Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
На горизонті знов намалювалася матуся з візочком. Але – не та, що тоді. І це добре. Невідомо, як та відреагувала б сьогодні. А ще одного стресу не хотілося. Ні для неї, ні для себе. Хай кожен іде своїм шляхом. Та й «стресовий» план на сьогодні ніби виконав.
А ось і срібляста «лачетті». Прилетіла й різко загальмувала. Ігор таки слова дотримав. І Лисиця з голубами кукурікав недовго. Слава Богу! Не його це. Тому різко підхопив сумку й радісно полетів до машини.
– Привіт! – кинув долоню до Марченкової, коли гупнув за собою дверцятами. Аж наче скучив. І за водієм. І за машиною.
– Привіт, герою-коханцю! – розродився донкор повною інтриги усмішкою. – Як успіхи?
– У геройстві чи в коханні? – примружився професор, пристібаючись.
– Скрізь.
– У коханні краще.
– А з геройством що не так?
Лисиця дістав з кишені «трофей» і підняв перед водієм:
– Ось.
– Кого це ти пошматував?! – аж посунувся назад Ігор. – І де зараз той «щасливець»? У реанімації чи морзі?
– Та… – зам’явся професор, – з ментом одним некультурно вийшло. Трошки фасадик йому попсував. Але сам винен. Навіщо ж було мене за груди хапати?
– Так-так-так, – насторожився Ігор. – А тепер – детальніше.
– Та що там… – загальмував Богдан. – Не дуже гарна історія…
– Негарні історії – це моя робота.
– Точно, – кисло посміхнувся професор. – Я й забув.
– Не тягни кота за… вуха, – не відступався Марченко.
– Та треться там біля Олени упиряка один… Майор Колесниченко.
– Вадим?
– Начебто. Ти його знаєш?
– Та трохи. І?
– Ну, і не сподобався я йому.
– Ну, він же не Алекс…
– Про Алекса пізніше.
– Гм… погано, що не сподобався, – насупився Ігор. – Про нього негарні чутки ходять. Хоча в начальства він у фаворі. Далеко піде.
– Тобто?
– Не розумієш? Майже всі, кого він допитує, зізнаються. Високі показники.
– Цікава статистика.
– Отож. Ясно ж, як він такі шикарні цифри малює. Кажуть, що в нього поганяло – Кат. Серед своїх же. Гм… Історія й справді погана. І що ж ти там начудив?
– Та перетерли трохи в туалеті. Без свідків.
– З тобою все гаразд? – стривожився Марченко.
– Та наче, – стенув плечима професор.
– А з ним? – знову розцвів усмішкою, повною інтриги, Ігор.
– Теж. Ну, крім оцього. – Професор знову «активував» видертий шматок.
– Олена посередині?
– Не зовсім так, – став серйозним Богдан. – Дивися: цей «упир у майорських погонах» теж хоче мене спекатися. Попередив, щоб я до вечора змотав вудочки з Донецька. Інакше моє «спотворене до невпізнаваності й нікому не потрібне тіло знайдуть на смітнику цікаві безхатьки». Щось приблизно таке. Наче найнялися. То Термінатор «настійливо рекомендував» не сунути носа. Тепер цей забажав, щоб я зник. Мене це починає кумарити. І, до речі, все б нічого, може, я й повірив би у його чисте й неземне кохання, якби не… мінеритське тату.
– Що «якби не»? – Ігор нахилився ближче. Ніби не розчув.
– Якби не мінеритське тату, – повільно вимовив професор.
– У кого? – настовбурчився донкор.
– У нього. Не в мене ж. – Лисиця сказав це роздратовано. – Я сорочку розірвав, а там – такий сюпрайз.
– Ого-о-о-о, – затягнув Марченко. – Тату – мінерити – Кречет… Гм… Майор – це не рядовий. Кентується не з простими. І якщо він знайомий із Анциферовим (а це ніби саме собою напрошується), то міг знати й Кречета. Точно міг. Якщо в нього тату, то цілком можливо, що зробив його саме Кречет. І тепер бажання твого зникнення, вдало замасковане під ревнощі, зовсім інакше показує Колесниченка.
– Цікаво, а скільки кроків від ката до кілера? – задумливо поцікавився невідомо в кого Лисиця.
– Мабуть, небагато, – відповів замість «невідомо кого» донкор. – Та це майже те ж саме. Різниця в деталях. А тепер слухай далі. Термінатор теж серед друзів Анциферова.
– У Фейсбуці? – не проминув шансу підколоти професор.
– Дотепний ти наш, – захитав головою Ігор, розплившись у дурнуватій посмішці. – Я серйозно.
– Ого, – напружився Лисиця. – Тепер усе стає на свої місця. Вони просто хочуть обрубати нам кінці. Щоб ніхто не зміг підібратися до вбивці. І якщо на їхньому боці ще й міліція, то це вбивство стане «глухарем», а нам мало хто позаздрить.
– Але якщо вони так узялися, – почухав вухо Ігор, – запахло смаженим? По-перше, ти – з Києва. Не наш. Темна конячка, значить. Своїх же вони всіх знають. Хто що може. Хто чим дише. І, якщо треба, технічно гальмонуть кожного. А по-друге – ми взяли правильний слід. Раз у них так під хвостом зашкварчало.
– А по-третє, – один Господь знає, що нам робити. – У Лисиці майже розрядився акумулятор. Оптимізму. Підключитися б до мережі.
– У мене на Нього, – показав пальцем угору Марченко, – виходів немає. – Сказав смішне, але ні в кого обличчя навіть не смикнулося. Не до сміху.
– У мене теж, – сумно повідомив професор. – Хіба що помолитися.
– Чудово, – «воскрес» донкор. – Зараз туди й поїдемо.
– Куди це «туди»? – напружився Лисиця.
– Де моляться, – допоміг Ігор.
– До церкви?
– Краще.
– До міськради чи головного офісу СКМ?[91]
– Майже. Але не думаю, що нам там зрадіють.
– Чому?
– Бо ми для них чужаки.
– Щось ти хитруєш.
– Після погроз тільки це й лишається.
– А, – махнув безнадійно Богдан, – поїхали. У мене ж часу все одно тільки до вечора.
– Лякає, – зморщився Марченко. – На понт бере.
– Я теж так думаю, – кивнув професор. – Хто збирається робити щось серйозне, не попереджатиме. Залякують слабаки й боягузи. А ваші мафійози на таких не схожі.
– Наші точно круті.
– Життя покаже. Поїхали.
Ігор завів і рушив.
– Увімкни музичку.
– Дурниці.
– Тобто?
– Ну, ти ж про «помирати – то з музикою»? – Ігор дивився на Богдана серйозно, хоч в очах гасали неприв’язані бісики.
– Ти точно з дуба падав, – зовсім по-доброму сказав професор, намагаючись лишатися серйозним. – І якщо не сьогодні, то в дитинстві – однозначно.
– З вишні, – уточнив Марченко.
– Головою вниз? – уколов Лисиця.
– Та ні, – усміхнувся спогадам донкор. – На бока. Ох і гепнувся ж. Дихалку забив. Зляка-а-ався… Гілка трухла, а я на неї поперся. Вона – хрусь! Я наче мішок – об землю! Хлопці насміялися… А мені… Думав, капець… Поки очуняв… Реально страшно було. Як зараз перед очима…
– То ти ще той бешкетник? – не стримався й підморгнув професор.
– Усього бувало, – сказав Ігор, не відриваючись від дороги.
– А музику вмикай, – повернувся до вікна Лисиця. – З музикою й жити веселіше.
Ігор клацнув перемикачем. У динаміках проснулися безсмертні гітари «Орлів», і свідомість попливла назустріч «Hotel California».
– Оце воно, – підморгнув «ді-джеєві» професор.
– «На численні заявки трудящих», – додав гучності донкор.
– Годиться, – став кращим настрій у Лисиці. – То куди ж ми все-таки їдемо?
– Умій любити сюрпризи.
– Умію.
– Тоді вмій чекати.
– Навчуся.
– Правильна відповідь.
– До речі, – завовтузився Лисиця. – Олена розповіла дещо про Алекса. Він тільки косить під гома. Легенда в нього така. А сам винюхує все і стукає Юді.
– Навіть так? – мало не кинув кермо Ігор.
– Еге ж.
– Гм… Отже, стукач Юди зустрічався з Термінатором? Але чому не сам Юда? Не може бути, щоб Термінатор погодився говорити не з паханом, а із «шісткою». Хай навіть і козирною. Тут щось не те.
– А може, Алекс зливає пахана Термінатору? – озвучив свій варіант Богдан. – І зустрілися в «гомосяцькій обителі», щоб не попалитися? Надійне ж прикриття. Хто туди з нормальних попреться?
– Крамола? Гм… – почухав ніс донкор. – Але могли ж десь так зустрітися, щоб ніхто й краєм ока…
– Могли. Але не зустрілися. Тоді що?
– А Термінатор його знає, – показав, як уміє гніватися Ігор. Чотири бали за десятибальною шкалою. – Треба ж було в нього вчора запитати.
– Це той, що скаже, – роздратовано закивав Лисиця. – Думаєш, усе так легко там було? Я тобі що: агент спецслужби? Знайшов Джеймса Бонда.
– Ти ж набагато крутіший. Бо в «Презумпції» працюєш. А це вже бренд. «Контора».
