зовсім не схожий на того, що тут «розкошував» до «щирої розмови». Насторожено подивився на професора, перевів погляд на шматок сорочки. І швидко зачинився в кабінці.

Лисицю почало відпускати. Він заховав «трофей» до кишені, схилився над раковиною й почав мити руки. Вичавив рідкого мила і щедро розпінив. Потім довго тер долоні. Старанно. Шалено. З обох боків. Кожну. Не минаючи жодної молекули. Шкода, душу так не можна. Бо треба б. А потім ще й спиртом зверху. Медичним. Дев’яностоградусним. Для гарантії.

Розділ 21. Тадж-Махал

На вулиці відпустило майже зовсім. Тут віє вітер. Хитаються дерева. Ходять люди. Рухаються машини. Та й дихати вільніше, ніж у міліцейському туалеті. І взагалі – природа. Мати наша…

Дістав телефон і набрав Марченка. Сказав, що вже звільнився. Той пообіцяв, що прилетить за кілька дмухів вітру. Таке Лисиці сподобалося. Чекати не надто захопливе заняття. Особливо ж – коли сам-один.

Підійшов і сів на знайому лавочку. Поряд поклав «ARMANI». Про всяк випадок доторкнувся крізь шкіру до «шмайсера». Наче до тотема[90]. На місці! Нехай береже! Той знову відповів твердістю. Така магія подіяла не гірше ліків. І щойно пережитий стрес випаровувався всіма можливими шляхами.

Прилетіли голуби. Почали воркувати й снувати туди-сюди, шукаючи поживи. Лисиця пошкодував, що не мав із собою хоч шматочка хліба. Трохи допоміг би цим невтомним нишпоркам. А так… Та ось