Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Батькові на хвіст наступили? – поставив риторичне питання Ігор.

– Хтозна.

– А у вас що там говорять?

– Нічого. Все було чудово. А потім стало все погано. За секунду. Зникла – і все. А… Ледь не забув. Казали, що в неї амур був. З татухарем одним. Ну, тим, що зарізали й очі викололи. Так от: Амалія зникла наступного дня після цього вбивства. Така ось ситуація. Може, тут щось…

– Може… Ну, добре, мерсі. Ти, як завжди, «джерело знань».

– Понтуйся-понтуйся. А дзвонив ти, щоб тільки про неї дізнатися? Використав старого Вольдемара, ніби останню…

– Не говори дурниць. Ти ж знаєш, як я тебе поважаю. Ти ж для мене – гуру. Ідеал мудрості і всьогоможності. Хотів би бути таким.

– Хоти – і точно будеш. Тільки хотіти треба ну дуже сильно. Я колись робив так. І – збулось. Тому ніколи не повірю, що хтось не зміг чогось одержати. Хоти і – роби. Зціпи зуби. Знайди точку. Вприся в неї. І пхай уперед своє бажання. Воно спочатку здаватиметься незрушним. Ніби брила кам’яна. Потім почне потроху ворушитися. А далі – потихеньку-потихеньку поповзе. А ти не зупиняйся й тоді. Навіть коли й зуби зламаєш. І тільки після цього брила покотиться. Ех… Примусив дідунчика філософом побути. Я рідко це роблю. Коли хочу перед розумними людьми понтів нагнати.

– А я й не знав, що ти понтуватися любиш.

– Понтуватися люблять усі. Але не всі можуть. Ну, щоб красиво. І тоді збиваються на дешевизну. От у багатьох понти й дешеві. У мене – ні. Я навчився. Просто поважаю себе. Не розмінююсь на копійки.

– Знімаю капелюха.

– Як хочеш. Я собі ціну знаю. І вона не залежить від того, в капелюсі ти чи без. Та й не ходиш ти в ньому.

– Але ж повагу…

– Повага – річ потрібна, – обірвав Ігоря «хриплий голос». – Тут здаюсь. Без неї людство закінчилось би. А так – Усевишній нас іще тримає. Хоч ми й не дуже його слухаємось. Але вже нехай вибачає. Ми – все ж таки діти. А діти завжди неслухняні. Навіть коли їм і за сімдесят. Та й батьки дітей часто балують.

– А що про татуювальника того, що зарізали, сказати можеш?

– Нічого.

– Не повірю.

– Та точно.

– Ні в кого з блатних на нього зуба не було?

– Не чув.

– А кому могла б бути потрібна його смерть?

– Я ж тобі кажу: не чув, не бачив, не знаю.

– Щось ти не дуже хочеш говорити.

– Ага.

– Є на те причини?

– Здогадливий, мисливець за табуретками.

– Аякже, пане Остапе Сулеймане Берта Марія Бендер-бей.

– О, так ти мене ще не називав!

– Креативлю потрошку. «Шукаю нові форми».

– Зараховано. Журналісти ж, вони такі…

– А може Термінатор бути якимось боком до цих подій?

– Знаєш, я вже поспішаю.

– Скажи – і я відчеплюся.

– Усе. Ти вибрав ліміт. Далі – подвійний тариф.

– Згоден.

– Я жартую.

– А я – ні.

– Ну, все. Більше не маю часу.

– А я – маю.

– Твої проблеми.

– А що можеш сказати про Алекса?

– Можу сказати: «Будь!»

– Ну, Вованчику! – заблагав заінтригований Ігор.

– Будь!

– Ну, плі-і-і-із!

– Будь!

– Гаразд. Ти теж…

Марченко різко натиснув кнопку з червоною трубкою. Таким Лисиця його ще не бачив. Бо щастя було таким близьким..

– Ну? – глянув він на Богдана.

– Не втну, – хитаючи головою, мугикнув той.

– Задачка з дуже багатьма невідомими, – відвернувся до вікна Ігор. – Що більше інфи, то далі відгадка. Катастрофа!

– У нас з’являється ще одна сherchez la femme, – логічно зауважив професор. – Тільки тут її треба шукати буквально. «Змія, яку важко подужати драконові». Не забув ще?

– Забудеш тут, – забарабанив об кермо донкор. – Один прислів’ями сипле. Інший шифрується. Га-а-а-ади!

– Приї-і-іхали, – відреагував Богдан. – Скрізь гади, змії. Хоч змії – теж гади. Це у нас усе так погано?

Він пильно подивився на приятеля.

– Еге ж, – напружено відповів той. – На змію більше претендувала Інна. Там усе більш-менш вимальовувалось. Але тепер…

– Гм… – почухав кінчик носа Лисиця. – Чи може бути «нашою змією» сімнадцятилітня модель?

Марченко стенув плечима й допоміг їм очима та мімікою. Красномовніше сказати «не знаю», не відкриваючи рота, мабуть, точно неможливо.

– Змія у жінці живе незалежно від віку, – повів досвідчений жінкознавець-герпентолог[88]. У сімнадцять – зміючка. До змії ще рости й рости.

– Дехто вже й у сімнадцять такі-і-і змі-і-і-ї…

– Це точно. Було…

– Отже, багато шансів, що дівчинка зникла не просто так, – сказав Лисиця, дивлячись перед собою.

– Тому що Кречета вбили? Не навпаки?

Ігор розвернувся до професора. Той пози не змінив. І далі дивився вперед. Хоча там нічого й не бачив. Очі стали протезами. Як оте одне у Термінатора. З блакитним відтінком.

– А тут – хтозна, – відповів поволі. – Зникла, бо вбили, чи вбили, бо зникла.

– Але ж Вова Вовович сказав, що зникла наступного дня після вбивства.

– Він що, вів розслідування? Кожен крок її записував?

– Навряд.

– Міг і сплутати.

– Міг.

– Тому почуте ділимо на чотири. Всьому вірити не треба.

– Не треба. Але дівчинка зникла.

– Зникла. І це теж проблема. Як і решта. А, до речі, ти помітив, що коли твій Волдеморт Волдемортович почув про Кречета, він почав з’їжджати з теми? А коли ти ще й Термінатора підключив, він і зовсім здувся. Алексом же ти його добив.

– Не помітиш тут… Хе!.. «Не маю часу…»

– Просто й геніально. Захотів чкурнути від теми. Так швидко все обрізав.

– І що робити? – незадоволено поцікавився Марченко.

– Не знаю, – покрутив головою Лисиця. – Але точно – не сидіти тут. Нічого не висидимо… Не квочки ж. О, – схаменувся професор, – відвези мене до Петровської міліції. Провідаю капітана Онищенко. Вона розумну голову має. І часто нею користується.

– Добре, – кивнув донкор. – А я з кількома дружбанами зустрінусь. Є теми для розмов. Треба моїх «корівок» інформаційних подоїти.

Звичним рухом Ігор запустив двигун. Хвилинку почекав – як книжка пише – і рушив до Петровського РУВС. Але попереду вже бігло Богданове серце.

Розділ 18. У клітці з тигром

Слава Богу, сталося! Нарешті!

Лисиці, поки їхали, аж у зуби зайшло. Так нервував і нетерпляче хотів до капітана Онищенко. Хоча, швидше, це не нерви. Просто в ньому завівся потужний магніт. Він допомагав то серцю, то донкоровій машині.

Богдан вийшов з «лачетті». Подякував Ігореві. Той підморгнув і подався на сеанси «інформаційного доїння». Професор подивився услід. Побажав успіху. Перевів погляд на Петровський. Невесела будівля. Віяло від неї енкавеесним моторошним духом. Гнітюча сірість підступно шепотіла: «Зайди сюди, і не факт, що хоч коли-небудь зможеш вийти». Згадалися розповіді про міліцейські катівні. Великого бажання навіть наближатися не мав. Але було одне «але». Найпотужніше «але» у світі. Для нього. Олена… Він за кілька кроків від неї. Від її сліпучого блондинистого сяяння, від магнетичного голосу, чарівливого погляду, граційних рухів цариці… Усього кілька десятків кроків сходами-коридорами, і…

Його тягнуло до дівчини із самого ранку. Коли Марченко розбудив підступним дзвінком. Чи навіть ще й уві сні. Або… Та що там ворожити. Тягнуло та й годі. Бо не могло бути інакше. До таких не може не тягти. Вони заряджені притягальністю. Створені з неї. Навіть перука й кожен із десяти накладних нігтів. Це – їхня сутність. Іншими вони ніколи не стають. Бо притягальність – наче гроші. Або – є. Або – немає.

У скверику побачив матусю з візочком. Майже на тому ж місці. Згадав, як учора заспокоїв хлопчика. Може, знову вони? Підійти? Ні. Відігнав це ностальгічне безглуздя. Рішуче. Ніби наказав слухняному війську спалити мости. Час не чекатиме. Суворе й холодне божество.

Вперед!

Рушив знайомим маршрутом. На вході пояснив. Зрозуміли. І тепер уже жодних перешкод.

Ось і двері Олениного кабінету. Серце забило в калатало. Голосно й затято. Думки вимальовували образ «прекрасного створіння». З білосніжними янгольськими крильми. Яке за мить побачать зголоднілі за ним очі. І будуть так приємно обпечені його неземною красою…

Постукав і, не чекаючи, відчинив…

Життя так уміє. Навчилося. Професіонал. І замість