Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Завдяки полковнику Вістович отримав одномісне купе у вагоні номер два, що на своєму сталевому боці мав бронзові літери «KkStB»[70]. Дочекавшись, коли кондуктор, вусатий італієць у темно-зеленому однострої, запросить ламаною німецькою заходити досередини, комісар піднявся кількома вагонними сходинками і, пройшовши трохи тіснуватим коридором, зупинився біля дверей з написом «XII». Згідно запису в квитку, тут він проведе найближчі два з половиною дні, доки експрес не прибуде до Лемберга. 

Впевнено смикнувши двері купе, Вістович зайшов досередини і одразу ж завмер, а на обличчі в нього з’явились одночасно подив і відраза. На оксамитовій канапі з півкруглою спинкою і дерев’яним різьбленим обідком спав якийсь чоловік. Цей тип мав лису голову, яку вмостив на подушку з вишитою емблемою Австрійської залізниці. Своє громіздке тіло він укрив ковдрою з таким же візерунком. З-під ковдри стирчали дві чималі ступні у темно-синіх шкарпетках і могутня п’ятірня з напівзігнутими пальцями, мовби сплячий тримав у ній невидиму склянку або м’яч для гри в теніс. На столику, вкритому світлим обрусом (з тією всюдисущою емблемою посередині), поруч із маленьким вагонним світильником лежав стосик італійських газет і попільничка з горою недопалків. Незнайомець сопів напіврозкритим чималим ротом і трохи скривленим носом та, здавалося, видихав уже весь кисень, від чого повітря всередині було важке й смердюче. 

Комісар зачинив двері й рушив до кондуктора. Той привітно усміхнувся назустріч пасажиру. 

— Я маю місце в купе під номером дванадцять, — ​сказав Вістович, показуючи йому квитка. 

— О, так! Дванацать, дванацать, — ​кивнув той, — ​прошу сахотити… 

— Я б охоче, але там хтось спить, — ​пояснив комісар. 

— Спит? О, неторозумінна, неторозумінна… Mi scusi, mi scusi, mi scusi…[71] 

З цими словами італієць кинувся до купе, з якого щойно вийшов комісар. Вістович рушив слідом і побачив, як той, однією рукою затиснувши носа, другою почав обережно торсати сплячого. Виглядало це доволі кумедно, й комісар не стримав сміху. 

— Я не можю його росбутити, — ​з образою і безсиллям у голосі промовив кондуктор. 

— Дозвольте мені, — ​сказав Вістович і підійшов до незнайомця. 

Львів’янин з силою термоснув того за велетенське, мов гора, плече. Сплячим тріпнуло, як у лихоманці, а його лиса голова лунко вдарилася об стінку. 

— Mamma mia! — ​вирвалося у перестрашеного кондуктора. 

Такий несподіваний струс, утім, розбудив сплячого. Він розплющив очі й одразу схопився на ноги, ставши навпроти Вістовича в довгій до колін спальній сорочці й кальсонах. 

— Що це, в біса, означає? — ​запитав він німецькою, і його сонний голос подібний був на звіриний рик. 

Здавалося, тільки те, що комісар виявився однакового з ним зросту і такої ж міцної статури, стримало його від удару у відповідь. Хоч, може, насправді незнайомець просто не збагнув зі сну, що сталося. 

— Ви зайняли моє місце, добродію, — ​Вістович відповів з усією лагідністю, на яку тільки був здатний. 

— Що ви верзете? — ​рикнув той. — ​Йдіть під три чорти! 

— Будьте ласкаві, покажіть ваш квиток, — ​попросив комісар. 

Незнайомець відвернувся до гардеробу, відчинив дверцята й витягнув з кишені плаща складену картку. 

— Ось! — ​тицьнув він її Вістовичу. 

Той, не розгортаючи, передав папір кондуктору. 

— Тринацать! У вас тринацать, сеньйоре Салтіні! — ​вигукнув італієць. — ​Це насупне купе! Насупне! 

Пасажир у кальсонах сердито скрипнув зубами. 

— Це ваша помилка, — ​гримнув він тепер вже на кондуктора. — ​Вчора у Венеції ви мали б помітити, що я розмістився не на своєму місці. 

— Неторозумінна, — ​розвів той руками, — ​mi scusi… 

— Дайте мені чверть години, я одягнуся, а тоді перейду, — ​звернувся Салтіні до Вістовича, — ​не йти ж мені в спідньому. 

— Куди прямує цей пасажир? — ​запитав Вістович у кондуктора. 

— Лемберґ, — ​зазирнувши у квиток, прочитав італієць. 

— Нехай залишається тут, — ​промовив комісар, — ​я просто займу його місце. 

Не чекаючи відповіді, львів’янин вийшов у коридор і відчинив сусідні двері. У тринадцятому, також одномісному купе було чисто, на полиці для одягу виднівся комплект свіжої постільної білизни, на столі чекала порожня попільниця. Вістович з полегшенням умостився на канапі. Поїзд вирушить лише за годину, отже, можна вийти й прогулятися пероном, але йому не хотілося. Краще посидіти в тиші. 

Ввечері поїзд зупинився в Базелі, де простояв знову годину. Після цього попрямував до німецького кордону. Знаючи, як довго триває прикордонна перевірка, Вістович вирішив повечеряти ще у Швейцарії. Як виявилося, така ідея спала на гадку не тільки йому, і в ресторації було людно. Точніше, вільним залишився тільки один столик, який комісар поспіхом зайняв. Кельнер нагодився за мить і вручив меню в цупкій картонній оправі. Не відпускаючи його, Вістович замовив м’ясний салат і чарку горілки. 

— Чи можна мені звернутись до вас із проханням? — ​раптом сказав офіціант. 

Комісар здивовано поглянув на нього. 

— Про що мова? — ​перепитав він. 

— Усі окремі столики зайняті, і одному добродію ніде повечеряти. Чи дозволите йому приєднатися до вас? 

— Звісно, що цей пан дозволить, — ​почулося в кельнера за спиною. 

Той відхилився вбік, і Вістович побачив перед собою пасажира, якого будив у полудень. 

— Якщо вже я вторгся в його купе, то вторгнення за стіл він мені точно пробачить, — ​у голосі Салтіні відчувалася примирлива наполегливість. 

Чоловік впевнено відсунув стілець і сів навпроти комісара. 

— Мені те саме, що замовив пан Вістович, — ​недбало кинув він офіціанту. 

— Не полінувалися дізнатися моє прізвище? — ​промовив львів’янин, коли кельнер пішов. 

— Щоб перевірити реєстр пасажирів, немає нічого складного, — ​сказав прибулий і, простягнувши руку співрозмовникові, представився: — ​Мене звати Доменіко Салтіні. 

— Як на італійця, у вас добра німецька, — ​зауважив комісар, відповідаючи потиском. 

— Я швейцарець. Мав справи у Венеції, а тепер знову у справах їду до Лемберга. 

Вістович кивнув, але водночас придивився до співрозмовника уважніше. Звісна річ, тепер на ньому вже був зовсім інший одяг, ніж при їхній першій зустрічі: добре скроєний гарнітур з двобортним піджаком і золотою шпилькою в петлиці, шовкова сорочка та високий комір з елеґантним краватом, зав’язаним, щоправда, дещо недбало. Обличчя мав старанно поголене, й усміхався з усією приязністю, яку тільки міг із себе витиснути. 

— Ви підприємець? — ​комісар допитувався радше за звичкою, аніж з цікавості. 

— Скажімо, деякий ґешефт я таки проваджу, — ​трохи подумавши, відповів той. — ​Наразі займаюсь паперами. Рукописами, якщо точніше. 

Вістович не стримав посмішки. 

— Рукописи — ​це, мабуть, небезпечно? — ​запитав він. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Те, що у вас при собі зброя. 

Обличчям Салтіні майнула тінь. Якусь секунду воно могло здатися здивованим, але вже наступної миті цей подив минув. 

— Не бачу нічого дивного в тому, що людина