Вона дивилася, як з екрана зникла друга групка людей. Їй не вдалося розгледіти обличчя двох пасажирів.
Мур поміняв касети, і на екрані з’явилося нове зображення. Тепер вони дивилися на двері, що вели на сходовий майданчик. Якийсь час нічого не відбувалося. Тоді двері відчинилися – і всередину забіг чоловік у білому халаті.
– Я знаю його. Це Марк Нобл, один з інтернів, – сказала Шерон.
Ріццолі вийняла нотатник і записала його ім’я.
Двері знову відчинилися, і з’явилося дві жінки, обидві в білих уніформах.
– Це Вероніка Тем, – сказала старша медсестра, вказуючи на нижчу жінку. – Вона працює в п’ятому західному відділенні. У неї була перерва, коли оголосили синій код.
– А хто інша жінка?
– Не знаю. Не можу роздивитися її обличчя.
Ріццолі записала:
10: 48, камера зі сходового майданчика:
Вероніка Тем, медсестра, 5-те західне відділення.
Невідома жінка, чорне волосся, лікарняний халат.
Загалом сходами прибігло семеро людей. Медсестри впізнали п’ятьох із них. Ріццолі підсумувала, що ліфтом або сходами на поверх піднялася тридцять одна людина. Якщо додати до цього той персонал, який уже був на поверсі, то вийде не менше сорока людей, які на той час перебували у відділенні.
– А зараз подивіться, будь ласка, що відбувається під час і після завершення тривоги, – сказав Мур. – Тепер вони не поспішають. Можливо, зможете роздивитися ще кілька облич, назвати ще кілька імен? – Він прокрутив плівку вперед. У нижньому куті екрана таймер додав вісім хвилин. Містера Ґвадовскі досі реанімували, але персонал, допомога якого не знадобилася, уже почав розходитися. Вони йшли до сходового майданчика, і камера знімала лише їхні спини. Першими вийшли двоє студентів-медиків, а за якусь хвилю за ними вийшов невпізнаний чоловік. Після них більше нікого не було, і Мур знову прокрутив плівку. З’явилася групка з чотирьох чоловіків, які разом пішли до сходів. Таймер показував 11: 14. На той час тривога вже завершилася, і Кетрін зафіксувала смерть Германа Ґвадовскі.
Мур поміняв касети, і вони знову дивилися на ліфт.
Поки вони переглядали записи, Ріццолі встигла списати три сторінки свого нотатника, підраховуючи кількість прибулих. Тринадцять чоловіків і сімнадцять жінок прибігли на сигнал тривоги. Тепер вона рахувала, скільки з них покинули відділення після завершення синього коду.
Цифри відрізнялися.
Нарешті Мур зупинив перегляд, і екран почорнів. Вони вже годину дивилися записи, і дві медсестри виглядали страшенно втомленими.
А тоді їх сполохав голос Ріццолі, що зненацька розірвав тишу:
– Чи є серед персоналу п’ятого західного відділення чоловіки, з якими ви працюєте в одну зміну? – запитала вона.
Старша медсестра глянула на Ріццолі. Здавалося, її вельми здивувало, що ще один коп непомітно для неї прослизнув до кімнати.
– Є медбрат, він завжди приходить о третій. Та на моїй зміні немає чоловіків.
– І жоден чоловік не був на зміні в п’ятому відділенні, коли оголосили синій код?
– Могли бути інтерни. Але медбратів точно не було.
– Які інтерни? Можете їх назвати?
– Вони постійно заходять і виходять, відвідують своїх пацієнтів. Я не слідкую, хто коли приходить. У нас не бракує своєї роботи. – Вона перевела погляд на Мура. – Нам справді час повертатися до відділення.
Він кивнув.
– Можете йти. Дякую.
Ріццолі зачекала, доки обидві медсестри вийшли, а тоді звернулася до Мура:
– Хірург уже був у відділенні. Ще до того, як оголосили код. Хіба ні?
Мур підвівся і підійшов до відеомагнітофона. У його рухах, у тому, як він різко висмикнув одну касету і поставив іншу, вона помітила роздратування.
– Тринадцять чоловіків прийшли до відділення, а чотирнадцять пішли. Один зайвий чоловік. Напевне, він весь час був там.
Мур натиснув кнопку відтворення запису. На екрані знову з’явився сходовий майданчик.
– Чорт забирай, Мур. Кроу відповідав за її охорону. А тепер ми втратили свідка.
Мур нічого не відповів, тільки дивився на екран, спостерігав, як уже знайомі фігури заходили і виходили у двері.
– Цей злочинець проходить крізь стіни, – сказала Ріццолі. – Розчиняється в повітрі. У тому відділенні було дев’ять медсестер, і жодна з них не бачила його. А убивця, хай йому грець, увесь цей час був поруч.
– Це лише припущення.
– Тоді як йому вдалося підкрастися до поліцейського? З якого дива коп послухався його і залишив свій пост біля палати свідка? Чому він зайшов до комірчини?
– Це мав би бути хтось знайомий. Або ж людина, яка не викликала підозри.
У навколишньому хаосі, коли всі метушилися, аби врятувати життя пацієнту, не було нічого дивного в тому, що хтось із працівників відділення звернувся до єдиної людини, яка не брала участі в загальному сум’ятті, а просто стояла у коридорі – до поліцейського. Приміром, для того, щоб попросити витягти щось важке із комірчини.
Мур зупинив запис.
– Ось, – тихо промовив він. – Гадаю, це він.
Ріццолі придивилася до зображення на екрані. Самотній чоловік прямував до сходового майданчика незадовго після оголошення коду. Вони бачили тільки його спину. На ньому були білий халат і хірургічна шапочка. Під нею проглядалася смужка коротко підстриженого світло-каштанового волосся. Чоловік був худорлявим, вузькоплечим і сутулився. Він нагадував ходячий знак запитання.
– Це єдиний кадр, на якому його видно, – мовив Мур. – Я не зміг розгледіти його на касеті з ліфтом. І не бачив, щоб він підіймався сходами. Але йде саме цим шляхом. Бачите, як він штовхає двері стегном, не торкаючись їх
