Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Тату-конвенції, – підказав Богдан.
– Ага, – закивала Олена, – у тату-конвенціях. Він же для татуювальників гуру. Далай-лама. Та й знайомства такі має, що ого-го… Злі язики пов’язують із ним багато злочинів. Але жодного провадження не відкрито. Підібратися неможливо. Та ніхто й не збирається. Бо завтра тебе не стане. Був – і сліду не лишилося. Усім така ситуація по кайфу. Майже всім…
– Але ж колись він і сам побував у шкурі жертви? – прохопився Богдан.
– А ви й про це в курсі? – прошила його поглядом «богиня». – Тоді – його. Пізніше – він. Усе тече, все змінюється.
– Сперечатися тут безглуздо. Але з того, що я знаю й бачив, його демонічність трохи перебільшена.
– Вам просто пощастило. Може, й справді зачарований.
– Зачарованим щастить, – крізь усмішку видав Лисиця.
– Нехай, – погодилася старший слідчий. – Але, заради Бога, бережіть себе. І не підходьте до нього близько. Ні реально, ні в розслідуванні. Ви ж усе одно не відмовитесь…
– Угу, – закивав винуватим фейсом професор, але одразу ж став серйозним: – А до речі, хто такий Алекс? Не знаєте такого «пасажира»?
– Ну, вас і занесло, – похитала головою Олена. – Це ж треба таку компанію назбирати.
– Сподіваюсь, Алекс не дорівнює п’ятьом демонам? Він ніби ж фігурка значно менша.
– Так. Ця птаха – невисокого польоту. Серед блакитних треться. Чула, що є такий діяч, але практично нічого про нього не знаю. Хоча з цим клієнтом простіше. Можу поцікавитися у наших. Він обов’язково в когось «на прив’язі».
– Дякую. Ви просто скарб для мене.
– Не кажіть так.
– Чому?
– Повірю.
– Чом би й ні?
– Небезпечно це.
– Щось ви про безпеку постійно говорите…
– Робота така.
– Класна робота. Класна ви.
– Можу посперечатися.
– Але це не змінить мою оцінку.
– Це добре.
– Гаразд, – ляснув по коліну професор. – Піду я. Вам же працювати треба…
– Та…
В Олені зчепилися жінка й капітан. І хоч капітан цей – теж жіночого роду, він тягнув руку до порядку. Служба насамперед!
– Піду, – моргнув обома очима Лисиця. – Бувайте!..
– На все добре!..
Рішуче підвівся, розвернувся й за кілька кроків опинився в коридорі. Серце – банально – залишилося. Трохи пройшов, але зупинився. Притулився спиною до холодної стіни. Заплющив очі.
«Гм, – подумав. – І як у Господа так виходить? Матеріал однаковий для всіх. Волосся, двоє очей, двоє вух, один ніс, один рот. А от уміє так усе вмостити, що погляду не відірвеш…»
І що це з ним діється? Наче закляття хто наслав… Та… Відомо ж хто… Не треба себе обдурювати. Дідько! Не мала баба клопоту… За тридев’ять земель…
Розділ 19. Метеор із яскравим шлейфом
Вийшов на зупинку маршрутки. Поїде до готелю. Треба закінчувати статтю. Щоб переслати Бондаренку. Така домовленість. А домовленості не порушують. Або порушують. Але тільки раз.
На зупинці – немолода пара. Сивий чоловік у світлому костюмі й літньому картузі із зеленою господарською сумкою. Та, повна, тягла донизу. За вільну руку йому зачепилася жінка з фарбованим каштановим волоссям у легкій світлій куртці. Теж виглядали маршрутку. І обговорювали ціни на овочі. Ті, гади, знову підскочили. Богдана ціни не хвилювали. Принаймні зараз. Його тривога паслася на іншому полі. Стільки подій. Стільки емоцій. Стільки таємниць. Заблукаєш у цьому всьому. І не поле це. А справжнісінький ліс. Густий і небезпечний. Як у трилерах про Середньовіччя. Та ще й з вовкулаками за кожним деревом.
Зазвучала шедевральна «Весна». На телефонну аудієнцію набивався Марченко. «Богдан Перший» милостиво погодився.
– «Ричард» переходить у власність до такого собі Федорова Андрія Юрійовича, – радісно повідомив донкор. – Я пробив його. Знаєш, хто це?
– Так, – холодно відповів Богдан. – Сьогодні з ним обідав… – Він не розумів, що тут такого веселого. На душі коти шкребли. І тривожно нявчали. – Ні, звісно.
– Чудово, – не звертав уваги на мінор професора Марченко. – Чувак працює водієм тролейбуса. Звичайний рядовий роботяга.
– Ого! – стрепенувся Лисиця. – Розкуркулив Ахметова чи золоту рибку впіймав? Я теж хочу в тролейбус. Водієм. З півроку покатаюсь, а потім – і «Донбас Арену» прикуплю.
– Смішно, – пхикнув Ігор. – Але слухай далі. Буде ще смішніше.
– І?
– Двоюрідний брат пана Федорова – відомий кримінальний авторитет Юда. Мало хто знає, що його справжнє прізвище – лише Юдашкін. А не Іскаріот.
– Хом’як «злив» Кречета? – майже крикнув Лисиця, але одразу й отямився. Не вдома ж і не в номері. Стеж за базаром! – Про все домовився, а компаньйона банально прибрали? Гм… Схоже на правду. Це ж Україна. Донбас.
– Таке скрізь буває, – ожив у Марченкові патріот. – Елементарна схема. Перешкоду не обходять, а знищують.
– Банальний переділ власності?
– Мабуть… – погодився Ігор. – Хоча… Могли просто скористатися ситуацією. Хтось Кречета на той світ спровадив, а ці на шару кліпати очима не захотіли. Зрозуміли, що гріх. Куй залізо прямо біля каси. Золоте правило.
– Могли…
– Гаразд. Поки відбій. Працюватиму далі.
– Працюй. Але й дзвонити не забувай.
– Тебе забудеш.
Лисиця заховав телефон до сумки. Щоб далі слухати про проблеми донецьких пенсіонерів. Крім цін на овочі, сюди входили поганий рух транспорту й сусіди. Але насолода від цього закінчилася, ледь почавшись. На горизонті з’явилася маршрутка. Професор пропустив літню пару в осінній (бо жовтого кольору) автобус, якого звали так само, як і його. Потім зробив це ж саме із симпатичною жіночкою ледь за тридцять, яка підбігла останньої миті. Бути красунею їй заважав добрячий десяток зайвих кілограмів. Вона встигла ще й зміряти «джентльмена» поглядом. Але про враження нікому не сказала. Просто запхнула сумку з ноутбуком до салону і шмигнула слідом сама. Богдан піднявся теж. Але краще б цього не робив. Бо… знову цей шансон. Чим би заткнути вуха? Почав наспівувати Рамазотті. Потім перейшов на Стинґа. Обплутав себе, ніби коконом. Непогано придумав. І так, слава Господу, доїхав до готелю.
Поволі піднявся до номера. Замкнувся. Кинув сумку на ліжко. Та завмерла. Помив руки. Упасти б поряд. Але… Стіл кликав до роботи. Що ж. Узявся за гуж…
Засів за ноута. Робота йшла не дуже. Наче й не такий утомлений. І матеріал є. Але текст не виходив. Точніше, він був, але його ніяк не вдавалося врівноважити. Не вистачало кількох речень у різних абзацах. Відчував це. Намагався знайти. Вони ніби й літали десь поряд, але не надто хотіли йти до рук. І все зупинилося.
Закрив ноута. Потягнувся. Позіхнув. Ех! Тіла не обдуриш. Коли захоче релакснути, роби з ним, що хочеш, а воно тягтиметься до дивана. Навколішки поповзе. Ні. Краще погодитись.
Але посередині опинився телефон. Цьому взагалі усе по барабану. І навіть те, чого хоче твоє тіло. Йому навіть фіолетово, чи воно взагалі в тебе є. Він тупо дзвонитиме.
Поглянув на дисплей. Олена! Нічого ж собі! Натиснув зелену кнопку.
– Привіт іще раз! – почув наймиліший у світі голос.
– Привіт! – зрадів Лисиця. А серце вже гупотіло бас-барабаном.
– Маю інформацію, – вів далі бажаний голос. – Олег Приймак – це ж ваш «клієнт»?
– Так, – насторожився Богдан.
– Його машина збила, – несміливо мовила дівчина. – У реанімації зараз. Оперують. Черепно-мозкова. Шансів – нуль цілих одна десята.
– Погано.
Бас-барабан став гупати швидше й голосніше. Цього ще бракувало. Трясця…
– Таке, – підбила підсумок пані капітан. – Новини невеселі, але… Оперативна інформація ж – як ковток повітря.
– Дякую. Це точно.
– А коли ми ще побачимось?
Лисиця закам’янів. Чудово ж розумів, наскільки непросто дівчині це казати. Але ж сказала! Її теж тягне?! Вона теж думає про нього «денно і нощно»! То що заважає зустрітись??? Справи? Так. Вони. Банально, але вони. Не заради ж крутих амурів Бондаренко заслав його сюди,
