Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Може… сьогодні? – промуркотіла Олена.
– Можна…
Бас у грудях забивав будь-який звук.
– Як вам восьма?
– Восьма тридцять.
– У «нашому» кафе?
– Супер.
– Тоді – до вечора?
– Угу.
Олена відключилася. Богдан, ошелешений, опустив телефон. Богиня сама захотіла зустрітися. Ого! Таке теж буває! Карта пішла? Та ще й козирна? Гм… А хіба щастя має завжди обминати твою самотню домівку? Хіба воно не втомилося це робити? Хіба ти не один із мільярдів, кому теж може пощастити? І зовсім не в смерті, а в коханні??? Дякую, Господи!..
Записав до щоденника час «солодкої події». Поки це робив, серце трохи заспокоїлось і в голові заворушилася логіка. Набрав донкора. Той одразу алокнув.
– Приймак у реанімації.
– Ого!
– Машина збила.
– Хто, де, як? – скупо почав стріляти Марченко.
– Нічого не знаю. Олена подзвонила.
– Захотіли прибрати й обставили все як нещасний випадок?
– Скидається на те.
– Виживе?
– Нуль цілих і одна десята шансу. – Сумовитий голос професора точно передав ситуацію. Усе і справді хріново.
– Не багато ж, – видихнув важко Ігор. – Будемо молитися.
– Будемо. Але тут – як уже Господь вирішить. На все ж Його воля.
– Ну, Він же за нас. – Донкор спробував підбадьорити.
– За нас, – почав виходити з піке Богдан. – Але про Його плани нам нічого не відомо.
– Отож… – Марченку хоч по живлющу й цілющу воду біжи. – Ну, добре. Подзвоню до Інни. Може, трохи більше скаже?
– Уперед. Потім прозвітуєш.
– Дозвольте виконувати? – запустив жартівливість Ігор.
– Виконуйте! – не дуже «клюнув» професор.
Марченко зник. Лисиця залишився сам. Задумливо поклав телефон на стіл. Точно ще знадобиться. Така заруба пішла…
«Он воно як, – подумав. – Якщо Приймака і справді хотіли прибрати, він у темі. І тепер має тільки один варіант. Розповісти правду. Бо друга спроба стане вдалішою. Не сумнівайся. Хлопці й на першу розраховували. Але Приймак життя дуже любить. Чи це Господь любить нас? Не обірвав ниточку. Зберіг. І все тепер піде як по маслу? Гм… Побачимо. Це ще вилами по воді писано. Але те, що у Приймака немає виходу, – факт. Мусить розколотися. Якщо, звісно, спочатку викарабкається з цієї халепи, а потім – і захоче жити далі. А цей захоче. На ідіота він не схожий».
Повернувся до тексту. Перечитав ще раз. Гм… Ось у цьому місці треба… Точно. Зараз… Подумав. Додав кілька речень. Ні. Не так… А якщо… Ага… Ось так. Навіть ні. Краще так… Ось… Тепер – ну, зовсім інший калінкор. Однозначно краще. Однозначно. Ще кілька штришків – і шедевр.
Гаразд. Пізніше ще раз перебігти – й можна відсилати.
Знову позіхнув. А й справді, непогано б задрімати. Хвилин із сорок. Чи й більше. Попустило б.
Підвівся. Підійшов до ліжка. Сумку кинув на стілець. Себе кинув на ліжко. Не роздягаючись. Бо сонько-дрімко такий напав. Ніби тон із двадцять його. Але одежу краще б зняти. Зараз підведеться. Зніме. Складе акуратно. А потім – і під ковдру. Зараз… Зараз… Ще три секунди… Ще…
І одразу втратив «земну твердь». Відчув, що не має влади над собою. А невідома страшна сила починає виробляти з тобою, що хоче. І ти стаєш її слухняною іграшкою. Що б не робив, вона все одно перемагає. Ламає тебе через коліно. Витворяє, що заманеться…
Лисиця йде безлюдною темною вулицею. Страшно. Відчуває, як за спиною народжується жахливе. Починає наближатися. Богдан хоче озирнутися. Але невидима сила не дає. Дозволяє тільки йти. Рівно. Нікуди не звертаючи. Ніби визначила все наперед… А жахливе вже зовсім поряд. «Бачить» його спиною. Точніше – знає, що воно є. Але не знає, що то таке. І раптом – стрімкий вихор закручує професора. І він уже – Приймак. Живий і здоровий. Із тонким ножем у руках. Із якого стікає кров. Рвучкий вітер підхоплює Лисицю-Приймака й несе, рухаючись колом, над нічним містом. А потім – і кидає посеред пустиря. І тільки грубий голос гучно видає огидне «ха-ха», що віддаляється разом із шаленим вихором…
Телефон, ритмічно погаркуючи, витанцьовував на столі під шедевральну «Весну», яку ж сам і виконував. Богдан сів, протер очі, а потім схопився й за два кроки вже натиснув на зелену трубку.
– Слухаю, – сказав абонентові, навіть не встигнуши глянути, «хто там».
– Слухай, – відповів Марченко. – Інна сказала, що Олег їздив додому. Бабусю навідати. Туди дістався без проблем. Звідти подзвонив, «відрапортував». А вже коли повертався… Її сповістили вранці. Побачили тридцять дзвінків без відповіді з того самого номера й передзвонили. Вона поїхала в лікарню. Олег без тями. Випадкові перехожі, собачники, знайшли його на пустирі за містом і викликали швидку. Оце й усе, що вона знає. А… Іще сказала, що знайшли його в дивному місці. Тобто – дивно, чому він там опинився. Ніколи б такого гаку людина при здоровому глузді не давала. Це зовсім інший кінець міста. Сам розумієш, що пояснити, чому так сталося, Олег поки не може. Та чи й зможе взагалі…
– Класика, – видихнув Лисиця. – Підстерегли. Збили. Вивезли на пустир. Помирай. Та в Господа записано інакше. От і лежить Приймак не в морзі, а в реанімації.
– З моргом там перспективу ще не зняли, – логічно зауважив Ігор. – Але нехай Господь допоможе.
– Нехай. Живим Приймак симпатичніший. Є люди, яким він потрібен. Та й нам не зайвий.
– Тепер, коли його хотіли прибрати, стане охочішим до правди, – припустив донкор. – Лишилось тільки вижити.
– Ага… Іще новини є?
– У-у, – зекономив на словах Ігор. – Працюємо. А в тебе?
– А я ось що думаю. Може ж бути, що Амалія знала щось про Кречета? Його таємниці. І тому її теж.
– Не думаю, – обрізав категорично Марченко. – Тоді чому Кречета вбили, а дівчина зникла? Можна було ж і її так само. Рука набита.
– Ну, порозважаються, а потім…
– Веселенька перспектива. Гм…
– Але хто? – запитав, швидше, у Небес професор. Бо ні він, ні Ігор цього не знали точно. – У мене є кілька версій. І це зникнення вписується поки тільки у варіант із «Ричардом». Хоча… Ще є секта. Але там поки все глухо… А може, і Шрек, і Приймак до зникнення теж причетні?
– Про Шрека – ну, туди-сюди згоден. Помста за доню. Все таке. А Приймак? Ну, на фіг це йому?
– Інка! – вигукнув професор. – Вона його наустила, щоб прибрав обох.
– Та ну. А машина? Випадково?
– Може бути. І відтарабанили на пустир.
– Тоді він – геній. Таке прокрутити… Але ж на Приймака це не схоже. Ганчі-і-ірка.
– Та хто ж там знає, що у нього в голові? – почав говорити голосніше Богдан. – А перед нами зіграв, що треба.
– Щось не дуже віриться…
– У тихому болоті… Сам же знаєш.
– Ех… Задачка.
– А може, з її батьками переговорити? – вхопився за хвоста еврики Лисиця. – Раптом сяка-така підказка випірне?
– Спробувати мо-о-ожна, – з неохотою протягнув Ігор. – Але Ковшов – мен крутий. Журналістів не любить особливо. Навіть не знаю, як до нього підступитися. Пропалить за три секунди. Мене тут багато знають.
– Думай. У нього має бути «кнопка». Треба її знайти. І натиснути. – Богдан трохи злякався своїх слів. Банальщина якась. Але враз і посвітлішав: так це ж просто пародія! Тоді нехай. Не заборонено.
– Ага, – розшифрував на раз його Ігор. – «Натисни кнопку – одержиш результат». Слухав колись «Технологію»[89].
– Отож, – зрадів професор. – Пояснювати не треба.
– Добре. Просканую.
Марченко знову зник. І Лисиця – сам на сам із самотою. Таке буває нечасто. Зазвичай – він сам на сам із роботою. Зараз теж поміняє на таке. Он ноут. Уже відпочив. Зараз його відгамселить по клаві. Щедро. Але – без злості. Незамінний же помагайчик.
Усівся. Перебіг очима написане. Дещо підправив. Поміняв місцями. Підчистив. Годиться! «Удосконаленню немає меж, але прагнути до нього треба». Все. Відпрагнув. Зараз. Далі – буде далі. Тепер – зайти на пошту. І ощасливити Бондаренка новою «вісточкою». Нехай летить. У Києві на неї чекають. І не тільки редакція. П’ятдесятитисячний тираж навіть сліпому покаже,
