Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Згоден, хоч сам я залишив пістолет удома, — промовив комісар, — не хочу проблем на кордоні.
— Прикордонна поліція необов’язково її знайде. А якщо й знайде, то я готовий надати всі супутні документи, — сказав Салтіні. — Як бачите, у вашому відкритті немає нічого незвичайного, й дивуватися тут нічому. Так, у мене з собою надійний «Zig-Zag»[72], який вже не раз виручав у різноманітних ситуаціях.
— Мене це не дивує, пане Салтіні. Точніше, дивує інше… Навіщо, йдучи до ресторації, ви перевірили вміст барабана вашого револьвера і навіть доклали набоїв у порожні камори? Остерігаєтесь тут когось?..
Чоловік не встиг відповісти. До їхнього столика підійшов кельнер із тацею, на якій стояли дві чарки з горілкою. Поставивши випивку перед клієнтами, він відійшов, пообіцявши за хвилину принести замовлений салат.
— Як ви дізналися? — з цікавістю запитав Салтіні.
— На вказівному і великому пальці правиці у вас ледь помітний слід від мастила. Револьвер ви тримали в лівій руці. Барабан повертали вказівним пальцем правої, великим запихали набої в порожні отвори. Так робить кожен, якщо він не шульга. Ви — не шульга.
— Маєте рацію, — засміявся той, подивившись на свої пальці.
— У Венеції вам довелося стріляти, чи не так? — раптом доволі різко запитав комісар, і вся привітність на обличчі його співрозмовника розтанула, мов цигарковий дим.
Підійшов кельнер і поставив перед ними дві порції м’ясного салату. Знову відійшов, побажавши смачного.
— Не треба так лякатися, пане Салтіні, — сказав Вістович, — це ж просто здогад. Якщо у вас є звичка завжди тримати при собі заряджену зброю, то, виходить, йдучи сюди, ви згадали, що там бракує патронів. Можливо — одного, можливо — двох… Так чи інакше, але ви стріляли. Далі припущення: стріляли у Венеції, звідки їдете.
Салтіні одним ковтком випив свою горілку.
— Одразу зрозумів, що ви поліціянт, — видихнувши алкогольне повітря, сказав він. — З першого погляду.
Комісар вирішив розділити свій трунок на кілька ковтків.
— Я служу в поліції, але в поліції австрійській. Тож не маю тут жодних повноважень… — сказав він після першого. — Хіба що можу перевірити, чи траплялись у Венеції останнім часом убивства. Чи не знаходили десь у міських закутках трупи з вогнепальними ранами. Але не робитиму цього.
— Чому? — поцікавився Салтіні, занурюючи ножа й виделку у свою холодну страву.
— Бо не знаю італійської, — пояснив комісар і зробив те саме. — Крім того, хтозна, можливо, ви стріляли, щоб захистити себе. Закон це дозволяє, наскільки мені відомо, у всіх цивілізованих країнах.
Кілька хвилин вони мовчки вечеряли, а тоді Салтіні промовив:
— А що ви скажете, пане Вістовичу, якщо я запропоную вам невелику, проте вигідну для вас угоду?
— Відмовлюся, — не відриваючись від їжі, сказав комісар.
— Не поспішайте. Хіба вам не цікаво бодай дізнатися про що йдеться?
— Про що б не йшлося, пане Салтіні. Я ні в чому не допомагатиму вам у Лемберзі. Там у мене служба, а отже, там я живу за чіткими правилами.
Подумки Вістович зауважив, що відмовляється вже вдруге. Спершу відмовився співпрацювати з Редлем, а тепер — з цим типом. Так, мовби ця подорож була навмисне для того, щоб перевірити його на стійкість до сумнівних пропозицій.
— Я пропоную вам гарний відсоток від надзвичайно прибуткової справи, пане Вістовичу, — мов не почувши його відповідь, сказав Салтіні. — А натомість проситиму лише бути моїм провідником у цьому незнаному для мене місті. Лемберг, щиро кажучи, має темну репутацію. А тому, щоб ходити його вулицями, мені поруч потрібен хтось зі світлим розумом. Як-от ваш.
— Ви не зрозуміли мене, добродію, — відповів комісар. — Щойно ми опинимося в Австрії, я змушений буду вас заарештувати. Просто в поїзді або на пероні.
— З якого дива?
— Хоч би з припущення, що у Венеції ви спровадили когось на той світ.
— Облиште. Ви забудете про обов’язок, щойно дізнаєтеся розмір вашого гонорару.
Салтіні заговорив із підкресленою байдужістю, як людина, що безмежно впевнена в силі своїх слів і в силі грошей. Доївши свою страву, він витер губи серветкою, після чого дістав з кишені шкіряний етуі, в якому зберігав візитки. Витягнувши одну з них, простягнув Вістовичу.
— Це щоб мої слова не розходилися з ділом і ви знали, з ким маєте справу, — додав він.
Взявши в руку світло-сіру картку з дорогого картону, комісар прочитав текст у золотистій рамці:
«Єнс Ебербах, приватний детектив.
Зальцбург, Леопольдґассе, 23»
— Доменіко Салтіні, як на мене, звучить краще, — зауважив комісар.
— Мої рідні з вами б не погодилися, — скривив посмішку псевдоіталієць, — втім, на їхню думку можемо не зважати. Називайте мене, як хочете, але пам’ятайте про мою щирість. Адже я відкрив перед вами свою найважливішу карту.
— І все тому, що вам у Лемберзі потрібен помічник? — не вгавав Вістович.
— Провідник, — уточнив той. — Такий самий провідник, якого беруть собі дослідники нових земель. Їм потрібен хтось із місцевих, щоб не заблукати в хащах і не загинути.
— Якщо так потрібна моя поміч, то викладайте інші карти, — сказав комісар. — Що ви плануєте робити в цій небезпечній і темній Ґаліції.
Детектив хвилину подумав, ніби збираючись з думками, а тоді перехилився через стіл і майже пошепки проговорив:
— Мова про одну давню делікатну справу, в якій був замішаний теперішній дуже важливий посадовець, а тоді — дрібний чиновник. Усе сталося близько тридцяти років тому, але наслідки проявилися тільки тепер… Моє завдання — запобігти крахові його репутації… Наразі це все, що я можу сказати. Решту, все до найдрібніших деталей, знатимете, щойно погодитеся на співпрацю.
— Я мушу подумати, пане Ебербах, — відповів Вістович.
— Звісно, — з ледь чутним піднесенням чи радше полегшенням сказав той. — Ми ще дві доби будемо в дорозі, тож часу маєте вдосталь. А тим часом дозвольте мені пригостити вас…
Еберебах-Салтіні знаком покликав кельнера і попросив принести дві склянки десятирічного бренді.
— Я дотримуюсь переконання, що цей благородний напій сприяє роздумам і приводить до правильних рішень, — пояснив він комісару.
Вістовичу здавалося дещо дивним бути зараз за одним столом, а тим більше пити з тим, кого не так давно він ледь не лупцював сплячим, проте відмовитись комісар не встиг. Кельнер на подив швидко приніс замовлення, мовби давно його передбачив.
— Що ж, за нашу майбутню успішну співпрацю, — промовив тост детектив, піднімаючи свою склянку.
Вістович був переконаний, що ніякої співпраці з цим типом у нього не буде. Жодної, а тим більше успішної. Втім, усе-таки випив. Алкоголь видався йому занадто теплим і від того неприємним на смак. Пляшку ніби відкоркували завчасно і так само заздалегідь розлили вміст у чарки.
— Доп’ю в купе, — з натягнутою посмішкою сказав він, підвівшись і поклавши на стіл гроші
