Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Звісно, нічого дивного в цьому не було, адже він сам запропонував лжеіталійцю помінятися місцем, аби той не перебирався і спав собі далі. Здавалось би, нічого дивного…
— Чи можу я залишити список собі? — запитав він у кондуктора.
— Якщо повернете, — відповів той.
— Поверну, — пообіцяв комісар і роззирнувся уважно по купе. — Чи знайдеться у вас ліхтар?
— Звичайно, — з готовністю промовив той, ніби йому й не набридло бігати. — Мене звати Франк, — додав він, — Франк Мюллер.
— Адам Вістович, — представився комісар у відповідь. — Ну ж бо, Франку. Швидко несіть те, що я попросив…
Той кивнув і знову помчав уздовж коридору. Комісар тим часом наблизився до трупа. Обережно притримуючи мертву голову за скроні, він звів її дещо догори. Електричне світло зблиснуло на чималій вогнепальній рані: розірваних клаптях шкіри й усе ще пульсуючій крові. Кілька хвилин поліціянт уважно придивлявся до цих моторошних субстанцій, потім так само обережно дозволив голові Ебербаха зайняти її попереднє положення.
Коли повернувся Франк, Вістович узяв у нього ліхтар і найперше освітив його світлом мертву руку з револьвером. Не зрушивши її ні на міліметр, довго вивчав положення пальців і шукав на них сліди пороху. Далі роздивився вагонну шибку. Особливо уважно в тому місці, навпроти якого відбувся постріл.
— Як відчиняється вікно? — несподівано запитав він у кондуктора.
— Вгорі є важіль, — промовив той, вказуючи пальцем на продовгувату металеву ручку, схожу на дверну, що стриміла над фрамугою.
Комісар направив світло на неї. Роздивився, а потім дістав з кишені хустинку, щоб не торкатися її голою рукою, й спробував відчинити вікно. Зробити це виявилося важко навіть для нього. Втім, Вістовича цікавило інше: він хотів знати, чи можна було б відчинити його ззовні, а потім знову зачинити. Схоже, що навряд…
З тим же ліхтарем у руках поліціянт обстежив підлогу й канапу. У шафі висіло кілька запасних костюмів і сорочок, елегантний плащ і тепле пальто. Вістович, з огляду на присутність кондуктора, вирішив не перевіряти вміст кишень. Зрештою, нічого особливого й не сподівався там відшукати.
Увагу його привернув алкоголь на столі.
— Випивка з нашого ресторану? — запитав комісар у Франка.
Той знизав плечима.
— Гадки не маю.
Вістович придивився до пляшки. Французький десятирічний бренді. Такий самий, що вони пили за вечерею. Очевидно, Ебербаху не вистачило однієї склянки, і він замовив собі цілу пляшку, вирішивши далі пиячити на самоті. При цьому начебто забувши замкнути двері… Вихлявши пів пляшки, він раптом вирішує вкоротити собі віку. Не зрозуміло чому, адже за лічені години до цього з азартом оповідав комісарові, що має справи в «темному Лемберзі». І врешті, перед тим як притулити до себе зброю для смертельного пострілу, Ебербах знову не замкнувся зсередини. «Що за чортівня? — думалося Вістовичу. — Чи не забагато суперечностей?»
Йому не було шкода вбитого, але його не полишала думка, що купе під номером дванадцять, де лежав зараз мертвий Ебербах, полковник Редль зарезервував для нього. І хтозна, чи то не Вістович мав би зараз лежати отак нерухомо, як лежить приватний детектив із Зальцбурга?
Комісар обернувся до кондуктора.
— Хто заходив до пана Салтіні після вечері? — запитав він.
Франк стенув плечима.
— Начебто ніхто.
— Що означає «начебто», пане Мюллере? — сердито перепитав поліціянт. — Хіба зі свого місця ви не бачите весь коридор?
— Бачу, — кивнув той.
— Тоді напружте вашу бісову пам’ять.
— Але я не пригадую… Я трохи дрімав.
— Можливо, кельнер? Адже Салтіні перед смертю замовив пляшку бренді.
— Рація! — аж підстрибнув Франк, хоч при його зрості він мав усі шанси вперіщитись головою в стелю. — Рація! Коли в ресторані закінчилася вечеря, до цього купе приходив кельнер із тацею в руках!
— О котрій годині? — перепитав комісар.
— Десь близько півночі.
Вістович глянув на годинник. Була п’ята ранку, постріл пролунав якихось двадцять хвилин тому. Виходить, між візитом офіціанта й смертю Ебербаха минуло чотири години й сорок хвилин.
— Офіціант одразу вийшов? — знову поставив питання поліціянт.
— Цього не пам’ятаю, я відволікся на щось.
— Який на вигляд кельнер?
— Середнього зросту, брюнет… Непримітної зовнішності, — з сумнівом у голосі проговорив той.
— Не буває «непримітної зовнішності», Франку. Затямте собі, — сказав комісар, проте більше не розпитував. — Замкніть це купе і відімкніть тільки для поліції у Страсбурзі, — наказав він йому, — або для мене, якщо знадобиться.
Мюллер кивнув.
Комісар кинувся до ресторації. Крім двох офіціантів, що готували столи для сніданку, там не виявилося нікого. Один із них був лисий, інший мав світле волосся, тож обоє не підпадали під опис Франка.
Кельнери відірвалися від роботи й з подивом глянули на пасажира.
— Вибачте, у нас ще зачинено, — проказав лисий, що серед цих двох був, очевидно, старшим.
— Мені потрібно знати, хто вчора відносив замовлення в купе під номером дванадцять, — проговорив поліціянт, і кельнери здригнулися від його жорсткого тону.
— З нас двох ніхто, — відповів старший.
— Гаразд. Тоді дізнайтеся, хто з ваших колег, — наполіг комісар. — Це було приблизно опівночі.
— Тут лише двоє офіціантів, — пояснив лисий, — і вони перед вами.
— Віднести замовлення міг бармен, але не опівночі, — додав блондин. — У цей час ресторацію вже зачинено.
Вістович сердито закусив губу. Виходить, кельнер, який приніс Ебербаху випивку, насправді міг бути вбивцею. Тільки чому постріл пролунав аж під ранок? А головне — як убивці вдалося зникнути так швидко? Адже комісар опинився перед дверима вбитого майже одразу?
Не озвавшись до кельнерів більше ані словом, поліціянт повернувся назад, до вагона, але подався не до свого місця, а до купе під номером шість. Тут, як він пам’ятав зі списку пасажирів, мав перебувати «Herr Oberst Redl».
Вістович постукав і, щойно полковник відчинив, рвучко зайшов досередини, відіпхнувши того від входу й не даючи можливості закрити двері йому перед носом. Редль, гепнувшись усім тілом на канапу, дивився на нього виряченими від подиву очима.
— Здивовані, що я живий? — запитав комісар, закочуючи правий рукав.
— Збираєтеся зійтися зі мною навкулачки? — промовив Редль. — Тоді дайте мені можливість підвестися.
— Щоб ти схопив свій револьвер? Е, ні! Спершу ти мені розкажеш, де зараз Грумм, — Вістович нетямився від люті.
— Грумм у Швейцарії. Він узяв конверт і…
Редль замовк. Спіймавши погляд поліціянта, зрозумів, що брехати не було сенсу.
— Гаразд, він у поїзді.
— Де? В якому купе? Його немає в переліку пасажирів.
