Мур піймав себе на тому, що підійшов до самісінького скла. Він стиснув кулаки, його серце застукотіло швидше.
– Човен несе вас до берега, і ви виходите з нього. Ідете стежкою до будинку й відчиняєте двері. Усередині лише одна кімната. На підлозі лежить гарний пухнастий килим. Неподалік стоїть крісло. Ви опускаєтесь в нього, і вам здається, що це найзручніше крісло з усіх, у яких ви коли-небудь сиділи. Ви цілком розслаблені. Ви контролюєте ситуацію.
Кетрін глибоко вдихнула і видихнула, ніби щойно примостилася в м’якому кріслі.
– А зараз ви дивитеся на стіну перед собою і бачите екран. Це чарівний екран, тому що він може показувати епізоди з будь-якого періоду вашого життя. Він може показувати все, що вам забажається, навіть далеке минуле. Ви контролюєте цей екран. Ви можете перемотувати записи вперед або назад. Можете в будь-який момент зупинити перегляд. Вам вирішувати. А зараз спробуймо щось подивитися. Повернімося у якийсь щасливий епізод вашого життя. У той час, коли ви були в будиночку біля озера ваших дідуся і бабусі. Ви збираєте малину. Ви бачите це на екрані?
Кетрін довгий час не відповідала. Коли вона врешті озвалася, її слова прозвучали так тихо, що Мур ледь їх розчув.
– Так. Бачу.
– Що ви робите? На екрані? – запитав Полочек.
– Я тримаю паперовий пакет. Збираю ягоди і кидаю їх до пакета.
– А ви їсте ягоди, поки збираєте їх?
На її обличчі з’явилася замріяна усмішка.
– О, так. Вони такі солодкі. І теплі, нагріті сонцем.
Мур насупився. Такого він не очікував. Кетрін відчувала ягоди на смак і на дотик, а це означало, що вона заново переживала цей епізод. Не просто дивилася його на екрані, вона сама була там. Він побачив занепокоєний погляд Полочека. Він обрав екран, щоб відгородити її від болючих спогадів. Але вона заглибилась у своє минуле. Тому він вагався, що робити далі.
– Кетрін, – мовив Полочек. – Я хочу, щоб ви зосередились на кріслі, у якому сидите. Ви перебуваєте в кімнаті, сидите у кріслі і дивитесь на екран. Відчуваєте, яке воно м’яке? Як приємно вашій спині? Ви відчуваєте?
Пауза.
– Так.
– Добре. Ви маєте залишатися в цьому кріслі. Ви не будете підводитись. У вас є чарівний екран, на якому ви можете переглядати різні епізоди свого життя. Ви залишатиметеся в кріслі. Ви відчуватимете, яке воно м’яке, як приємно вашій спині. А те, що ви побачите, – це лише фільм. Домовились?
– Так.
– Отож. – Полочек глибоко вдихнув. – Зараз ми повернемося в Саванну, у ніч п’ятнадцятого червня. У ту ніч, коли Ендрю Капра постукав у ваші двері. Розкажіть, що відбувається на екрані?
Мур напружено спостерігав, не наважуючись навіть дихнути.
– Він стоїть на моєму ґанку, – почала Кетрін. – Каже, що хоче зі мною поговорити.
– Про що?
– Про помилки, яких припустився. У лікарні.
Далі її розповідь не відрізнялася від офіційних показів, які вона давала детективу Сінґеру в Саванні. Вона неохоче запросила Капру ввійти. Надворі було спекотно, і він сказав, що хоче пити, тож вона запропонувала йому пиво. Відкрила одне й для себе. Він був схвильований, непокоївся через своє майбутнє. Так, він припустився кількох помилок. Але ж це буває з усіма лікарями, хіба ні? Якщо його витурять з інтернатури, то змарнують його талант. Він знав студента-медика з Еморі, який припустився однісінької помилки, яка згубила всю його кар’єру. Це нечесно, що Кетрін має вирішувати, продовжувати йому інтернатуру чи забути про кар’єру лікаря. Усі заслуговують на другий шанс.
Вона вже втомилася щось пояснювати, але бачила, як наростала його лють, як тремтіли його руки. Тоді вона пішла до туалету, щоб дати йому час трохи охолонути.
– Що сталося, коли ви повернулися з туалету? – запитав Полочек. – Що відбувається на екрані? Що ви бачите?
– Ендрю затих. Уже не такий розгніваний. Каже, що розуміє мою позицію. І посміхається, поки я допиваю своє пиво.
– Посміхається?
– Дивна. Дуже дивна посмішка. Як і тоді, коли він посміхався мені в лікарні…
Мур чув, як пришвидшилось її дихання. Навіть у ролі стороннього глядача, переглядаючи цю сцену в уявному фільмі, вона відчувала наближення майбутнього кошмару.
– Що відбувається далі?
– Я засинаю.
– Ви бачите це на екрані?
– Так.
– А після цього?
– Нічого не бачу. Екран почорнів.
«Рогіпнол. Вона не пам’ятає цієї частини».
– Добре, – сказав Полочек. – А тепер перемотаймо цю темну частину трохи вперед, до наступного епізоду. До наступної картинки, яку ви бачите на екрані.
Дихання Кетрін знову пришвидшилось.
– Що ви бачите?
– Я… я лежу на своєму ліжку. У своїй кімнаті. Я не можу поворухнутися, не можу рухати ні руками, ні ногами.
– Чому?
– Мене прив’язали до ліжка. На мені немає одягу. Він лежить на мені. Він всередині. Він рухається всередині мене…
– Ендрю Капра?
– Так. Так… – Її дихання стало уривчастим, у її голосі вчувався страх.
Мур щосили стиснув кулаки, його дихання теж пришвидшилось. Він боровся з бажанням постукати по склі і негайно припинити цей сеанс. Він не міг цього слухати. Вони не можуть примушувати її знову переживати власне зґвалтування.
Та Полочек уже відчув небезпеку й поквапився відвернути її увагу від болючих спогадів.
– Ви досі сидите в кріслі, – нагадав він. – Ви в безпеці. Ви в кімнаті з екраном. Це лише фільм, Кетрін. Це відбувається з кимось іншим. Ви в безпеці. Вам нічого не загрожує. Все добре.
Її дихання заспокоїлось, перейшло у звичний ритм. Заспокоївся і Мур.
– Добре. Продовжимо перегляд фільму. Зверніть увагу на те, що робите ви. Не Ендрю. Розкажіть, що відбувається далі?
– Екран знову почорнів. Я нічого не бачу.
«Вона ще не відійшла від дії рогіпнолу».
– Знову перемотаймо цю частину, до наступної сцени. Що ви бачите?
– Світло. Я бачу світло…
Полочек зупинився.
– Кетрін, я попрошу вас роззирнутися навколо. Відкиньтеся на спинку крісла, щоб оглянути всю кімнату. Що ви бачите на екрані?
– Предмети. Вони лежать на тумбочці біля ліжка.
– Які предмети?
– Інструменти. Скальпель. Я бачу скальпель.
– Де Ендрю?
– Не знаю.
– Його немає в кімнаті?
– Він пішов. Я чую, як тече вода.
– Що відбувається далі?
Її дихання знову пришвидшилось, у голосі відчувалася тривога.
– Я натягую мотузки. Намагаюся звільнитися. Не можу поворухнути
