Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Натиснув «відправити» – й електронне послання стрімголов подалося через сотні кілометрів. Які для нього – лише два моргання. Або – три. І Бондаренко може вже «розписуватися про одержання». Електронною ручкою. В електронній квитанції. Електронного листоноші.
Знову подзвонив Марченко.
– Алло, – відповів Лисиця.
– Ти зараз де?
– У номері.
– Тоді я заїду.
– Добре. Тільки захопи піцу. Голод романси виводить. У два голоси.
– Яку?
– З грибами та ковбасою.
– А може, «Маргариту»?
– Не треба цих вивихів.
– Гаразд. На скільки кеге?
– Мені – з півкіла. А собі – скільки захочеш.
– Фрукти?
– Банани.
– Напої?
– У мене є чай.
– Ще чогось бажаєте?
– Мухою!
– Зробимо.
– Газуй!
Лисиця відключився. Емоції налаштувалися на позитив. Ігор приїде. І хавчик привезе. Життя повертається приємним боком. Не найгірший варіант. Пішов і вмостився на ліжку. Відпочинок і невеликий бенкет заслужив. Скільки з Марченком зробили. Інфа про зв’язок Кречета з «мінеритами». Майже знайомство з Алексом (нехай Бог боронить!). Стеження й новий контакт із Термінатором. Розмова з Хом’яковим. І Шрек завиблискував новими гранями. Із давнім убивством. І Кречетів шлюб на обмані. І відвідини Хом’яковим Кречета перед самісінькою смертю. І наїзд криміналу на «Ричард». І Алексове тату в Кречета. І Кречетові любовні походеньки. І Амалія з її зникненням. І мен крутий – татусик дівчини. І знайомство з «алігатором». І ділове побачення з Оленою. І звістка від неї про Приймака. І плани на вечір. Теж із нею… Ого, скільки! Донкорові особлива подяка. Якби не він – кукурікав би в оцій шпаківні…
Хвилин за тридцять постукали.
Богдан схопився й подався до дверей. Відчинив. Точно. Щасливий Марченко з двома коробками й пакетом.
– А я ще й «Живчика» взяв, – сказав, переступаючи поріг.
– А чому не дитяче шампанське? – підколов професор, беручи «золоту ношу». – І пустушку.
– «Живчик» – саме воно. І для дорослих, і для дітей. – Марченко вірив у те, що говорив. На обличчі написано.
– Та хімія це все, – обережно заперечив Лисиця.
– Мій товариш, лікар, каже, що організм інколи треба промивати такою калапуцею. Всередині. Зараз це і зробимо.
Ігор пашів ентузазізьмом. І на дорозі краще не ставати.
– Ну, раз лікар каже…
Лисиця здався й почав розкладати привезене на столі, прибравши свої речі на ліжко. Настрій піднявся до максимальної позначки.
Марченко пішов мити руки. Повернувся ще більше задоволений. Не змовляючись, обидва на одній хвилі. Чітко!
Почали. Зголоднілому Лисиці італійський винахід ішов на ура. Як і донкорові. Той теж частенько забуває обідати-вечеряти. Вовче життя. Годують ноги. Скільки вибігав – усе твоє. Але зараз – бенкет переможців. І світ нехай постоїть у черзі.
Про справу не говорили. Перекидалися незначними фразами. Згадували анекдоти. Намагалися жартувати про піцу. Таки зголодніли.
Чай не робили. Обійшлися «Живчиком». Той – бульбашками – норовив пробратися в носи. Відганяли. Але він не здавався.
Лисиця відрахував свій внесок і віддав Ігореві. Той заховав до гаманця. Грошики люблять порядок.
Прибрали зі столу. Професор знову поклав туди матеріали. Кожен займеться своїм. Шлунок – піцою і «Живчиком». Майже детективи… У цих роботи значно більше.
– Цікаво все закручується, – сказав Марченко, сідаючи на стілець поряд із Лисицею. – Одна з моделей агентства «Great-models», Аліна Георгієвська, – колишня коханка Кречета. Він з нею зустрічався десь із рік. Насправді наш Креч – реальний Казанова. Дівчата мліли від нього. Зі слів людей, що перетиналися з ним, він красивий і харизматичний. Сам я його не знав. Нічого сказати не можу. Та й у красі чоловічій не тямлю. Профани ми.
– А в жіночій? – приховав «голку» в кутиках вуст професор.
– Буває, – багатозначно усміхнувся донкор.
– Часто?
– Не так часто, як хотілося б, але не так рідко, як коли «повна дупа».
– Можеш, – чмихнув Богдан.
– Інколи, – парирував Ігор. – Ну, добре… Також кажуть, що Георгієвська болісно переносила їхній розрив. Не давала йому спокою. І наче хотіла повернути. Коли ж він почав зустрічатися з Амалією, Аліна не могла винести цього. І взялася плести інтриги. Намагалася підставити дівчину. Нашкодити їй. Подейкують, що вона улаштувала так, що в Ковшової зірвалися кілька вигідних контрактів. Та й загалом – не дуже приємна людина ця «зіронька». Зараз їй двадцять три. Коли було шістнадцять, примудрилася розвалити шлюб Юрія Адамчука, футболіста з дубля «Шахтаря». Гучна була історія. Дружина Адамчука ніби й вени собі різала. І дитинка маленька не зупинила. Адамчук потім порвав з Георгієвською. І поїхав грати до Польщі.
– Метеор із яскравим шлейфом, – задумався Богдан.
– Ніби.
– Могла наша «суперстар» прибрати конкурентку?
– І я ж про те, – зрадів Ігор. – Зараз це нескладно. Пропозицій вагон. Тільки вміло все «проверни».
– А може, Георгієвська зірвала гнів на Ковшовій? – припустив професор. – Коли дізналася про смерть Кречета. Побачила в ній причину. І розрив з колишнім коханцем, і, можливо, його загибель – усе ж через неї. Десь так.
– Гм… – задумався Ігор.
– Треба придивитися, що за одна. Прогнати через мікроскоп. Ці примхливі небесні створіння на все здатні. Що там ще? Гуся не дзвонив?
– Поки ні. Зате є інші цікавинки.
– Світи, – потер руки професор.
– О’ке-е-ей, – відповів завзято Марченко. – Батько Амалії (ось він, красень), – поклав на стіл фото міцного й упевненого «чорноголовця» з вольовим обличчям, – був проти її стосунків із Кречетом. Не рівня ж він їй. Кілька разів погрожував, аби той залишив дівчину. Але Кречет – і у вус не дув. Та й дівчина відповідала взаємністю. Одного разу охоронці Ковшова побили нашого Ромео. Та це його не зупинило. Аж до ножа в серце. Що то – кохання!
Марченко поклав поряд із Ковшовим фотографію Амалії. Ясно. Робота професійного фотографа. Явно з портфоліо. Красуня. Але скільки свого, а скільки додано фотошопом, ніхто не скаже. Стоїть боком. У синій сукні. Повернула голову праворуч. Довге біле волосся. Легенько розвівається. Великі круглі блискучі сережки. Бездоганний макіяж. Чорні брови. Сині тіні. Великі очі. Рівний ніс. Красиві губи. Напіввідкритий рот. Видно два білосніжних верхніх зуби. До янгола не дотягувала тільки тим, що не мала крил. А може – просто не помістилися на фото?
– Ого! – придивився професор. – Краса врятує світ?
– І не кажи. Афродита. Кречета можна зрозуміти.
– А я ось що думаю, – зосередився на думках Лисиця. – Ковшов замовляє вбивство Кречета й одночасно ховає Амалію десь далеко й надійно. За кордоном. А сам пише заяву про її зникнення. Усе чітко. Негідний кандидат у зяті мертвий. Амалія ізольована від усіх цих подій. Невтішні батьки оббивають міліцейські пороги. Благають про допомогу. Рвуть волосся. Істерики катають. Чудовий спектакль. І аншлаг гарантовано.
– Сто чортів його матері! – не втримався донкор. – Оце так справа. Вузол капронових ниток. Хтось його так затягнув, що й мільйон академіків не розплутають. Скільки версій. Одна крутіша за іншу.
– Ну-ну, – граючи серйозного, зупинив Ігорів гнів Богдан, – ти ж не забувай, що серед нас є професор. Кахи-кахи… Жарт, – стенув плечима. – Проїхали.
– Але це ще не все, – вів далі Марченко. – Ковшов дивно поводиться. Те, що із журналістами й далі не йде на контакт, – нічого нового. Але уникати слідчих нашої героїчної міліції… Яка розслідує зникнення його дитини. І якій він повинен допомагати всім, чим можна й чим ні… Тут щось не те. Не просто дивно. А дуже дивно. Чому? Не хоче, щоб розслідували? Щоб докопалися до правди?
– Гм. Логічно. Бо вбив Кречета. А доньку заховав.
– Він узагалі таємничий. І відомо про нього небагато. Та й хтозна, скільки в тому «небагато» правди. Створив царство. Царює в ньому. І нікого туди не пускає.
– Тому й має царство, що нікого не пускає. Я б теж так робив. І чхати на решту. Людина людині вовк. Не знаю, чи застав ти, але так у «совку» говорили про Захід. Лаяли
