Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Валити треба… Там уже попам тільки робота.
– Але ж… – Богдан показав рукою назад.
– Хочеш дискутувати зі слідаками?
– Не дуже, але…
– Отож… Не знаєш ти, видно, що таке наші органи. І краще – й не знати. А тільки молитися, щоб і ніколи не знати. Краще вже бандюки. Бо ці – просто кати. А ті – кати під захистом закону.
До Лисиці почало доходити. Справді, тут можна такої халепи «на кардан[95] накрутити», що потім не відмиєшся й спиртом медичним. І це – якщо пощастить. Але «щастить» – це не про ментів. Там такого не буває. А якщо й трапляється, то тільки за величезні гроші. Так що «валити» – це справді найкращий варіант. І вони «звалили». Конкретно. Чимдалі від цієї катастрофи. І можливих проблем, накручених на два кардани.
Розділ 22. Удар у спину
Номер здався чужим. Незатишним. Ворожим. Тут теж не міг відійти від пережитого. Картина й далі стояла перед очима. Двоє на мотоциклі. Термінатор. Двоє з «туареґа». Різка черга з автомата. Сухі пістолетні постріли. Термінатор никається між молоденьких дерев. Пасажир байка падає першим. Піруети мотоцикла і його вершника. І такий самий, як і в пасажира, сумний фінал. Тільки феєричніший. «Линяння» спочатку «туареґа». А потім і «лачетті»…
Таке забудеш не скоро. Якщо й узагалі хоч колись зможеш. Бути учасником кривавого танцю Смерті. Майже те ж саме, що й самому смертельно «пофестивалити».
Подивився смерті в очі. Прочитав там її недвозначний намір…
Спочатку думав хоч щось написати. Бондаренко ж чекає. А ще більше – читачі. Але не зміг. Ні руки не піднімалися. Ні голова не варила.
Поволі заварив «Greenfield». Неспішно попив. Робив усе на автопілоті. Наче не з ним це зараз відбувається. Ніби спостерігав за кимось. У замкову щілину. За кимось незнайомим і чужим. Що живе зараз на далекій планеті. Яку ще ніхто не відкрив. І найближчим часом не планували…
Коли приїхали, Марченко заявив, що «навіть чаю не поп’є». Бо подзвонили й призначили зустріч. Мусив летіти туди. А зустріч важлива.
І тепер Лисиця сам. Хіба що «Greenfield» також друг. Гм… Нерозлийвода.
Навіть Оленин образ професора зрадив. Не навідався. Десь запізнювався чи, може, й зовсім не збирався сюди, у його мрії? Ніби всі вирішили, що йому треба побути самому. Тому він і сам…
Минуло трохи часу, але нічого не змінилося. Богдан і далі сам-один. І в номері. І в думках. Зате тепер міг спробувати «обскубти» цей безглуздий замах з усіх боків. Чому безглуздий? Та тому!
По-перше – погано підготовлений. Професіоналізмом тут і не пахне. Бо… Професіонал не робить промахів. Тоді він – і не професіонал зовсім. У нього – один постріл. Точний і вивірений. Гм… Значить, то були не професіонали.
По-друге, погано все прораховано. Мали б знати, скільки в «об’єкта» охоронців, як і чим озброєні, де зазвичай перебувають, коли хазяїн на зустрічі. Гм… Романтики якісь. Фільмів надивилися. Думали, що все так просто. Ага. Якраз. Тут другого дубля не буває…
Рокери? Схоже. Прикиди їхні. Але могли й одягтися так навмисне. Щоб їхнім слідом пустити. Стоп! А якщо й справді вони? Помста за Креча? Тоді чому не найняли? Щоб уже без варіантів? Гроші? Та ні. Знайшли б. Он тільки в Хом’яка їх скільки. Хоча… Не ясно, що там за камінь у нього за пазухою. Та й у голові теж. Але романтики є скрізь. І серед суворих рокерів теж. І якщо так… Гм… Тоді Термінатор пов’язаний зі смертю Кречета. Плюс його погрози. Плюс мінеритськість. Плюс Колесниченко… Та-а-ак! Через нього він перестраховувався? Щоб теж уже без варіантів. Розіграли технічну комбінацію. Хе… Мінерити. І Термінатор з Анциферовим зустрічався… То, значить, усе ось так? Складно і просто водночас? Складно, бо довго йшли до цієї відповіді, а просто… Просто, бо, швидше за все, таки із секти ноги ростуть. Із секти…
Щем не минав. Жахливі кадри й далі стояли перед очима. У всій своїй апокаліптичній невиправності… Шкода тих мотоциклістів. Так жорстоко їх… Наче дорослі – «клієнтів» дитячого садочка. Але ж… Вони теж не букет квітів і тортик привезли. Теж приїхали вбивати. Чи Термінатора є за що? Гм… Але ж тоді і їх було за що. «Необхідна самооборона». Дідько!.. Невже вони не розуміли, що цього монстра так просто не обіграєш? І так легко й по-дитячому спалилися… Згоріли, наче на жертовнику… Життя – це ж ого-го який вогонь. Необережно ступиш – і за кілька митей лише попіл вітер розвіюватиме…
А Термінатор – битий вовк. Запахло смаленим – корові довелося язиком попрацювати. І за три секунди – тільки смуга за ним лягла. Але ж… Таке довелося пережити. А він вижив. І не зламався. Навіть навпаки. Життя зміг зробити таким, яким хотів мати. А не таким, що його пропонує випадок.
Подивився на ноута. Треба… Згоден… Але – ну зо-о-овсім душа не лежить. Вона зараз навіть узагалі невідомо де. Навіть не ясно, чи є вона. А без душі Богдан нічого не робив. І відчував, що зараз шукати її – робота абсолютно марна. Краще вже діжку без дна наповнювати. Драними іржавими відрами. Тому й вирішив прогулятися. Сам. На серці вили скажені пси. Кострубатими гидкими голосами. І бачити нікого зараз не бажав. Але й підводитися теж не дуже хотілося. Нарешті прийшло розуміння. Він зараз просто нічого не хотів! І це лякало. Можна провалитися в депресію. А цього – ну ніяк не можна. Є чудовий шанс загрузнути там надовго. Бувало вже. І повертався важко. Що ж, хапай себе за комір і тягни щосили.
Різко підвівся. Зараз або ніколи… Ні. Занадто радикально. Десь же має бути золота середина. Зараз, але за кілька хвилин. Щоб зібратися. І – випурхнути за межі цієї клітки.
Згріб безцеремонно нещасний комір. Умів же. Аж затріщало. Смикнув. Пішло. Але збирався все одно без бажання. І довго. Ніби на ешафот. В обійми до лагідного ката. Але таки зібрався. І тільки підійшов до дверей, як у них постукали. Містика?
«Хто?» – вибухнуло в голові.
Напружився. Права рука опинилася в сумці. Лівою відчинив. І ніби одержав від Кличка. Байдуже, від якого з двох. Зате – ніби в чемпіонському поєдинку. За версією IBF. Чи, може, й WBO. Ого! Знайома красунечка. Богиня. Що розбирається «в медах». І знову випадково?
З несподіванки проковтнув. Ідеальними двома колами, на які перетворилися очі, вперся в несподіваного «янгола». Колами максимального діаметра.
– Ви? – мукнув Лисиця, і очі таки змогли стати ще більшими.
– Ми знайомі? – здивувалася дівчина.
– Ну, ви ж сюди постукали, – звідкілясь вирив шматочок ніби-логіки професор. – Значить… Щось… Колись… Десь…
– А я помилилася, – упевнено відповіла красуня.
– Удруге? – не втримався Богдан.
– Тобто? – не зрозуміла гостя. Чи вдала, що не зрозуміла.
– Кілька днів тому ви вже стукали в ці двері.
– Хіба? – показала незнайомка, що на іспитах до театрального її б ніщо не зупинило. У плані таланту, звісно.
– Саме так, – майже відтанув професор. Просто поряд із цим сяянням інакше неможливо.
– Могли б щось оригінальніше придумати, – пхикнула дівчина.
– Міг, – кивнув Богдан. – Але нічого не придумав. Усе було саме так.
– Гм… Я б запам’ятала.
– Та… Проїхали. – Лисиці ця гра починала набридати. Але не дівчина. Правда, відділити одне від одного – проблема.
– Вибачте! – зібралася йти незнайомка. – Сподіваюся, я не дуже вам завадила?
– Ні-і-і-і, швидше допомогли.
На обличчі у дівчини читався подив. І ніби це вже не гра. Хоча… Не вдавай із себе крутого людинознавця. Ніхто цього не оцінить. Та й неправда це.
– Фантазер ви, – закопилила губу красуня. – Романи часом не пишете?
– Я більше майстер їх заводити. – Це, звісно ж, була бравада. Але зараз можна. Зараз вона – наче зброя.
– Заводити? – Дівчина йти передумала. Треба ж добити цього самовпевненого бовдура. Тим більше – він не дуже й проти. – Ви нічого не плутаєте? – пішла в наступ вона. Аж наче подалася вперед.
Лисицю обпекло неприємністю. Навіть облило. Кислотою. Щоб повипікати рани. На душі. Але професорові пощастило. Душі в нього зараз не було. І тільки щоки загорілися червоним
