– Є якась інформація про його особу?
– Медсестри не знають його імені.
– Чорт забирай, він був у їхньому відділенні.
– І ще купа людей крім нього. Усі кинулися рятувати Германа Ґвадовскі. Усі, крім нього.
Ріццолі підійшла до екрана, її погляд прикипів до самотньої фігури посеред білого коридору. Хоча вона не бачила його обличчя, її пройняло холодом, ніби вона зазирнула в очі цього чудовиська. «Ти Хірург?»
– Ніхто не пригадує, щоб бачив його, – продовжив Мур. – Ніхто не пригадує, щоб їхав з ним у ліфті чи підіймався сходами. Але ось він, перед нами. Примара, яка непомітно з’являється і так само непомітно зникає.
– Він пішов через вісім хвилин після оголошення тривоги, – глянувши на таймер, зауважила Ріццолі. – А за мить перед ним вийшли двоє студентів-медиків.
– Так, я говорив з ними. У них була лекція на одинадцяту. Тому вони пішли так рано. Вони не помітили чоловіка, який спускався за ними.
– Тобто у нас немає свідків.
– Лише ця камера.
Вона не зводила погляд із таймера. Вісім хвилин після оголошення синього коду. Вісім хвилин – це досить довгий проміжок часу. Вона спробувала подумки відтворити всі події. Підійти до копа: десять секунд. Умовити його пройти кілька кроків у кінець коридору і зайти до комірчини: тридцять секунд. Перерізати йому горло: десять секунд. Вийти з комірчини, замкнути двері, зайти до палати Ніни Пейтон: п’ятнадцять секунд. Прикінчити другу жертву і вийти з палати: тридцять секунд. Разом виходить щонайбільше дві хвилини. Отже, у нього залишалося ще шість хвилин. Для чого він використав цей додатковий час? Щоб прибрати за собою? Усюди було повно крові, напевно, його одяг теж забризкало.
Він мав достатньо часу. Санітарка натрапила на тіло Ніни аж за десять хвилин після того, як чоловік на екрані вийшов на сходовий майданчик. На той час він уже міг сісти в автівку і від’їхати на добру милю.
«Усе бездоганно розраховано. Цей убивця рухається з точністю швейцарського годинника».
Зненацька Ріццолі випросталась – ніби удар блискавки, її вразила раптова думка.
– Він знав. Господи, Мур, він знав, що буде синій код. – Вона глянула на його спокійну реакцію і збагнула, що Мур уже й сам дійшов такого висновку. – У містера Ґвадовскі були якісь відвідувачі?
– Тільки син. Але медсестра увесь час була з ним в палаті. Вона була там, коли оголосили синій код.
– А що було до цього?
– Вона почепила на крапельницю новий сольовий розчин. Ми відправили його на аналіз.
Ріццолі повернулася до екрана, де на ходу застигла постать чоловіка в білому халаті.
– Це якесь безглуздя. Навіщо так ризикувати?
– Він проводив зачистку, скидав баласт, позбувався свідка.
– Але що бачила Ніна Пейтон? Обличчя в масці. Він знав, що вона не зможе його впізнати. Він знав, що вона не становить для нього загрози. Але пішов на такий ризик, щоб убити її. Адже його могли спіймати. Чого він досяг?
– Задоволення. Нарешті він закінчив убивство.
– Але він міг закінчити його ще у неї вдома. Мур, тієї ночі він дозволив Ніні Пейтон вижити. А це означає, що він планував порішити її в такий спосіб.
– У лікарні?
– Так.
– У чому задум?
– Ще не знаю. Але мені видається дуже цікавим той факт, що з усіх пацієнтів відділення він обрав для своєї диверсії саме Германа Ґвадовскі. Пацієнта Кетрін Корделл.
Озвався пейджер Мура. Він відповів на дзвінок, а Ріццолі тим часом знову повернулася до екрана. Натиснула кнопку відтворення і дивилась, як чоловік у білому халаті підходив до дверей. Штовхнув їх стегном і вийшов на сходовий майданчик. І жодного разу не повернувся обличчям до камери. Ріццолі відмотала назад і ще раз переглянула запис. Цього разу, коли його стегно подалося вперед, вона помітила під халатом якусь випуклість, праворуч, на рівні поясу. Що він ховав? Змінний одяг? Знаряддя убивства?
Вона почула, як Мур сказав у слухавку:
– Нічого не чіпайте. Залиште все як є. Я скоро буду.
Він закінчив розмову, і Ріццолі спитала:
– Хто це?
– Кетрін, – відказав він. – Щойно вбивця надіслав їй нове повідомлення.
– Це надійшло внутрішньою поштою, – сказала Кетрін. – Я побачила конверт і відразу зрозуміла, що це від нього.
Ріццолі дивилася, як Мур натягає гумові рукавички. «Зайва обережність», – подумала вона, адже Хірург ніколи не залишав відбитків пальців чи будь-яких інших зачіпок. То був великий коричневий конверт із застібкою у вигляді ґудзика і резинки. Зверху синім чорнилом було написано: «Кетрін Корделл. Вітання з днем народження від Е. К.».
«Ендрю Капра», – подумала Ріццолі.
– Ви не відкривали його? – запитав Мур.
– Ні. Я поклала його на стіл. І відразу зателефонувала вам.
– Молодчина.
Ріццолі його відповідь здалася фамільярною. Однак Кетрін сприйняла його слова цілком нормально і навіть легенько йому всміхнулася. Якась іскра пробігла між Муром і Корделл. Теплий погляд, якийсь магнетизм, від чого Ріццолі відчула укол болючих ревнощів. «Їхні стосунки зайшли далі, ніж я думала».
– Здається, він порожній, – зауважив Мур. У рукавичках він зняв із ґудзика резинку. Ріццолі підклала на стіл білий аркуш, щоб упіймати вміст конверта. Він розкрив його і перевернув.
На папір посипалися пасма шовковистого рудого волосся.
Ріццолі пробрало холодом.
– Схоже на людське волосся.
– О Боже. О Боже…
Ріццолі озирнулась і побачила, як задкує налякана до смерті Кетрін. Подивилась на її волосся, тоді перевела погляд на пасма, які вилетіли з конверта. «Це її волосся. Це волосся Кетрін Корделл».
– Кетрін, – лагідно і заспокійливо сказав Мур, – це може бути і не ваше волосся.
Вона стривожено глянула на нього.
– А що, як моє? Звідки у нього…
– Ви тримаєте щітку у своїй лікарняній шафці? Чи в кабінеті?
– Мур, – озвалася Ріццолі, – погляньте на ці пасма. Їх не зняли зі щітки. Їх відрізали. – Вона повернулася до Кетрін. – Коли ви востаннє стриглися, докторе Корделл?
Кетрін повільно підійшла до столу і глянула на пасма з таким виразом, ніби дивилась на отруйну гадюку.
– Я знаю, коли він їх відрізав, – ледь чутно сказала вона. – Я пам’ятаю.
– Коли?
– Тієї ночі… – Вона дивилася на Ріццолі приголомшеним поглядом. – У Саванні.
Ріццолі поклала слухавку і глянула на Мура.
– Детектив Сінґер підтвердив. У неї справді відрізали пасмо волосся.
– Тоді чому про це не згадується у його звіті?
– Корделл помітила це лише
