– Покажіть.
Медсестра взяла пацієнтку за плече і за ногу й обернула на бік.
– Ось, – тихенько мовила вона.
Страх скував Кетрін, вона не могла поворухнутися. Тільки дивилась на веселе повідомлення, написане чорним фломастером на шкірі Ніни Пейтон.
«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ. СПОДОБАВСЯ МІЙ ПОДАРУНОК?»
Мур знайшов її в лікарняному кафетерії. Вона сиділа за крайнім столиком, прихилившись спиною до стіни – у позі людини, яка відчуває загрозу і хоче бачити, звідки вона прийде. Вона досі не зняла хірургічний костюм, а її волосся, зібране у хвостик, підкреслювало гострі риси її ненафарбованого обличчя і блиск в очах. Напевно, вона була так само втомленою, як і він, але страх посилював її настороженість, і вона скидалася на здичавілу кішку, що не зводила погляду з кожного його кроку, поки він підходив до столу. Перед нею стояла наполовину порожня чашка кави. «Скільки таких чашок вона уже випила?» – подумав Мур і помітив, як тремтіла рука, коли вона простягнула її, щоб узяти каву. Не залишилось і сліду від твердої руки хірурга, тепер це були руки наляканої до смерті жінки.
Він сів навпроти неї.
– Біля вашого будинку всю ніч чергуватиме патрульний автомобіль. Ви отримали нові ключі?
Вона кивнула.
– Слюсар привіз їх. Він сказав, що поставив найкращі замки.
– Усе буде добре, Кетрін.
Вона опустила очі на свою чашку.
– Те повідомлення було для мене.
– Ми не знаємо цього напевне.
– Учора був мій день народження. Він знав про це. А ще він знав, що я мала бути на чергуванні.
– Якщо це він написав його.
– Не задурюйте мені голову. Ви добре знаєте, що то був він.
Минуло кілька секунд, і Мур кивнув.
Якийсь час вони сиділи мовчки. Уже було далеко за полудень, і більшість столів пустували. За прилавком працівники кафетерію витирали таці і посуд. Самотня касирка відкрила нову пачку монет, і вони із дзенькотом посипались до ящика касового апарату.
– А що з моїм кабінетом? – запитала Кетрін.
– Він не залишив відбитків пальців.
– Тобто, у вас немає зачіпок.
– Жодної, – визнав Мур.
– Він заходить і виходить з мого життя, наче вітер. Ніхто його не бачить. Ніхто не знає, як він виглядає. Я можу заґратувати всі свої вікна, та все одно боятимусь лягати спати.
– Ви не мусите йти додому. Я відвезу вас до готелю.
– Не має значення, де я заховаюся. Він знатиме, де мене знайти. З якоїсь причини він обрав саме мене. Він попередив мене, що я наступна.
– Я так не думаю. Це було б дуже нерозумно з його боку – попереджати свою наступну жертву. Хірург не такий дурний.
– Тоді чому він написав мені? Чому написав те повідомлення на… – Вона важко ковтнула.
– Може, він хоче кинути виклик поліції. Поглузувати з нас.
– Тоді той мерзотник мав би написати вам! – Її голос прозвучав так дзвінко, що медсестра, яка наливала каву, озирнулась і глянула на неї.
Зашарівшись, Кетрін зірвалася на рівні ноги. Вона почувалася ніяково через вибух емоцій і всю дорогу мовчала. Вони йшли лікарняними коридорами, і Мур хотів взяти її за руку, але подумав, що вона відштовхне його, сприйнявши цей жест за прояв жалощів. Менше за все він хотів, щоб вона відчувала його жалість. З усіх жінок, яких він зустрічав, вона найбільше заслуговувала на повагу.
Уже в його автівці Кетрін сказала:
– Я втратила самовладання. Вибачте.
– Хто б не втратив за таких умов.
– Ви.
Він іронічно посміхнувся.
– Я, звісно ж, ніколи не виходжу з себе.
– Так, я помітила.
«І що це мало означати?» – подумав Мур, поки вони їхали до Бек-Бей. Вона вважає, що йому не знайомі ті шторми, які вирують у людському серці? Відколи це чітка логіка означає відсутність емоцій? Він знав, що колеги з відділу розслідування убивств називають його Святим Томасом Незворушним. Тим, до кого можна звернутися, коли ситуація стає вибухонебезпечною і всім бракує заспокійливого голосу. Та вони не знали іншого Томаса Мура, того, який уночі стояв перед шафою дружини і вдихав ледь чутний запах її одягу. Вони бачили тільки ту маску, яку він дозволяв їм бачити.
З ноткою образи в голосі Кетрін сказала:
– Вам легко бути таким спокійним. Адже він полює не на вас.
– Спробуймо подумати про це раціонально…
– Про мою смерть? Аякже, я можу думати про це раціонально.
– Хірург виробив для себе зручний почерк. Він нападає вночі, а не вдень. Насправді він боягуз, він не може протистояти жінці на рівних умовах. Він хоче, щоб його здобич була вразливою. У ліжку, спляча. Щоб вона не могла опиратися.
– То ви пропонуєте мені ніколи не лягати спати? Простіше не буває.
– Я лише кажу, що він не нападатиме вдень, коли жертва може себе захистити. Усе міняється тільки після заходу сонця.
Він зупинив автівку перед її будинком. Хоча будівлі бракувало чарівності старих цегляних будинків з Коммонвелс-авеню, він міг похвалитися добре освітленим підземним гаражем з міцними воротами. Щоб відчинити вхідні двері, одного ключа було мало, потрібно було ввести правильний код, що Кетрін і зробила.
Вони ввійшли до вестибюлю, прикрашеного дзеркалами і лискучим білим мармуром. Вишукано, але досить строго. Холодно. Тривожно безшумний ліфт підняв їх на другий поверх.
Біля дверей квартири Кетрін, вагаючись, зупинилась із новими ключами напоготові.
– Я можу зайти першим і все оглянути, якщо вам так буде спокійніше, – запропонував Мур.
Здавалося, що вона сприйняла його слова за особисту образу. У відповідь Кетрін встромила ключа до замкової шпарини, відчинила двері й переступила поріг. Складалося враження, ніби вона мала довести собі, що Хірург її не переміг. Що вона досі контролювала своє життя.
– Чому б нам не оглянути всі кімнати, одну за одною, – сказав він. – Аби пересвідчитись, що все на місці.
Вона кивнула.
Вони разом оглянули вітальню і кухню. Нарешті ввійшли до спальні. Кетрін знала, що Хірург забирав у інших жертв якісь сувеніри, тому ретельно перебрала вміст шкатулки з прикрасами та всіх шухляд, вишукуючи сліди чужого втручання. Мур стояв біля дверей і дивився, як вона перебирала блузки, светри і білизну. Аж раптом йому пригадалися речі іншої жінки, далеко не такі елегантні, складені у валізі. Сірий светр, вицвіла рожева блузка. Бавовняна нічна сорочка з волошковим візерунком. Нічого модного, нічого дорогого. Чому він ніколи не купував Мері нічого вишуканого? На що вони
