Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Завдяки полковнику Вістович отримав одномісне купе у вагоні номер два, що на своєму сталевому боці мав бронзові літери «KkStB»[70]. Дочекавшись, коли кондуктор, вусатий італієць у темно-зеленому однострої, запросить ламаною німецькою заходити досередини, комісар піднявся кількома вагонними сходинками і, пройшовши трохи тіснуватим коридором, зупинився біля дверей з написом «XII». Згідно запису в квитку, тут він проведе найближчі два з половиною дні, доки експрес не прибуде до Лемберга.
Впевнено смикнувши двері купе, Вістович зайшов досередини і одразу ж завмер, а на обличчі в нього з’явились одночасно подив і відраза. На оксамитовій канапі з півкруглою спинкою і дерев’яним різьбленим обідком спав якийсь чоловік. Цей тип мав лису голову, яку вмостив на подушку з вишитою емблемою Австрійської залізниці. Своє громіздке тіло він укрив ковдрою з таким же візерунком. З-під ковдри стирчали дві чималі ступні у темно-синіх шкарпетках і могутня п’ятірня з напівзігнутими пальцями, мовби сплячий тримав у ній невидиму склянку або м’яч для гри в теніс. На столику, вкритому світлим обрусом (з тією всюдисущою емблемою посередині), поруч із маленьким вагонним світильником лежав стосик італійських газет і попільничка з горою недопалків. Незнайомець сопів напіврозкритим чималим ротом і трохи скривленим носом та, здавалося, видихав уже весь кисень, від чого повітря всередині було важке й смердюче.
Комісар зачинив двері й рушив до кондуктора. Той привітно усміхнувся назустріч пасажиру.
— Я маю місце в купе під номером дванадцять, — сказав Вістович, показуючи йому квитка.
— О, так! Дванацать, дванацать, — кивнув той, — прошу сахотити…
— Я б охоче, але там хтось спить, — пояснив комісар.
— Спит? О, неторозумінна, неторозумінна… Mi scusi, mi scusi, mi scusi…[71]
З цими словами італієць кинувся до купе, з якого щойно вийшов комісар. Вістович рушив слідом і побачив, як той, однією рукою затиснувши носа, другою почав обережно торсати сплячого. Виглядало це доволі кумедно, й комісар не стримав сміху.
— Я не можю його росбутити, — з образою і безсиллям у голосі промовив кондуктор.
— Дозвольте мені, — сказав Вістович і підійшов до незнайомця.
Львів’янин з силою термоснув того за велетенське, мов гора, плече. Сплячим тріпнуло, як у лихоманці, а його лиса голова лунко вдарилася об стінку.
— Mamma mia! — вирвалося у перестрашеного кондуктора.
Такий несподіваний струс, утім, розбудив сплячого. Він розплющив очі й одразу схопився на ноги, ставши навпроти Вістовича в довгій до колін спальній сорочці й кальсонах.
— Що це, в біса, означає? — запитав він німецькою, і його сонний голос подібний був на звіриний рик.
Здавалося, тільки те, що комісар виявився однакового з ним зросту і такої ж міцної статури, стримало його від удару у відповідь. Хоч, може, насправді незнайомець просто не збагнув зі сну, що сталося.
— Ви зайняли моє місце, добродію, — Вістович відповів з усією лагідністю, на яку тільки був здатний.
— Що ви верзете? — рикнув той. — Йдіть під три чорти!
— Будьте ласкаві, покажіть ваш квиток, — попросив комісар.
Незнайомець відвернувся до гардеробу, відчинив дверцята й витягнув з кишені плаща складену картку.
— Ось! — тицьнув він її Вістовичу.
Той, не розгортаючи, передав папір кондуктору.
— Тринацать! У вас тринацать, сеньйоре Салтіні! — вигукнув італієць. — Це насупне купе! Насупне!
Пасажир у кальсонах сердито скрипнув зубами.
— Це ваша помилка, — гримнув він тепер вже на кондуктора. — Вчора у Венеції ви мали б помітити, що я розмістився не на своєму місці.
— Неторозумінна, — розвів той руками, — mi scusi…
— Дайте мені чверть години, я одягнуся, а тоді перейду, — звернувся Салтіні до Вістовича, — не йти ж мені в спідньому.
— Куди прямує цей пасажир? — запитав Вістович у кондуктора.
— Лемберґ, — зазирнувши у квиток, прочитав італієць.
— Нехай залишається тут, — промовив комісар, — я просто займу його місце.
Не чекаючи відповіді, львів’янин вийшов у коридор і відчинив сусідні двері. У тринадцятому, також одномісному купе було чисто, на полиці для одягу виднівся комплект свіжої постільної білизни, на столі чекала порожня попільниця. Вістович з полегшенням умостився на канапі. Поїзд вирушить лише за годину, отже, можна вийти й прогулятися пероном, але йому не хотілося. Краще посидіти в тиші.
Ввечері поїзд зупинився в Базелі, де простояв знову годину. Після цього попрямував до німецького кордону. Знаючи, як довго триває прикордонна перевірка, Вістович вирішив повечеряти ще у Швейцарії. Як виявилося, така ідея спала на гадку не тільки йому, і в ресторації було людно. Точніше, вільним залишився тільки один столик, який комісар поспіхом зайняв. Кельнер нагодився за мить і вручив меню в цупкій картонній оправі. Не відпускаючи його, Вістович замовив м’ясний салат і чарку горілки.
— Чи можна мені звернутись до вас із проханням? — раптом сказав офіціант.
Комісар здивовано поглянув на нього.
— Про що мова? — перепитав він.
— Усі окремі столики зайняті, і одному добродію ніде повечеряти. Чи дозволите йому приєднатися до вас?
— Звісно, що цей пан дозволить, — почулося в кельнера за спиною.
Той відхилився вбік, і Вістович побачив перед собою пасажира, якого будив у полудень.
— Якщо вже я вторгся в його купе, то вторгнення за стіл він мені точно пробачить, — у голосі Салтіні відчувалася примирлива наполегливість.
Чоловік впевнено відсунув стілець і сів навпроти комісара.
— Мені те саме, що замовив пан Вістович, — недбало кинув він офіціанту.
— Не полінувалися дізнатися моє прізвище? — промовив львів’янин, коли кельнер пішов.
— Щоб перевірити реєстр пасажирів, немає нічого складного, — сказав прибулий і, простягнувши руку співрозмовникові, представився: — Мене звати Доменіко Салтіні.
— Як на італійця, у вас добра німецька, — зауважив комісар, відповідаючи потиском.
— Я швейцарець. Мав справи у Венеції, а тепер знову у справах їду до Лемберга.
Вістович кивнув, але водночас придивився до співрозмовника уважніше. Звісна річ, тепер на ньому вже був зовсім інший одяг, ніж при їхній першій зустрічі: добре скроєний гарнітур з двобортним піджаком і золотою шпилькою в петлиці, шовкова сорочка та високий комір з елеґантним краватом, зав’язаним, щоправда, дещо недбало. Обличчя мав старанно поголене, й усміхався з усією приязністю, яку тільки міг із себе витиснути.
— Ви підприємець? — комісар допитувався радше за звичкою, аніж з цікавості.
— Скажімо, деякий ґешефт я таки проваджу, — трохи подумавши, відповів той. — Наразі займаюсь паперами. Рукописами, якщо точніше.
Вістович не стримав посмішки.
— Рукописи — це, мабуть, небезпечно? — запитав він.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що у вас при собі зброя.
Обличчям Салтіні майнула тінь. Якусь секунду воно могло здатися здивованим, але вже наступної миті цей подив минув.
— Не бачу нічого дивного в тому, що людина
