– Вона не пам’ятала чоловіка, який відвіз її додому? – запитала Ріццолі. – Нам дуже важливо це знати.
Сара перевела погляд на неї.
– Вас цікавить тільки той мерзотник, хіба ні? Це все, про що хотіли дізнатися двоє копів із відділу розслідування сексуальних злочинів. Уся увага злочинцю.
Мур відчував, як кабінет нагрівається від гарячої вдачі Ріццолі. І швидко додав:
– Детективи казали, що вона не змогла його описати.
– Я була в кабінеті, коли вони допитували її, тому чула всю розповідь двічі. Вони вчепилися до неї з описом зовнішності, але вона не могла пригадати. Вона справді нічого не пам’ятала про нього.
Мур перегорнув наступну сторінку.
– Вона приходила до вас удруге, в липні. Тиждень тому.
– Вона приходила, щоб зробити повторний аналіз крові. Тест на ВІЛ може показати позитивний результат тільки через шість тижнів після зараження. Це ще одне жахіття. Спочатку тебе зґвалтували, а потім дізнаєшся, що той мерзотник заразив тебе невиліковною хворобою. Ці жінки проходять через шість тижнів нестерпних очікувань, аби дізнатися, чи не заразили їх СНІДом, потерпають від страшних припущень, що вірус уже всередині, розповзається їхніми жилами. Коли вони приходять на повторний аналіз, мені доводиться втішати і заспокоювати їх. Я обіцяю, що повідомлю результати, щойно вони опиняться в мене на столі.
– Ви не перевіряєте кров тут?
– Ні. Ми надсилаємо всі аналізи до лабораторії «Інтерпас».
Мур перегорнув останню сторінку картки і побачив аркуш із результатами аналізу. «ВІЛ: негативний. Сифіліс: негативний». Аркуш був тонкий, майже просвічувався. «Чомусь найважливіші новини в нашому житті, – подумав Мур, – ми завжди отримуємо на таких нікчемних папірцях. Телеграми. Результати іспитів. Результати аналізів».
Він закрив картку і поклав її на стіл.
– Коли ви бачили Ніну вдруге, того дня, коли вона прийшла на повторний аналіз, якою вона вам здалась?
– Ви хочете знати, чи вона ще була травмованою?
– Навіть не сумніваюся.
Здавалося, від його спокійної відповіді луснула бульбашка люті, що оточувала Сару. Вона відкинулася на спинку стільця, ніби разом із люттю її покинули сили. Якусь мить вона обдумувала його питання.
– Коли я побачила Ніну вдруге, вона нагадувала живого мерця.
– Тобто?
– Вона сиділа там, де зараз сидить детектив Ріццолі, і в мене було таке враження, що я можу бачити крізь неї. Ніби вона була прозорою. Після зґвалтування вона так і не повернулася на роботу. Гадаю, їй було важко спілкуватися з людьми, особливо з чоловіками. Вона оточила себе різноманітними фобіями. Боялася пити проточну воду чи будь-який інший напій, якщо він не був герметично закритий. Це мала бути невідкоркована пляшка або бляшана банка, куди не можна додати наркотики чи отруту. Вона боялася, що чоловіки подивляться на неї й одразу побачать, що її зґвалтували. Вона була переконана, що ґвалтівник залишив сперму на її простирадлах та одязі, і вона щодня годинами прала. Хай би ким була Ніна Пейтон раніше, ця жінка померла. Від неї залишилась тільки тінь. – Голос Сари затремтів і затих. Вона сиділа нерухомо і дивилася на Ріццолі, але бачила на її стільці іншу жінку. Вервечка жінок, різні обличчя, різні тіні, процесія поламаних життів.
– Вона не казала, що її хтось переслідує? Що нападник знову з’явився в її житті?
– Ґвалтівник ніколи не зникне з вашого життя. До кінця життя ви належите йому. – Сара затнулася. І гірко додала: – Може, цього разу він прийшов вимагати прав на свою власність.
9
«Вікінги приносили в жертву не цнотливих дівчат, а повій.
Року Божого 922 арабський дипломат ібн Фадлан був свідком такого жертвопринесення, яке здійснив народ, що його він називав русами. Він описував їх як високих і світловолосих чоловіків атлетичної статури. Зі Швеції вони спускалися вниз руськими річками до південних ринків Хазарії та Халіфату, де обмінювали янтар і хутро на шовк і срібло з Візантії. Під час однієї з таких подорожей, поблизу поселення під назвою Булгар на закруті річки Волги, померлого знатного вікінга готували до останньої подорожі до Вальгалли.
Ібн Фадлан був присутній на тому похороні.
Човен з мертвим вікінгом витягли на берег і розмістили на підвищенні, викладеному зі стовбурів беріз. На палубі розмістили шатро, а всередині поставили ложе, устелене грецькою парчею. Труп, який пролежав у землі десять днів, відкопали.
На подив, ібн Фадлана, почорніла плоть не смерділа.
Заново викопаний труп одягнули в дорогу одіж: штани і панчохи, чоботи і туніку, парчевий жупан із золотими ґудзиками. Поклали його на ложе в шатрі і підперли подушками, щоб він був у сидячому положенні. Навколо порозкладали хліб, м’ясо та цибулю, порозставляли п’янкі напої і пахучі рослини. Зарізали собаку, двох коней, півня і курку, і всіх їх також розмістили в шатрі, щоб служили померлому у Вальгаллі.
Останньою привели рабиню.
Протягом десяти днів, поки померлий лежав у землі, дівчину передавали з рук у руки. Захмелілу, її тягли з одного намету в інший для насолоди всіх чоловіків у таборі. Вона лежала, розставивши ноги для незліченної кількості спітнілих і стогнучих чоловіків, її зношене тіло перетворилося на спільну посудину для сімені всіх одноплемінників. Таким способом вони оскверняли її, псували її тіло, готували до жертвопринесення.
На десятий день у супроводі старої жінки, яку називали Янголом Смерті, її привели до човна. Дівчина зняла свої браслети і персні, напилася до забуття. Тоді її завели до шатра,
