Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

Олени в кабінеті не було. Зате гостьовий стілець окупував неприємний майор. Не зовні. Хоча… і зовні теж. Вивергав відштовхувальну енергію. Таких гидких істот бачити доводилося не раз. Грубе, неотесане мурло. Яке вважає, що весь світ йому винен. І створений він тільки для того, щоб витанцьовувати довкола його забаганок. У таких самозакоханих мурлах Лисиця ніколи не помилявся. І намагався обходити їх десятою дорогою. Щоб не смерділо. Від них завжди смердить. Тому й обходив. Не хотів, щоб завонювали його життя. Хоч і не завжди вдавалося. Як от зараз.

«Алігатор» зверхньо виміряв Богданову довжину й показав, що її не досить, щоб опинятися з ним в одній кімнаті.

Лисиці такі вправи – до задн… задньої кишені, але раз доля вже звела…

– Добрий день, – сяк-так вичавив професор. Примушуючи себе з усієї сили. І стримуючи блювотний рефлекс.

– Добрий, – знехотя розщедрився на відповідь «алігатор». І показав, що шансів у Богдана немає. «Вирячкастий» уже поснідав. Чекай до обіду. Вже недовго.

– А де Олена Олексіївна? – поцікавився Лисиця. Не дуже розраховуючи на успіх. І встигнувши подумати, що згадка про богиню при цій потворі – святотатство.

– Повісилась, – плюнув на тактовність майор, хоча цілився, очевидно, Богданові межи очі.

– Давно? – незворушно запитав професор.

– З півгодини, – теж спокійно повідомив співбесідник.

– Шкода.

– Чому?

– Людина.

– Та їх же мільярди.

– Така – одна.

– А де твої окуляри? – пильніше подивився на Богдана «алігатор».

– Не взяв. Та й похмуро сьогодні. А чому ви питаєте?

– Нудні розумники завжди в окулярах.

– А я про сонячні.

– А ти що: без них?

– Розчарував?

– Усе попереду.

– Тобто?

– Про окуляри.

– Це ви так думаєте.

– Я взагалі не думаю.

– Часу бракує чи немає чим?

– …Про тебе. Але коли мене злять, я стаю… злим. І можу зробити боляче. А інколи – й дуже… Не зли мене!

В останніх словах прозвучали інтонації повелителя всесвіту, який пожалів холопа. І дозволив йому ще кілька годин пожити. Холоп мусив поцілувати носок чобота, але не зробив цього.

Лисиця дивився й усміхався очима. Ротом не наважувався. Повелитель усе ж таки!

– Та я, власне, й не збирався, – дипломатично повів Богдан.

– Проїхали, – мовив неохоче «алігатор». – Олена тобі навіщо?

– Особисте питання.

– Наскільки глибоко особисте?

– Сантиметрів на двадцять п’ять.

Майору ніби ін’єкцію зробили. Не проти сказу. Для. І діяти почало відразу. Він схопився й опинився біля Богдана. Лице порівнялося з Лисициним. Ха! Та вони ж одного зросту! Але – не однієї крові. І ніколи не будуть.

– Я просив мене не злити, – чмихнув просто в обличчя професору. Смердливість той виніс геройськи. Навіть сам здивувався собі.

– А я й не збирався вас зливати, – почав грати Лисиця. Але про це знав тільки він.

– Ану пред’явіть документи! – і далі скаженів майор.

– Кому?

– Мені.

– А ви хто такий?

– Не видно?

– Ні, – похитав головою Лисиця.

– А нічого, що я у формі? – подався вперед офіцер. – Чи з баньками проблеми?

– Наскільки мені відомо, – схрестив руки на грудях Богдан, – документом, що засвідчує відповідний статус працівника міліції, є службове посвідчення, а не формені штани й сорочка.

Майор, розриваючи супротивника очима, поліз у праву кишеню штанів, дістав прикуті ланцюжком шкіряні корочки з пластиковим посвідченням і тицьнув професорові під носа.

– Грамотний? – запитав.

– «Майор міліції КОЛЕСНИЧЕНКО Вадим Анатолійович», – прочитав уголос Богдан, але далі «процес не пішов». «Алігатор» заховав ксиву.

– Задоволений? – прогарчав він.

– Майже.

– А тепер – пред’явіть документи! – уже спокійніше, але все так же агресивно запропонував офіцер.

– На підставі? – наїжачився Богдан, хоча в правиці ввімкнулася система самонаведення на пику співрозмовника. Автоматично.

– На підставі статті одинадцятої Закону України про міліцію, – «виродив» завчену фразу офіцер.

– Круто, – оцінив професор. – Наручники будуть?

– І навіть камера, – корчив основняка майор. – Найкращу виберу. Апартаменти «п’ять дірок».

Від нього пашіло так, що краще відійти. Обпече.

– Ну, мені незручно, – далі грав Богдан, усе ж лишаючись на місці. – Стільки добра – і все для одного мене. У вас тут не міліція, а бюро добрих послуг.

– Поговори мені. Давай документи! – Майор продовжував наступати. І спинятися, схоже, не збирався. Ні зараз. Ні взагалі. Неприємна історія.

– У номері забув, – спокійно мовив професор.

– За-був? – прошипів «алігатор». – А ти, до речі, звідки? У нас таких ботанів нема.

– З Києва.

Бику таки показали червону матерію. Корида почалася.

– З Києва? – Розгніваний торро на мить зупинився, ніби червону матерію стали фарбувати червоним. Невидима пара вилітала з його ніздрів, що ритмічно роздувалися. Частина виходила через вуха. Усе, що не змогло вилетіти, підшукувало зручні місця.

– Не чули про таке місто? – наче чвіркнув зневагою йому в обличчя Богдан. Чи сміливістю. Хоча зараз це було тим самим.

«Алігатор» відкрив пащу, готовий учепитися в жертву. Але…

Двері розчинилися – і в проймі застигла здивована Олена. З текою. Сьогодні у формі. Міліціонер вона – теж сексі, трясця її матері. Ех, біль зубний! Точно не сподівалася таке побачити. Зайшла заклопотана. Думки мала про інше. Але картина змусила вчепитися їх у «тут і зараз». Два дорослі чоловіки стояли один навпроти одного, готові, як півні, розпочати «кривавий поєдинок». З кукуріканням. Та божевільним літанням пір’я.

Дівчина швидко опанувала себе й рушила до начальницького крісла. Але не сіла.

– Добрий день! – розгублено сказав Лисиця.

– І вам теж, – невдоволено відповіла пані капітан, ховаючи теку до шухляди. А богиня – справедлива. Наче Феміда із зав’язаними очима.

– Це хто такий? – гнівно чмихнув майор, кивнувши на «ботана».

– Знайомий, – мимохіть відповіла дівчина.

– Давно? – розпинав її «алігатор».

– Кілька днів.

– Чого треба?

– Щастя, – втрутився професор.

«Алігатор» мало не вибухнув. Не вистачило дрібненького міліграма, щоб «розцвів» радіоактивним грибом.

– А в Києві немає? – розплився в єхидній посмішці він.

– Київ – майже Греція, – відповів спокійно Лисиця. – Там є все.

– То чого ж ти сюди приперся? – зіграв здивування майор.

– Екзотики захотілося, – відповів Богдан, дивлячись йому просто в очі.

– Таїланд уже не заводить? – зі знанням справи поцікавився суперник.

– Не був, – покрутив головою Лисиця. – Нічого не скажу.

– Досить тобі, Вадиме, – сказала різко Олена, яка чекала, коли можна «вступити». – Людина у справі зайшла.

– Знаю я його справи, – майже гавкнув майор. – «Матрос» київський.

– Справді, – сказала вже лагідніше дівчина. – Це товариш татового знайомого. Давнього друга навіть. Йому потрібна моя допомога.

– У чому ж? – бликнув «алігатор». – Чи це таємниця?

– Я не твоя підлегла, – відрізала пані капітан, ледь стримуючи гнів. – І звітувати не збираюся.

– А даремно, – скреготнув зубами Вадим.

– Що за дурниці ти верзеш? – закінчилося терпіння «янгола» в капітанських погонах. – Не забувайся.

«Алігатор» не знав, як випустити пару. Точніше – чим. І навіть – куди. Її зібралось чималенько. Двоє відер по самі вінця.

– Добре, – чмихнув він, розвернувшись на підборах. – Піду я.

– Попутного вітру! – мовила Олена. Насміхатися не хотіла, але вийшло.

Майор розгнівано грюкнув дверима.

– Вибачте, – сказав Богдан, і не намагаючись приховати вину.

– Це ви вибачте, – мовила дівчина, не дивлячись на Лисицю. – Залишила кабінет незамкненим. А тут таке… Він, загалом, кадр непоганий. Цінний. Начальство задоволене.

– А ви? – ударив нижче пояса професор.

– То що там у вас? – відвела погляд капітанеса.

Богдан пошкодував про сказане.

– Ви чули про зникнення Амалії Ковшової? – запустив іншу тему він.

– А ви вже знаєте? – звела очі на Лисицю дівчина.

– Так.

Професор витримав цю атаку стійко. Навіть не похитнувся. Хоча мусив би. Така сила.

– Ну, що сказати? – почала ходити кабінетом Олена. Робила це повільно й задумливо. – Є кілька версій. Батьків бізнес. Викрадення з метою одержання викупу. Конкуренти в професійній сфері. Зв’язок із «вашим» Кречетом. Це те, що підказує загальна логіка таких випадків. Але поки немає жодних доказів, щоб прийняти одну з версій. Зникла – і все. Ніхто нічого не може сказати. Друзі та знайомі розводять руками. Батьки в істериці. Заяву написали. Її прийняли. Зареєстрували. Відкрили провадження. Але з того, що відомо, – поки голий нуль. Кінці у воду. Не хочеться бути поганою пророчицею, але боюся, що заблукаємо. Тут щось таке діється… І дивне те, що Ковшов, написавши