Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Спробуємо.
Вимовивши це, Ігор перетворився на головного змовника в дитячому садочку. Лисиця бачив і відчував, що донкор тримає найцікавіше на десерт. Але вперто чекав. Не хотів підганяти. У їхній співпраці вже сформувалися певні закони. Вони Богданові подобались. І порушувати їх він не збирався. Урешті, Марченкові самому кортить повідати. Довго він не протримається. Лисиця читав це по очах.
– Є ідеї? – уперся поглядом у донкора він.
– Невеличкі.
– Ділись.
– Ще рано.
– Та ж обід давно минув.
– Не поділюся й після вечері. Кажу ж, потерпи. Для всього свій час.
– Як скажеш. Ну, а що там за зубами, крім язика, ще ховаєш?
– От же ж рентген-апарат! – штовхнув кулаком Лисицине плече Ігор. – Гаразд. Дружина Ковшова, Анастасія, – знову дістав із теки фотографію й поклав на стіл, – тихенько кентує з Хом’яком. Поза очі. Мені це сказали по великому блату.
Лисиця подивився на фото. Красива молода жінка. Видно, що добре стежить за собою. Шатенка. Швидше фарбована. Теж із довгим волоссям. І пишним. Штучно закучерявленим. Повні губи й невеликі очі загальної картини не псують. Навпаки. «Підібрані» дуже вміло. Ковшова теж можна зрозуміти. Теж «мрія поета».
– Кілька разів бачили їх разом, – коментував фото Ігор, хоч із «їх» Лисиця бачив тільки «її». – Вона ж у Ковшова – третя. Молодша майже на тридцять років. Не набагато старша за доньку.
– Ого-о-о-о! – проспівав професор. – То, може, тут усе значно складніше? Замкнене коло. Кречет – мадемуазель Ковшова. Хом’яков – мадам Ковшова. Чи не забагато випадкових закономірностей?
– Отож, – серйозно покивав донкор. – Не думаю, що ці закономірності випадкові. Це було б так, якби всі лишалися живими. Тут же…
– А може, якраз тому й не всі живі, що є ці випадкові закономірності. Ну, чи закономірні випадковості.
– Цей ребус – ніби із серії про курку і яйце.
– Але дивись, – «поправив» себе на стільці професор. – Загибель і зникнення зачепили пару «Кречет – Амалія». І зовсім обійшли Хом’яка та юну «матусю» Ковшової. Ось тут і криється відповідь.
– Амалія могла щось дізнатися про «матусю» й Артурчика Дмитровича? І шантажувати? А ті, недовго думаючи, й позбулися її?
– Але чому це відбулося якраз після загибелі Кречета?
– Бо Кречет про це знав теж. Тому їх обох і не стало. – У Марченка виходило ніби логічно.
– Про Амалію так говорити ще рано, – склав руки на грудях професор.
– Боюся, що ні, – заперечив донкор. – І Ковшов це знає. Як і те, що дружинонька таку свиню підклала. Але втрачати ще і її… Якщо він сильно кохає, може пробачити. Тому й плює на слідство. Інакше що?
– Та ну, – чмихнув Лисиця. – Якась «Білосніжка й сім мачух» виходить.
– Точно! – ляснув себе по коліну Ігор. – Амалія ж блондинка.
– Усе сходиться? – усміхнувся професор.
– Якби ж…
– Та ні, – мовив Богдан. – Усередині в людини такі катаклізми часто бродять, що в деякі історії повірити буває важко. І Каїн з Авелем тільки почали цей жах. А мачуха з Білосніжкою продовжили.
– Логічно, – сказав донкор. – І Ковшов насправді може виявитися дітовбивцею.
– Ну, це вже перебір, – закрутив головою Богдан. – Ми просто втомилися за сьогодні.
– Так. Думка жахлива, – не звертав уваги на зауваження Марченко. – Але має право бути.
– Має. І її теж треба перевіряти. У цьому світі все буває. І роги вилазять там, де все біле й пухнасте. А монстром умить стає абсолютно нормальна людина. Про яку ніколи й не подумаєш такого. Було.
– Та згоден я з усім. Але як до цієї твердині підібратися? – кивнув Ігор на фотографічного Ковшова й подивився на професора, ніби той знав відповідь. Але відповів на своє ж питання сам: – Правильно. Ніяк. Почнеш підповзати – засічуть і голову відірвуть. Тим більше – якщо Ковшов щось учудив (а без нього тут не обійшлося, певен), то він у сто разів став обережнішим.
– Ну, ти ж багато можеш? – запитально подивився на приятеля Лисиця. – Такі таємниці з-під нігтів дістаєш.
– У мене діжка не бездонна, – трохи роздратовано зауважив донкор. – Жодної думки немає, як підступитись.
– Перед сном добряче поганяєш свого «черепного ко-о-о-омпика», – почав говорити з Ігорем, ніби з дитиною, Богдан. – І на ранок буде готовий результат. Присниться. Як Менделєєву.
– Смійся-смійся, – закивав Марченко. – А тут усе серйозно.
– Та сміхом же не нашкодиш.
– Добре. «Поганяю свого “черепного ко-о-о-омпика”», – перекривив професора журналіст.
– А, до речі, – прозрів Богдан. – Інтуїція мені підказує, що Хом’як наш не такий уже й пухнастий. Технічно навтирав. Усі погані, а він святий. А сам, мабуть, пішов умовити Кречета. Але коли він знову не захотів, стуконув Юді. А той одразу ж і відмахнув. Стартуйте. І кілер технічно спрацював. А очі викололи зі злості. Що довго не погоджувався. Кісткою в горлі стояв. Розрядився, «майстер справ ножових».
– А наш шановний Артурчик Дмитрович у білих рукавичках. Чистий і непорочний. Можете ним рани заживляти.
– Отож. Не подобається він мені.
– Алекса забути не можеш? – шпигонув Ігор.
– Тебе вбити зараз чи потім? – Богданові до гніву далеко. Уже звик до цієї «фішки».
– Хе! Я ж тобі потрібен.
– Еге ж. Тільки це тебе й рятує… Шреківна що сказала?
– Що з’явилася маленька надія.
– Це добре. Дуже добре. Дав би Бог.
– Так. На нього тільки й надія… Ну, добре. Шкандибатиму далі. Не всі пункти ще в плані позакреслював. А пісочок сиплеться.
– Із кого? – вдав, що не зрозумів Лисиця.
– Із кого захоче.
– Це точно, – погодився Богдан.
Марченко попрощався й пішов. Професор почав готуватися до рандеву. Серце знову солодко защеміло. Передчуваючи феєричний вечір.
Розділ 20. Донецький спрут
Наступний день розпочався візитом до Петровського РУВС. Шансониста маршрутка заплачені гроші відпрацювала чесно. Хоч і без особливого комфорту, але професор знову біля знайомої міліцайні. Учорашня зустріч у «Квесті» стала ну дуже приємною. Просто фантастичною. Розпочалася солодкою розмовою. Продовжилася солодкими тістечками «в компанії» зеленого чаю. А далі… Далі були солодкі поцілунки. Це вже в таксі, коли їхали до Олениного дому. Потім довго не могли розлучитися. Богдан відпустив машину. І поцілунки продовжилися. Коли ж дівчина таки зникла за дверима (завтра ж рано на роботу!), професорові довго не вдавалося викликати хоч який-небудь задрипаний «фаетон». Обдзвонив кількох операторів, але в тих «не було вільної машини». Довелося вийти на дорогу й ловити першого-ліпшого випадкового «візника». Нехай би й справді на возі, запряженому шкапою, яка от-от відкине копита. Аби лиш упіймати. Але – він уперто не ловився. «Кльову» довго не було. Доведеться ночувати на вулиці. Або чухрати пішки. Під ранок дочалапає. Веселенька перспективка. Ігоря турбувати не збирався. Надто пізно.
Але після чергового закидання поплавок таки повело. Гальмонула перша модель «жигулів». Лисиця готовий був на будь-які умови. Але замазали на зовсім незначній сумі. Водій – безмежно закоханий у цього «ФІАТа», який перетворився на легенду радянського автопрому, – їхав дивно. В авто періодично ніби траплялися напади епілепсії. Його, нещасне, то судомило, то смикало, то відпускало. Наче за стільки років цього «нестримного мустанга» так і не змогли об’їздити. Чи в нього це вже передсмертне?
Професор зовсім випадково сів на заднє сидіння. І це його врятувало. Навряд чи він зміг би поряд із цим пілотом «формули-один-по-донецьки» прочитати про себе півмолитовника. Усе, що згадав. Другу частину довелося вигадати. Але без постійних прохань до Бога не «проскакали» жодного кілометра. Коли ж зупинилися біля готелю, «пілот» епілептичного ридвана назвав ще смішнішу суму за ту, про яку домовилися на початку. Богдан, радіючи, що Господь ще не встиг лягти спати, дав удвічі більше. І – щасливий – пострибав сходами.
Теплий душ розігрів, і Лисиця з радістю зник під ковдрою. Та дбайливо вкутала й почала гріти. Правда, заснути довго не міг. У голові юрмилися думки, граючи наввипередки. Багато думок. Але… Не про розслідування. Хоч і мусив. І слабкого писку сумління усе ж таки
