Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Коли про це каже така незрівнянна богиня, не повірити – злочин, – не здавався Богдан.
– А ви не хочете стати злочинцем?
– Хочу. Але не зараз.
– То ви цікавий персонаж. Для органів.
– Добре, що не «на органи».
– Та, мабуть, уже зносилося все.
– Мабуть, – не сперечався професор. – Відслужило. Пора на смітник.
Дівчина ніби грала в перетягування каната. І суперник потихеньку відпускав.
– Разом з вашими фішками для знайомства, – лишалася категоричною «богиня».
– Що ж… Усе тече… Колись і п’ятий айфон стане патефоном.
– Ну, бувайте… патефон… – глузливо посміхнулася незнайомка і, розвернувшись, пішла.
Лисиці таке порівняння явно сподобалось. Хоч зрозумів він його, напевно, і не зовсім так, як хотілось би майже-гості. Насправді ж, патефон не раритет. Патефон – класика. Пишайся!
Вийшов у коридор. Подивився «богині» в спину. Та віддалялася красиво. Наче дефілювала на подіумі. Замилувався, поки не зникла на сходах.
«Терористка, – подумав. – Розворушила тільки все всередині. А заспокоюй уже сам. Гм… Така наша доля. Без невдач ще ніхто не прожив. А в амурних битвах…»
Але зараз Лисиця без душі. Тому все оце фіолетово. Та й місця вільного в серці немає…
Гм… Снаряд знову влучив у те ж саме місце. Нелогічно. Щось тут не те. І гра цієї красуні… Чи вона була справжньою? І це справді випадковість? Що входить у ті малесенькі кілька процентів, з яких наукові розумники виводять похибку? Ха! Та хто ж їх, тих красунь, розбере. Але точно вже не наукові розумники…
Щось уже й іти перехотілося. Настрій знову опустився нижче рівня моря. Повернутися до номера? Він точно не підніметься. Навіть до нуля. А на вулиці? Там хоч і невеликі, але шанси все ж таки є. Пішов назустріч шансам…
Коли двері готелю лишилися за спиною, нерішучість увімкнула перед носом червоне світло. Ліворуч чи праворуч? Туди чи сюди? Цього напевно не знав. Кудись тудись підеш – коня втратиш. А кудись не-тудись – сам згинеш. Такі «перспективки» зовсім не приваблювали. Та й коня не було. Залишався один варіант. Але себе – ну дуже шкода. А прямо – довгий дев’ятиповерховий будинок. От і думай…
Дістав телефона. Набрав дядю Ко. Відколи приїхав, ще жодного разу з ним не говорив.
– Привіт донбасцям! – загув від щастя Трев.
– «Донбас порожняк не гонить», – спробував закосити під тутешнього Лисиця.
– Та ми ж у курсі… Бачили-чули. Від Тому-Що-Послідовного[96]. Щось треба? Ти ж так не дзвониш… А, до речі, як там Оленка?
– А ти чому не сказав, що вона дівчина?
– А хіба Оленки бувають хлопцями? – Лисиця наче аж побачив здивовано-знущальницький фейс Кодаковського.
– Ні, ну не так же все було, – справедливо обурився професор. «Справедливість же є. І за неї варто боротися».
– Яка вже тепер різниця? – без ентузіазму запитав полковник.
Лисиця задумався. А й справді: яка? Тим більше зараз. Коли він чудово знає, що Оленка – ну точно не хлопець. А навіть зовсім навпаки…
– Гаразд, – гаркнув. – Забули. Ти краще скажи: направо чи наліво?
– Ти ж, пане професоре, наче не одружений у нас. Тому куди б не пішов, скрізь буде направо.
– Бачу, в міліції свій «95-й квартал» організовують. А ти там – генеральний продюсер.
– У слові «генеральний» мені в кайф тільки до букви «ле». Включно.
– Та в курсі я про твої еротичні фантазії.
– Хе, знавець знайшовся. Я сам про них тільки здогадуюся.
– Добре. Мерсі за допомогу. Далі я вже сам.
– «Дзвоніть. Пишіть. Заходьте». А про Оленку ти так і не сказав.
– Усе нормально там. – Вуха професора «зніяковіли». Добре, що дядя Ко не бачить. Точно почав би розкручувати, Пінкертон солом’янський.
– Допомогла? – і далі допитував Євген Миколайович. А там, дивись, і очну ставку влаштує.
«Угу, – подумав Богдан, – допомогла. І нашкодила. І чого тут більше – зараз ніхто не скаже. А сам – то й тим більше».
– Звісно, – намагався зобразити щирість професор. – Ти ж у нас завжди міліцейський «хлопчик Помагай». А вона – дівчинка.
– Добре. То що ж ти все-таки хотів?
– Перехотів.
– Щось ти там темниш. Не доказуєш. Я вже починаю хвилюватися.
– Забудь! Усе тут добре. Не віриш – запитай у неї.
– І запитаю.
– І запитай.
– Не подобаєшся ти мені.
– І не тільки тобі, – згадав майже-гостю. А потім і Термінатор з Колесниченком «нагодилися». – Але вже нічого не виправити.
– Щось ти там зовсім розклеївся. Давай закінчуй швидше та повзи додому. Влаштую тобі профілактику від хандри. Відпустив на свою голову. Тепер докупи не зберу.
– Забудь, – сумно видихнув Лисиця. – Минеться. Просто чорна смуга.
– Якщо ти про зебру, то там невесело все закінчується. Дупою.
– Пам’ятаю. У мене, схоже, тут те ж саме.
– Ото краще сидів би в Києві.
– Краще. Але зараз таким мудрим я можу бути теж. Навіть без полковницьких зірок.
– Це правильно. Мудрості вони не додають. Тільки клопоту зайвого. То що ж ти все-таки хотів?
– Яка там погода в Києві?
– А Інтернет у тебе закінчився?
– Ти кращий. Не обдуриш.
– Нормальна погодка. Приїжджай – побачиш. Бо чужина тебе, бачу, загнобила.
– Скоро. Ще день-два – і приїду. Бо вже депресняк доїдає. Та й із рук усе падає.
– І що – ніяких рухів уперед?
– Майже. Наче в колі зачарованому. І тільки здається, ніби починаєш виходити, як одразу – указкою по щиколотках. Наче дяк. У церковноприходській школі.
– Так буває. Є ж серед тієї братії самородки. І таке часто витворяють, що навіть сам містер Холмс облизня впіймав би. Але якщо уважно придивитися…
– Та вже наче так уважно придивляємось. А все, виходить, не туди. Якби ще по два ока кожному до тих, що є. Може б, тоді…
– Піди розвійся. Зашився там із головою. З красунею якою познайомся. В кіно сходи. В кафешку десь. Ну, сам знаєш, флірт, цьомки-цьомки, все таке… Не мені тебе вчити. А потім свіжим оком накинеш, три секунди – й усе відкриється.
«Ага, – подумав Богдан, – знав би ти про ці поцілунки. І з ким. Мабуть, з Києва б опергрупу прислав, щоб мені руки закрутити. Бо все тут у нас так непросто…»
– Так і зроблю, – холодно повідомив професор.
– Дивись мені, – збився на батьківський тон пан полковник. – Бо викреслю зі списків.
– А може, все-таки гільйотина? – почав підігравати Лисиця. – А то відразу ТАКЕ! Жорстоко.
– Домовились. Приїдеш – і зразу до мене. Проведемо сеанс екзорцизму. Зіпсувала тебе там Донеччина, зіпсувала. Може, ще й фаном «Шахтаря» став?
– Та поки наче ні.
– Дивись мені. Бо ми тут швидко тебе перекуємо.
– Уже боюсь.
– Оце правильно. Значить – поважаєш.
– Тебе не поважати – для здоров’я дорого.
– Ха! А ти думав. Тут усе серйозно. Чужого нам не треба. Але й свого не віддамо.
– Та знаю вже…
Після «заразної» розмови з Тревом Лисиця таки рушив ліворуч. Нехай буде так. І плюнув перед тим через плече.
Ішов поволі.
Ішов і нічого не помічав. Ні людей, що обганяли чи йшли назустріч. Ні припаркованих машин і тих, що шугали туди-сюди. Ні тріщин асфальту і ям під ногами. Бачити бачив. Але не помічав. Усе це його не цікавило навіть на рівні рефлексів. Іще в людину він не повернувся. Десь бродить поза. Так само почувався, коли Вовчик вгатив собі кулю в голову. А заручника Лисицю випустив із «Капрі»[97]. Але тоді професор був удома. І там допоміг Сергій. Тут же він сам…
А потім, після звільнення з Вовчикового полону, ще й подзвонила Дарина. Ех… Де вона тепер, довгонога і вродлива танцівниця?..
А Олена теж танцями займалася. О! Точно. Олена!
Зупинився, щоб дістати телефон. Очі вихопили «Шевроле Круз» із київським номером. На серці трохи полегшало. А може – то душа почала повертатися? Треба б. Без неї до Олени ж ніяк…
Ось телефон уже в руці. Набрав майже рідний номер. Сигнал відбився від супутника й залетів до «апарата абонента». Але залишився без уваги. Спробував знову. Цього разу пощастило. І дівчина явила милість.
– Привіт! – відповів Богдан на її «алло».
– Привіт! – наче зрадів коханий голос. Чи так лише здалося? Але зараз його очі сліпі. І бачить лише серце. А воно часто обманюється. Не хотілося б.
– Ти зараз де? – запитав Богдан.
– Я… – зам’ялася капітанша. – На… На роботі.
– Я скучив…
– Я теж…
– Ти чула про стрілянину біля мінеритського храму?
– Усі вже чули.
Лисиці більше боліло це.
