Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— …коли підніму руку, ніби збираюся поправити на голові капелюха, — долинуло до нього тільки закінчення фрази, яку промовив Заремба, що сидів навпроти, затиснутий з обох боків поліціянтами.
— Прошу вибачення, я не почув, — промовив Самковський, — трясе…
— Кажу, підете на Брюкнера в той момент, коли підніму догори руку, — повторив в’язень, — буде схоже, ніби я хочу поправити на голові капелюха. Місяць сьогодні у повні, ви добре будете мене бачити. Тим більше, на руках з-під пальта в мене виступають білі манжети.
— Гаразд, — відповів ад’юнкт.
Тепер уже роздивитися дорогу в шибці спробував Заремба.
— Чи орієнтуєтеся, де ми знаходимось, пане слідчий? — запитав він. Схоже, він занервував.
— Наближаємось до кладовища на Личакові, — відповів хтось із поліціянтів.
— Отже, ще трохи… — сказав в’язень і захрускотів пальцями.
— Припиніть, — сказав йому Самковський, і до самої Погулянки вони їхали вже мовчки.
Фургон зупинився в понурому місці, між кладовищем і руїнами старої вілли. Повний місяць, що вигулькував час від часу з-за хмар, витягував сірі тіні людей, запряжених коней і предметів, надаючи їм гостроти й химерності. Далі починався ліс, що був колись парком, проте останні кілька років здичавів. Лише в теплу пору на Погулянці облаштовували літні ресторації та розчищали місця для променадів, а на трав’яних галявинах — для гри в копаного м’яча.
Втім, до тепла ще було довго. Чоловіки, що повиходили з фургона — двоє поліціянтів, візник, ад’юнкт і Заремба, — одразу ж почали хукати собі на руки й розтирати щоки. Було до біса холодно. Хтось чиркнув сірником, закурив, присвітивши одночасно циферблат годинника.
— Пів до півночі, — промовив хриплий голос.
— Можна йти, — сказав на це Заремба, — дістанусь туди рівно в дванадцятій.
— Ліхтар потрібен? — перепитав Самковський.
— Ні, тільки заважатиме. Я добре знаю цю місцину.
Якусь хвилину всі мовчали.
— Зніміть з мене кайданки, — сказав нарешті в’язень, — чи ви думаєте, я піду зі скутими руками?
Поліціянти звернули обличчя до Самковського, чекаючи його наказу.
— Що ж, Зарембо, востаннє нагадую, — видихнув ад’юнкт, — якщо обдуриш, тобі кінець.
— За годину повернуся, — коротко відповів той.
— Зніміть кайданки, — наказав слідчий.
Брязнули ключі в руках одного з конвоїрів. Інший націлив на нього зброю. Невдовзі скрипнув замок, і звільнений Заремба з приємністю розтер зап’ястя. Потім, не кажучи ні слова, зник у темряві.
— Довіряєте йому, шефе? — запитав поліціянт, закидаючи кайданки до фургона.
— Хочу довіряти, — відповів той.
— Начальство з вас шкуру здере, якщо він одурить…
Ад’юнкт не відповів. Звісно, що здере. І не одну.
Втім, Заремба повернувся. Не минуло й години, як його постать виникла з темряви і наблизилася до поліціянтів. Коні, досі запряжені у фургон, стривожено зафиркали, відірвавшись від мішків з вівсом.
— Ну, все, — промовив прибулий, заспокоюючи дихання, — лист я залишив.
Самковський зітхнув з полегшенням. Щось навіть схоже на радість зігріло його серед весняного холоду. Інші ж поліціянти, здавалося, навіть не зауважили цього повернення. Вони сердито тупцювали на місці й без упину курили, мовби намагаючись зігрітися теплом від цигарки.
— Їдемо назад, — наказав Самковський, — зігріємось і повернемся сюди за дві години.
Ніхто, ясна річ, не заперечував.
Коли о третій ночі фургон зупинився на тому ж місці, нічний краєвид мовби змінився. Місяць піднявся вище, від чого тіні покоротшали. Жоден з чоловіків не зронив ані слова. Двоє конвоїрів тепер мали на плечі карабіни, а Самковський тримав у руках службового «Штаєра»[68].
Заремба впевнено повів їх уздовж Пасіки, чиї води ледь чутно шелестіли зовсім поряд. Понад чверть години вони йшли стежкою, а потім звернули кудись у хащі, з кожним кроком глибоко провалюючись у торішнє й позаторішнє листя. В’язень жодного разу не зупинився, ані щоб перепочити, ані щоб звірити дорогу. Йшов так, мовби навпомацки розрізняв кожне дерево й кущ.
Врешті біля поваленого граба, чиє гігантське коріння стриміло в темряві, мов змії на голові Медузи[69], їхній провідник підняв догори півзігнуту руку й знаком наказав принишкнути. Потім підкликав до себе ад’юнкта.
— Ось там ми зустрінемося з Берлом, — пошепки промовив Заремба, вказуючи пальцем перед собою, де за десяток метрів, трохи нижче від їхньої схованки, виднівся берег потічка з чималим насипом каміння. — Зараз я піду туди й буду чекати. Не зводьте з мене очей, Самковський. А своїм людям накажіть сидіти тихо і не курити. У Брюкнера нюх, як у звіра. Зачує щось — і все пропало.
Ад’юнкт протер окуляри, уважно роздивився вказане місце і кивнув у відповідь.
— Коли подам знак, миттю на нього кидайтеся. Не зволікайте ні секунди, — продовжив Заремба. — Такого, як він, можна взяти, тільки заскочивши зненацька. Тікати Брюкнер зможе лише вгору, вздовж потічка. Іншої дороги для втечі немає, тож ви й ваші люди матимете безсумнівну перевагу…
Самковський з подивом помітив, що в’язень перехрестився. Лівак і злочинець виявився віруючим католиком.
— Чувайте, — повторив він і рушив на місце зустрічі.
Поліціянти прикипіли очима до його постаті, що скрадливо спустилася до потічка і завмерла, стоячи посеред німого темного каміння. Хвилина йшла за хвилиною, доки зрештою не минула ціла година. Самковський відчув, як сирість від землі проникла йому, либонь, до кісткового мозку, від чого суглоби почали нити, як на грозу. І вже коли терпець, здавалось, от‑от урветься, внизу навпроти Заремби виникла ще одна постать у чорному вбранні.
Ад’юнктові сперло дихання. Він затиснув руків’я «Штаєра» і так широко вирячив очі, боячись проґавити домовлений знак, що вони ледь не торкалися скелець окулярів. Заремба, однак, зволікав. Вони про щось перемовлялися з Берлом, але жодне слово до поліціянтів не долітало. Відчувалося тільки, що розмова в них точиться нервова, а тон потроху підвищується. Врешті Зеремба потягнувся до кишені. Самковський знав, що там у нього конверт, який він зобов’язався принести Брюкнеру. Тільки замість грошей у ньому лежав акуратно порізаний газетний папір. Так, аби навіть на дотик здавалося, що всередині
