Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Як лікар прописав.

– І це ні разу не класно.

– Тобто?

– Що ми з тобою – проти них.

Професорові, схоже, захотілося додому. У свою не круту, але таку рідну квартиру в зовсім не крутому київському районі. Та все одно – у свою. І – чимдалі від цієї секти, Колесниченка, Термінатора і виколотих очей бідолашного Кречета. А Олена??? Гм… Отож-бо й воно, що «а Олена»!

– А ми їх дустом, – сумно усміхнувся Ігор, чудово розуміючи правдивість товаришевих слів. Але його додома – тут. І відступати нікуди. «Перемога або смерть». Але смерть у його плани поки не входила. Найближчих багато років.

– Не візьме. – Лисиця усміхнутися лише спробував.

– О’кей, – посерйознішав донкор. – Трошки посидимо в цьому «німому кіні». Може, хвільму яку цікаву покажуть.

– Не думаю, – бризнув песимізмом професор. – Хіба які віряни забіжать чолом ударити. Не більше. Боси пузаті ж усе більше в ресторанах крутих проповідують. За келихом «Ремі Мартена».

– Але хоча б подивимося, що за публіка тут.

– Можна.

Лисиця теж пошукав спиною, як зручно примоститися. Вийшло. Прикипів. До крісла і картинки. Час почав свою неспішну ходу. Алейка довго залишалася порожньою. На неї сідали і злітали з неї ворони. Шукали поживи. Ганялися одне за одним…

Погойдувалися молоді деревця з ледь зачепленим жовтизною листям. Небо не рухалося. Але якщо спробувати очима нахромити його на шпилі, починаєш розуміти, що воно таки не стоїть на місці. Ідилічна картинка. Релаксова. Так можна дивитися все життя. І точно не надокучить. Але є шанс перейти в «режим летаргічного сну». І тут неясно, що краще: він чи дамоклів меч, повішений над Лисицею невідомо ким. Та від сну, хай і летаргічного, є шанс прокинутися. А меч? Тонка волосина може не витримати кожної миті. І тоді…. І тоді точно вже ніколи не прокинешся. Гм… Веселенькі перспективки…

Ворони піднялися над храмом і, зробивши коло, знову впали на доріжку майже в тому самому місці. Їм про таке думати не треба. Ха… Їм узагалі думати не треба. Вони ж не люди… Гм… «Не люди»… «Нелюди». Правильно. Нелюд. Нелюд таке зробив з Кречетом. А зараз і далі топче десь нашу рідну земельку. І невідомо, про що думає. Він хоч і «не-людина», а думає таки потужно. Убив. Замів сліди. Технічно заховався… Шукайте скільки влізе. Я в хатці. Гм… «Я-в-хатці». Як тоді Термінатор, ніби чорт із табакерки… Налякав, гад зелений. Але то лише квіточки. Невідомо, яких ягідок він для них приготував. І якщо це все «замутили» анциферовці… Ех… І як той бідний Мономах носив свою шапку важезну?..

На доріжку звернули чоловік і жінка. Чоловік молодший. Таке, ніби мати й син. Ішли невпевнено. Наче вперше тут. Підійшли до дверей. Посмикали. Зачинено. Покрутились-покрутились – і пішли поволі геть.

«Хо! – подумав Лисиця. – Якщо там зачинено, то ми даремно стирчимо. Нічого не нажнивуємо. Ніхто не прийде. Свої знають, що зачинено, а чужі… А чужі нам не цікаві. Гм… Не працює чи проблеми намалювалися? Але ж це храм. Має бути домом для вірних. Хоча… Це секта. І закони тут свої»…

Озирнувся до Ігоря.

– Поїхали?

– Куди?

– Та куди-небудь. Тут же не клює.

– Не зрозумів?

– Зачинено ж.

Лисиця думав, що він говорить про очевидне. Про яке можна й не говорити. Очам же видно.

– То й що? – Ігор навіть не думав залишати «майже-засідку». – Сидимо. Ти на полюванні ніколи не був?

– Ну-у-у, ні-і-і…

– Отож. Кабана треба «висидіти». Як квочка курчат. Одразу він на тебе не вибіжить. У житті не все просто.

– Я місцями в курсі.

– Це добре. Ще посидимо. Чуйка в мене.

Богдан підозріло подивився. Цей Марченко наче й щирий та відкритий. Але інколи…

Професор знову вмостився.

На доріжку забігли три собаки. Німецька вівчарка і двоє дворняг. «Німець» помітно виділявся зростом. Правда… То могла бути й «німкеня». Якій не пощастило з кавалерами. Від горшка два вершка. Гм… Згадав свій «трикутник». Та порівняння не сподобалось. Хоча… Може, реально було саме так.

А собаки затіяли гру. Бігали газоном, метеляли поміж дерев, ганяли ворон. Добігли до храму. Пострибали сходами. Понюхали біля дверей. Нічого там не зацікавило. А один з «кавалерів» узяв та й помітив територію. І, мабуть, зрозумівши, що нашкодив, чимдуж дременув геть. Доганяти «німкеню». І такого ж невисокого, як сам, конкурента.

Лисиця дивився усміхаючись.

А біля храму знову порожньо. Лише деревця похитуються.

Так минуло ще кілька хвилин.

У професора всередині (хоча й після негарного порівняння) знову «завелася» Олена. Її божественний образ укотре виринав у різних епізодах. Як це бувало вже не раз. І Богданова увага повністю перестрибнула на них. Зараз він бачив не очима (хоч вони й розплющені). Зараз він бачив душею.

– А ось і він, красунчик, – почув Лисиця й перемкнувся на очне бачення. Погляд на храм. Вийшли Термінатор і молодий гладкуватий чоловік з перспективами залисин. Якусь хвилину ще поговорили. Потім гладун потис обома руками шуйцю «імператора» і «кіборг» рушив вимощеною смугою, а товстун заховався за дверима.

– А це вже цікаво, – видав Богдан.

– Навіть крутіше, ніж цікаво, – неголосно підправив донкор. – Повний набір. Сам «архієпископ» Анциферов. Чи як там він у них називається.

– І що він тут робить? – запитав професор.

– Піди й запитай, – порадив Ігор. – Або, якщо хочеш, я зганяю.

Богдан не реагував на відверте знущання. Він не відривався від чоловічої постаті, що майже підійшла до дороги.

– Не встигнеш, – нарешті роздуплився професор.

Де не взявся, різко заревівши, мотоцикл. Гальмонув навпроти доріжки. Пасажир у шкірі з ніг до голови дістав із-за пазухи короткий автомат і відкрив стрільбу. Термінатор пригнувся і, як кіт, шмигнув убік. З «туареґа» вискочили двоє міцних чоловіків та одразу почали стріляти. Мотоцикліст рвонув з місця. Спиною побачив, що позаду не жартують. Та цей ривок став фатальним для пасажира. Хоча – не він сам. Миттю раніше в автоматника влучили. Може, навіть і обидва стрільці. І той, уже мертвий, випустив автомат і вилетів із сідла. Перші кілька метрів кермувальник (теж увесь «шкіряний») цього не відчув. І двигун несамовито загарчав. Проте потім запищали гальма і мотоцикліст устиг розвернутися на сто вісімдесят градусів. Але, побачивши, що кремезні переслідувачі вже стоять біля загубленого товариша, зрозумів, що того він і справді втратив. А здоровані залишили пасажира й почали шмаляти по мотоциклістові. Той знову розвернувся на ті ж градуси й крутнув ручку газу. Мотоцикл, ніби дикий мустанг, якого захотіли приручити, не бажаючи коритися чужій волі, здибився і рвонув уперед. І це стало новою помилкою. Стрільці почали ще активніше смалити. І через два моргання з несамовитим вершником сталося жахливе. Він утратив керування. Відпустив «вішки». «Залізний кінь» затих і завалився набік. Разом із вершником. І вже ніхто нікуди не поїхав.

Термінатор обережно вийшов на дорогу. Обвів поглядом картину. Коротко кивнув здорованям – і всі троє побігли до «туареґа». За три секунди потужне авто, об’їхавши перешкоди, стрімко подалося геть.

Неподалік пригоди зупинилося кілька машин. Але ніхто не поспішав теж стати учасником не дуже веселого реаліті-шоу.

У «лачетті» боялися навіть поворухнутися. Побачене пришпилило до сидінь. Прив’язало до стопудових гир. І не відпускало. Ідилічна картинка швидко змінилася на катастрофу. Цього ніхто не очікував. Не передбачав. А воно взяло і сталося. Що робити – ніхто навіть подумати не міг. Мозок забув, як мислити. Шок паралізував будь-які думки. Заблокував на невизначений час. Але Марченко думав інакше. Він швидко перебрався на водійське місце, завів та, як і «туареґ», рвонув геть. Лисиця «гальмував» і далі. Йому здавалося, що це – сон. І він ніяк не може прокинутись. Хоч і хоче. Хоч і силкується.

– …Але ж там… треба допомогти…

Ці слова здалися чужими. Почутими від когось іншого. Але однозначно не його. Крізь мозок вони точно не проходили. І звучали – ніби з іншого виміру. Ніби й не звуки це. А якась вібрація