Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Він під іншим прізвищем, у вагоні другого класу. 

— Прямує, як і ви, до Львова? 

— Так. 

— Навіщо? 

Редль не відповідав. 

— Я запитав, полковнику, — ​нагадав комісар. 

— Цього я не скажу вам, комісаре, — ​він заговорив раптом твердо, мовби згадавши, яку посаду обіймає в Генштабі, — ​є таємниці, яких не видають за жодних обставин. 

— Наказ убити мене віддали йому ви? 

— Що? — ​здивувався Редль. 

— У купе номер дванадцять лежить труп. У цьому купе мав їхати я. Причин бажати мені смерті у вас більш ніж достатньо, — ​пояснив комісар. 

— Назвіть хоч одну. 

— Не клейте дурня, полковнику… Саме цим і пояснюється ваша щедрість, коли в Берні ви подарували мені квиток у вагон першого класу. Я мав бути поруч. Тоді вбити значно легше. 

Вістович зиркнув у бік гардеробу. Всередині висів плащ Редля, у кишені якого виднівся темно-коричневий край пістолетного руків’я. Поліціянт сягнув по нього і за секунду вже тримав перед собою красеня-браунінга, модель 1900 року. Переконавшись, що всередині є набої, промовив: 

— Зброю я візьму собі. Поверну вам у Львові. 

— Як ви смієте, чорт забирай! — ​закипів полковник і рушив до комісара, але Вістович одним різким поштовхом відправив його на попереднє місце. 

— Грумм замість мене вбив іншого чоловіка. Типа неприємного, але непричетного до наших з ним і з вами порахунків, — ​сказав Вістович, повертаючись до дверей. 

— А я чув, що той бідолаха наклав на себе руки, — ​промовив полковник. 

Звичні спокій і нахабство, здавалося, до нього повернулися. 

— Я іншої думки, полковнику. І неодмінно поділюся нею з поліцією в Страсбурзі. Наприклад, зверну увагу слідчих, що на ідеально білому манжеті сорочки покійника немає жодного сліду від пороху, або на те, що рана не обпалена гарячими пороховими газами, як це буває тоді, коли самогубець притуляє до себе зброю. Стріляли щонайменше з двох кроків. 

— Це неможливо, оскільки пасажир був у купе сам, — ​заперечив Редль. 

Він все ще намагався говорити спокійно, але помітно зблід. 

— Маєте рацію, але кондуктор бачив, як у його купе заходив кельнер. Думаю, Салтіні в цей час там не було. Кельнером перебрався цей горлоріз Грумм. Побачивши на столі відкорковану пляшку бренді, яку пасажир незадовго перед тим сам приніс із ресторану, підсипав у неї снодійного. 

— І що далі? — ​запитав Редль. 

— Грумм вийшов, але повернувся вже після того, як ми перетнули кордон. Пристрелив сплячого з його револьвера, переплутавши в темряві його зі мною. Потім вклав зброю йому в руку. 

Вістович повернувся, щоб відчинити двері. 

— Гаразд. А як убивця потім вийшов? Адже переполох почався відразу? — ​сказав йому в спину Редль. 

— Наразі не знаю, — ​відповів комісар, — ​нехай це з’ясовує страсбурзька поліція. 

— Ви нічого не доведете й виглядатимете ідіотом. Тільки затримаєте поїзд, — ​сказав Редль. — ​А поліціянти зроблять усе, щоб записати це як самогубство. Кому, як не вам, знати, що розслідувати такі справи — ​це найгірше покарання для будь-якого слідчого. Я пропоную інше… 

Вістович затримався й, озирнувшись, подивився на полковника. 

— Пропоную перемир’я. До Лемберга. Ви не шукаєте Грумма, а він не шукає вас. Щодо мене, то також можете не турбуватись, адже тепер я беззбройний. Усі порахунки зведемо в Ґаліції… Нащо це робити чортзна-де, у чужій країні? 

Кілька секунд обоє мовчали. 

— То як? Згода? — ​перепитав полковник. 

Вістович зітхнув. Слід було визнати, що Редль мав рацію. 

— Убивця залишився всередині, так? — ​перепитав він перед тим, як вийти. — ​Був там весь час, доки я обстежував місце злочину? 

— У гардеробі, за одягом, — ​холодно сказав полковник. — ​Б’юсь об заклад, ви зазирнули в шафу, але не мали часу відгорнути пальто й гарнітури, щоб роздивитися той невеликий простір як слід. Грумм цим скористався й увесь час перебував у вас під носом. Втім, якби ви натрапили на нього, не сумнівайтеся, він убив би й вас. Хоча б для того, щоб виправити свою дурнувату помилку. Приблизно тоді, коли ви кинулися до ресторації, я відімкнув двері купе і випустив його. На щастя, до цих замків підходить майже кожна відмичка. 

Вістович відчинив двері. 

— А загалом, — ​додав Редль, — ​аплодую вам, комісаре. Не сподівався на таку блискавичну реакцію. 

— Завдання спрощується, коли знаєш, хто хоче твоєї смерті, — ​проказав той наостанок. 

Повернувшись до себе, Вістович відчув несподіване полегшення. Зазвичай піти на угоду з полковником Редлем означало те саме, що домовитися зі змією, але цього разу він був переконаний, що начальник галицького Evidenzbüro дотримає слова. Попри те, комісар поклав перед собою трофейний браунінг і сів так, щоб увесь час бачити двері. Двері, за словами Редля, з ненадійним замком. 

Відчуваючи, що спати сьогодні він вже не буде, поліціянт розгорнув записник і знову занурився в розгадування шифру. Переписав усі символи ще раз, намагаючись помітити повторюваність або якусь закономірність. 

Комісару подумалося, що для цього запису мав би існувати ключ. Яка-небудь фраза або навіть слово, з допомогою якого кодують текст. Наприклад, пишуть його вгорі сторінки й від кожного слова проводять вертикальні стовбці. Потім повідомлення записують горизонтально й без пропусків, у кілька рядків… Власне, цифри й могли б означати, скажімо, номер рядка. Тоді як кожній літері з прихованого тексту відповідала б літера з ключа. 

Але як дізнатися ключ? Адже ним може бути що завгодно. Від уривка з вірша Гете до випадкової фрази, позбавленої сенсу. 

Зрозумівши, що тут він зайшов у глухий кут, Вістович спробував розбити текст на симетричні групи літер. Якщо і є якась закономірність серед цих символів, то вона мала б зрештою проявитися. Проте щойно йому здавалося, що відповідь от‑от з’явиться, усі його логічні здогади й висновки розсипалися, наче карткові будинки. 

Непомітно для нього за вікном почало світати. Перші ранкові промені зблиснули над виноградними пагорбами Ельзасу, між якими то тут, то там виринали дивовижно гарні шато й самотні руїни, що, втім, також притягували до себе погляд подорожніх. 

Густі хвойні ліси змінювалися фермерськими полями, вкритими безмежним килимом соковитої і сміливої озимини, в якої вистачило сил і життєлюбності перетерпіти холодну пору, аби тепер заявити світові про свої права. 

Кілька разів Вістович побачив береги й свіже плесо могутнього Райну. Ріка тягнулася і розтинала довколишній ландшафт, мовби начищена до блиску кавалерійська шабля, кинута поміж клаптів шовку та оксамиту. 

До Страсбурга експрес прибув із запізненням на двадцять хвилин. Цього часу зазвичай достатньо, щоб пасажири встигли понервуватися, і замало, аби їхні плани полетіли під три чорти. Комісар бачив через вікно, як Франк Мюллер, кондуктор з його вагона, кілька хвилин перемовлявся про щось із поліціянтами на пероні. Звісно, мова йшла про самогубця з сусіднього місця. Поліціянти мали на собі прусську поліційну форму, хоча були,