Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Моє становище? — спалахнув Заремба. — Яке, в біса, моє становище? Я винен тільки в тому, що вперіщив вас по голові. Таке трапляється у кнайпах. Ви були не на службі й випивали так само, як і я. Кілька місяців арешту або пів року яких-небудь громадських робіт — от і все, що мені загрожує.
Самковський дістав з кишені портсигар. Неквапно витягнув з нього цигарку й закурив.
— Щойно ви вдарили капрала Шимона, пане Зарембо, — холоднокровно проказав ад’юнкт, випускаючи перший струмінь диму.
Йому раптом подумалося, що саме таку тактику обрав би на його місці Вістович. Метод брудний, але ефективний… Що ж, комісар усі роки був для нього добрим учителем.
— Що? — обличчя в’язня почервоніло, а від зверхності, з якою він зайшов кілька хвилин тому до кімнати, не лишилося й сліду.
— Я сказав, ви щойно вдарили поліціянта, який стоїть поруч з вами, — повторив слідчий, вдруге затягуючись цигаркою.
— Я нікого не бив!
— Тут двоє свідків, які бачили, як ви підхопились і вперіщили капрала кулаком в груди. Правда, капрале?
— Саме так, пане ад’юнкте, — підтвердив той і театрально застогнав.
— Ось вам ще пів року, добродію, — повідомив Самковський.
— Ну ви й паскуди, — просичав Заремба.
— Потім ви кинулися на постерункового Вільху, — продовжив ад’юнкт, — і жорстоко почали його душити. Та у вас наче демон вселився! Ледве вдалося заспокоїти…
Самковський якийсь час мовчки курив, аж доки цигарка не перетворилася на недопалок. Ад’юнкт загасив його і, оскільки Заремба також не озивався, підвівся з-за столу.
— Бачу, писати ви не збираєтеся, — промовив слідчий. — У такому разі ставлю вам «незадовільно» і прощаюсь.
— Чекайте, — понуро вимовив той.
Самковський подивився на нього з удаваною байдужістю.
— Ви щось сказали? — перепитав він.
— Нехай ці двоє вийдуть, — Заремба кивнув на капрала й постерункового. — Писати я нічого не буду, краще розповім, але тільки вам. Ніхто інший не повинен чути.
Шимон спохмурнів і запитально подивився на Самковського. Той кивнув, віддаючи наказ. За хвилину двоє поліціянтів лишили їх сам на сам.
— Що ж, слухаю, — дещо настороженим голосом сказав ад’юнкт, щойно двері за ними зачинилися.
— Дайте цигарку, — попросив Заремба.
Обличчя його вже стратило червону барву і тепер вид мало спокійний, як на початку допиту.
Самковський знову витягнув з кишені портсигар і, відкривши його, поклав на стіл. Поруч кинув сірники. В’язень жадібно встромив одну цигарку до рота, а дві інші запхнув за вухо.
— Ви не заперечуєте? — перепитав він.
Слідчий похитав головою. Спостерігав якусь мить, як той затягується димом і блаженно відкидається на спинку стільця. Потім забрав свій портсигар, закрив і сховав до кишені.
— Бачу, як ви прагнете вислужитися, — промовив раптом Заремба. — Для вас ця справа не менш важлива, аніж для мене. Чи не так, пане Самковський?
— Схоже, я дарма витрачаю час і куриво, — відповів той, рвучко повертаючись до дверей.
— Я допоможу спіймати Брюкнера, — зупинив його в’язень. — Він довіряє мені. Зрештою, ви самі чули в тій кнайпі, що ми розмовляли дружнім тоном.
— Чув, — кивнув Самковський.
— Тоді я напишу йому листа. Повідомлю, що зібрав для нього певну суму грошей, але хотів би передати особисто. З рук в руки.
— Отже, в нього є адреса.
— Не адреса, пане Самковський, а так звана «поштова скринька». Місце, де ми залишаємо один одному листи…
Заремба відвів очі, ковзнув поглядом по брудних стінах, а тоді знову глянув на поліціянта.
— Коли Берл з’явиться на зустріч, схопите його, — додав він сухим здавленим голосом. — Мене ж натомість відпустите і, що найважливіше, знищите мою справу… Все, що є на мене в архіві.
Не кажучи ні слова у відповідь, Самковський підвівся, підійшов до дверей і постукав, даючи знати вартовим, що допит закінчено.
Близько сьомої вечора поліційний архіваріус приніс йому до кабінету папку з написом «Справа № 364 від 1894 року». Ад’юнкт розписався про отримання й зобов’язання повернути документи не пізніше, ніж за добу. Службовець архіву забрав розписку й полегшено зітхнув. Його зміна закінчилася, і подумки, очевидно, він уже вибудовував плани на вечір.
Самковський же нікуди не збирався. Відчував, як докучає голод, але вирішив залити в порожній шлунок порцію кави. Їсти на якийсь час перехочеться, і можна буде спокійно попрацювати.
«Справа № 364» стосувалася арешту двох підривників-убивць: Карела Грумма і Берла Брюкнера. Слідство провадив комісар другого класу Адам Вістович за поміччю військово-поліційної служби, яка, зі свого боку, запросила в армії дві роти піхотинців. Обох злочинців було взято на гарячому просто в центрі Львова під час спроби пограбування Галицької Ощадної Каси. Кількох їхніх спільників було вбито. Двом вдалося втекти. Поранено поліційного фельдфебеля і одного солдата.
Організатором цього та ряду інших злочинів указувався Карел Грумм. Виходець із Богемії, інженер. Людина чималої фізичної сили й розуму. Брюкнер був помічником. Хитрим, жорстоким і цілковито йому відданим. Зазначалося, що народився й мешкав цей суб’єкт у Львові, на Замарстинові. Батьки рано померли, будинок згорів, коли той служив у війську. Більше жодних притомних даних про нього Самковський не знайшов.
Остання сторінка справи містила в собі невелике досьє про Альберта Зарембу. Лікаря за освітою й симпатика лівих радикальних рухів…
Самковський скривив посмішку. От звідки, виявляється, його псевдоінтеліґентність і знання латини. За прикладом російських революціонерів Альберт вважав, що здобуття коштів через експропріацію для блага справи — спосіб допустимий і необхідний. Це й привело його в спілку зі злочинцями. За допомогу в пограбуваннях ті обіцяли йому частку. Так принаймні стверджували затримані, але на суді причетність лікаря довести не вдалося.
«Що ж, — подумав Самковський, — теоретично, в Заремби може бути зуб на Грумма й Брюкнера, якщо ті справді свідчили проти нього в суді».
Після ще однієї чашки кави і коротких роздумів ад’юнкт впевнено вирвав з папки його сторінку і, склавши учетверо, заховав до кишені. Поруч лежала інша підшивка — актуальна справа Альберта Заремби, нападника на поліціянта Антоні Самковського у кнайпі «Тлуста риба» на Підзамчому. Взявши її, він вийшов з кабінету і знову рушив у кімнату для допитів.
Заремба його чекав, сидячи за столом. Перед ним лежав складений удвоє листок. Очевидно, з написаним усередині текстом.
Ті самі капрал і постерунковий отримали від Самковського наказ вийти за двері.
— Не збагну, що приваблює таких людей, як ви, у цих кровожерних лівих ідеях, — промовив він, кладучи перед в’язнем його справу і вирваний з архівної справи листок.
— «Чимало є, Гораціо у світі, що неспроможна мудрість осягнути…»[62] — відповів той. — Бачу, ви уважно прочитали мою справу.
— Там про вас небагато.
— І все ж, я волів би, щоб і цього не було.
