Мур відвернувся, вийшов до вітальні й опустився на канапу. Пізнє пообіднє сонце кидало проміння крізь вікно і пропікало йому очі. Він потер їх й обхопив обличчя долонями, прибитий відчуттям провини, що ні разу не згадував Мері протягом цілого дня. За це йому було соромно. А тоді почуття сорому тільки посилилось, коли він підняв голову, глянув на Кетрін і всі думки про Мері враз розвіялися. Він подумав – це найкрасивіша жінка з усіх, що я бачив.
Найвідважніша жінка з усіх, що я знав.
– Нічого не пропало, – сказала вона. – Принаймні я не помітила.
– Ви впевнені, що хочете залишитись тут? Я з радістю відвезу вас до готелю.
Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю, золоте сонячне проміння освітлювало її профіль.
– Останні два роки я провела у страху. Замикалася від світу на всі замки. Постійно озиралася, заглядала в усі комірчини. З мене досить. – Кетрін глянула на нього. – Я хочу повернутися до нормального життя. Цього разу я не дозволю йому перемогти.
«Цього разу» – сказала вона так, ніби це була тільки битва в тривалій війні. Ніби Хірург та Ендрю Капра з’єдналися в одній людині, яку вона на якийсь час знешкодила два роки тому, але не здолала остаточно. Капра. Хірург. Дві голови одного чудовиська.
– Ви казали, що вночі біля дому чергуватиме патрульний автомобіль, – пригадала вона.
– Саме так.
– Ви гарантуєте?
– Звісно.
Вона глибоко вдихнула і, зібравши всю свою мужність, усміхнулася.
– Тоді мені немає чого хвилюватися, правда ж?
Відчуття провини спонукало його того вечора перед поверненням додому заїхати до Ньютона. Його спантеличила власна реакція на Кетрін Корделл і дуже стривожило те, що тепер вона заполонила його думки. Протягом півтора року, що минули після смерті Мері, він жив як чернець, не відчуваючи будь-якого потягу до інших жінок – горе притупило всі його відчуття. Тому він і гадки не мав, що має робити із цим неочікуваним спалахом бажання. Він лише знав, що за цих обставин його почуття були геть недоречними. А ще були проявом зради жінці, яку він кохав.
Тож він їхав до Ньютона, щоб спокутувати свою провину. Щоб заспокоїти сумління.
Він зайшов на подвір’я з букетом ромашок у руках і зачинив за собою залізну хвіртку. «Це те саме, що везти вугілля до Ньюкасла», – подумав Мур, оглядаючи пишний сад, який уже огортали вечірні сутінки. Здавалося, що з кожним його візитом квітів на цьому клаптику землі ставало все більше. Блакитна іпомея і стебла троянд вилися по стінах будинку, та й інші квіти теж тягнулися до неба. Несподівано йому стало соромно за свій жалюгідний букетик ромашок. Але Мері найбільше з усіх квітів любила ромашки, і він уже давно звик обирати в квітковій крамниці саме їх. Їй подобалась їхня життєрадісна простота, вінець білих пелюсток навколо сонячно-лимонної серединки. Вона любила їхній запах – не солодкий і нудотний, як в інших квітів, а різкуватий, пряний. Вона завжди захоплювалась тим, як дикі ромашки проростають на пустищах та обабіч дороги, нагадуючи нам, що справжня краса спонтанна та нездоланна.
Як і сама Мері.
Він натиснув на дзвоник. За мить двері відчинилися, і обличчя, яке всміхалося до нього, так нагадувало йому Мері, що його пронизало вже знайоме відчуття болю. Роуз Коннеллі мала такі ж блакитні очі й круглі щоки, як її донька. І хоча її волосся вже повністю посивіло, а вік залишив свої відмітини на обличчі, не могло бути й сумніву, що вона була матір’ю Мері.
– Дуже рада тебе бачити, Томасе, – сказала вона. – Ти вже давненько не заходив.
– Вибачте, Роуз. Дуже багато роботи останнім часом. Навіть не знаю, який сьогодні день тижня.
– Чула про вашу справу по телевізору. Яке непросте у тебе розслідування.
Мур переступив поріг і вручив їй ромашки.
– Квітів вам і так не бракує, – ніяково додав він.
– Багато квітів не буває. А ти ж знаєш, як я люблю ромашки. Може, хочеш холодного чаю?
– Залюбки, дякую.
Вони сиділи у вітальні і потягували холодний чай. На смак він був солодким і сонячним, як і той, який вони пили в Південній Кароліні, де народилася Роуз. Зовсім не схожий на темне вариво, яке він з дитинства звик пити в Новій Англії. У кімнаті було затишно і безнадійно старомодно, як для бостонських стандартів. Забагато ситцю і різних дрібничок. Але як вона нагадувала йому про Мері! Вона була повсюди. Її фотографії висіли на стінах. На книжкових полицях стояли її кубки зі змагань із плавання. Трохи далі стояло її дитяче фортепіано. Привид тієї маленької дівчинки досі залишався в будинку, де вона виросла. А ще тут була Роуз, берегиня домашнього вогнища, така схожа на свою доньку, що Муру іноді здавалося, ніби її блакитними очима на нього дивиться Мері.
– Ти виглядаєш утомленим, – сказала жінка.
– Справді?
– Ти так і не був у відпустці, правда ж?
– Мене викликали. Я вже сидів у автівці та їхав у бік Мену. Спакував свої вудки. Придбав нові снасті. – Він зітхнув. – Я сумую за озером. Весь рік я чекаю цієї поїздки.
Мері теж завжди з нетерпінням чекала тієї поїздки. Він кинув погляд на її кубки. Мері була верткою русалкою, і якби мала зябра, із задоволенням жила б у воді. Він пригадав, якими плавними і сильними були її рухи, коли вона одного разу перепливала озеро. І пригадав, як потім у лікарні її сильні руки перетворилися на сухі гілочки.
– Коли розкриєте справу, – озвалася Роуз, – ти ще можеш поїхати на озеро.
– Я не знаю, чи вдасться нам її розкрити.
– Це зовсім на тебе не схоже. Куди поділася твоя впевненість?
– Нам трапився зовсім інший тип злочину, Роуз. Я ніяк не можу зрозуміти логіку вбивці.
– Але тобі завжди це вдавалося.
– Завжди? – Він похитав головою і всміхнувся. – Ви переоцінюєте мої можливості.
– Це Мері завжди так казала. Знаєш, вона любила вихваляти тебе. «Він завжди знаходить злочинця».
«Але якою ціною», – подумав Мур, і усмішка зійшла з його вуст. Він пригадав усі ті ночі, коли виїжджав на сцени злочину, пропущені вечері, вихідні, коли в його думках була сама лише робота. А поруч була Мері, яка завжди терпляче чекала на його увагу. «Якби я міг заново прожити бодай один день, я б кожну хвилину провів поряд з тобою. Цілий день не випускав би тебе з ліжка. І під теплими ковдрами шепотів би тобі на
