– Ви перевірили доставлені ліки? Їх привезли о дев’ятій.
– Там не було нічого для Ґвадовскі. Я негайно маю ввести йому дозу зосину[46].
– Ой, щойно пригадав. – Черговий підвівся і підійшов до коробки, що стояла на іншій стійці. – Це нещодавно принесла санітарка з четвертого відділення.
– З четвертого західного?
– Пакунок передали не на той поверх. – Черговий перевірив етикетку. – Ґвадовскі. П’ятсот двадцять перша палата.
– Добре, – сказала Анджела, витягаючи пакет із ліками.
Дорогою до палати вона ще раз прочитала етикетку, перевіряючи імена пацієнта і лікаря, а також дозу зосину в соляному розчині. Усе було правильно. Вісімнадцять років тому, коли Анджела тільки почала працювати тут медсестрою, старша медсестра могла сама прийти до аптеки, взяти потрібний розчин для крапельниці і додати до нього необхідну дозу ліків. Кілька помилок, яких припустилися квапливі медсестри, кілька гучних судових справ – і все змінилося. Тепер навіть простий сольовий розчин з додаванням калію проходив сортування в лікарняній аптеці. Ще одна інстанція, додаткова перешкода в роботі й так неповороткої системи охорони здоров’я, і це обурювало Анджелу. Це стало причиною годинного запізнення необхідних ліків.
Вона підвісила до крапельниці містера Ґвадовскі свіжий пакет із соляним розчином. Весь цей час пацієнт лежав нерухомо. Він два тижні не приходив до тями і вже почав виділяти запах смерті. Анджела пропрацювала медсестрою не один рік і добре знала його. Цей запах, кислуватий, як піт, був передвісником кінця. Занюхавши його, вона завжди шепотіла іншим медсестрам: «Цей не виживе». Вона подумала про це зараз, регулюючи подачу ліків через крапельницю й перевіряючи життєві показники пацієнта. «Цей не виживе». Хай там що, а вона виконувала свої обов’язки так ретельно, як і з будь-яким іншим пацієнтом.
Настав час обмивати його. Вона принесла таз із теплою водою, поставила біля ліжка пацієнта, намочила губку і почала витирати його обличчя. Містер Ґвадовскі лежав із розкритим ротом, його язик був сухим і поморщеним. Краще б вони дозволили йому спокійно відійти. Краще б звільнили його від цих страждань. Та його син наполягав на своєму, і старий продовжував жити, якщо це можна назвати життям, – у помираючому тілі і далі билося його серце.
Анджела трохи підняла його лікарняну сорочку, щоб оглянути рану. Вона трохи почервоніла, і це занепокоїло медсестру. На руках пацієнта вже не було живого місця, тож для крапельниці їм залишалася тільки центральна вена. Анджела слідкувала за тим, щоб рана була чистою, а пов’язка свіжою. Після омивання вона планувала зробити йому перев’язку.
Вона витерла його тіло, пройшлася губкою по випнутих ребрах. На її погляд, цей чоловік ніколи не вирізнявся розвиненою мускулатурою, а зараз його шкіра нагадувала пошерхлий пергамент, натягнений на купку кісток.
Вона почула кроки і була зовсім не рада побачити в палаті сина містера Ґвадовскі. Єдиний погляд цього чоловіка – і вона одразу насторожилася – таким він був, завжди вказував на чужі помилки та недоліки. І часто поводився так зі своєю сестрою. Якось Анджела почула їхню сварку і ледве стрималась, щоб не кинутися на захист сестри. Зрештою, вона не мала права вичитувати його. Але й не мусила бути з ним надміру люб’язною. Тому просто кивнула і повернулася до роботи.
– Як він? – запитав Іван Ґвадовскі.
– Без змін. – Її тон був холодним і діловим. Вона хотіла, щоб він пішов, щоб припинив прикидатися, як сильно дбає про батька, і дав їй змогу робити свою роботу. Вона одразу зрозуміла, що любов до батька була чи не останньою причиною його присутності. Він поводився так, бо звик усіма керувати і не збирався відступати, навіть перед смертю.
– Лікар уже заходив?
– Доктор Корделл приходить щоранку.
– І що вона каже? Чому він досі в комі?
Анджела кинула губку у воду і випросталася, щоб глянути на нього.
– Навіть не знаю, що тут можна сказати, містере Ґвадовскі.
– Скільки ще він буде в такому стані?
– Стільки, скільки ви йому дозволите.
– Що ви хочете сказати?
– Вам не здається, що було б людяніше відпустити його?
Іван Ґвадовскі витріщився на неї.
– Аякже, і всім одразу стане легше, правда? Звільниться ще одне лікарняне ліжко.
– Я не це мала на увазі.
– Я знаю, як сьогодні фінансуються лікарні. Пацієнт залишається надто довго, й у вас виникають додаткові витрати.
– Я говорю лише про те, що було б краще для вашого батька.
– Для мого батька буде краще, якщо лікарі виконуватимуть свою роботу.
Щоб не сказати чогось, про що потім жалкуватиме, Анджела відвернулася і знову взяла губку. Тремтячими руками відтиснула її. «Не треба з ним сперечатися. Просто виконуй свою роботу. Він з тих людей, яких неможливо переконати».
Вона поклала вологу губку на живіт пацієнта. І лише тоді збагнула, що він не дихав.
Анджела миттю приклала руку йому до шиї, аби перевірити пульс.
– Що сталося? – запитав його син. – З ним щось не так?
Вона не відповіла. Зірвалася на ноги, проскочила повз нього і вибігла в коридор.
– Синій код! – крикнула Анджела. – Синій код у палаті п’ятсот двадцять один.
Кетрін вилетіла з палати Ніни Пейтон і повернула за ріг у сусідній коридор. До палати 521 вже збіглися лікарі, інший персонал стояв у коридорі. Там була й групка студентів-медиків із широко розплющеними очима, які повитягали шиї, намагаючись роздивитися, що буде далі.
Кетрін прорвалася в палату і вигукнула, перекрикуючи навколишню метушню:
– Що сталося?
Їй відповіла Анджела, медсестра містера Ґвадовскі:
– Він просто перестав дихати. Пульсу немає.
Кетрін дісталася до ліжка і побачила, що інша медсестра вже прикріпила пацієнту кисневу маску і закачувала йому в легені кисень. Інтерн поклав обидві руки йому на груди і з кожним натиском на грудину вичавлював кров із його серця, заштовхуючи її до артерій та вен. Підживлював органи, підживлював мозок.
– Підключили дефібрилятор! – крикнув хтось.
Кетрін глянула на кардіомонітор. Він показував фібриляцію шлуночка. Серце більше не скорочувалося. Окремі м’язи ще смикалися, але серце перетворилося на обвислий мішок.
– Який заряд? – запитала Кетрін.
– Сто джоулів.
– Розпочинайте!
Медсестра розмістила електроди дефібрилятора на грудях пацієнта і крикнула:
– Розступіться!
Електроди дали розряд, посилаючи в серце електричні імпульси. Тіло чоловіка підскочило, ніби кіт на розпеченій сковорідці.
– Жодних змін!
– Введіть йому один міліграм епінефрину[47] і спробуйте знову дати сто джоулів, – сказала Кетрін.
Пацієнту ввели епінефрин.
– Розступіться!
Ще один розряд, тіло чоловіка знову підскочило.
Лінія на кардіомоніторі зірвалася вгору, а тоді знову побігла рівно, ледь посмикуючись. Останні ривки помираючого серця.
Кетрін глянула на пацієнта і подумала: «Як мені повернути
