Їй миттєво передали інструмент.
Кетрін розмістила затискач і заклацнула його на вені. Тоді перевела подих і глянула на Кімбалла.
– Я перекрила цю кровотечу. Я зашию її пізніше.
Тепер вона зосередилася на животі. Кімбалл та інший інтерн уже очистили рану з допомогою тампонів і відсмоктувача. Кетрін обережно запхала всередину кишки й уважно вивчала поріз. Те, що вона побачила, розлютило її.
Вона зустріла приголомшений погляд Кімбалла, який стояв навпроти.
– Хто міг зробити таке? – ледь чутно запитав він. – З ким, на біса, ми маємо справу?
– З чудовиськом, – відповіла Кетрін.
– Жертва досі в операційній. Вона досі жива. – Ріццолі закрила кришку телефону і глянула на Мура і доктора Цукера. – Тепер у нас є свідок. Наш злочинець стає необачним.
– Ні, це не схоже на необачність, – сказав Мур. – Швидше за все, він поспішав. У нього не було часу, щоб закінчити свою роботу. – Він стояв біля дверей спальні й розглядав криваві сліди на підлозі. Кров досі була свіжа, мінилася на світлі. «Ще не встигла висохнути. Зовсім недавно Хірург іще був тут».
– Корделл надіслали фотографію за чверть до восьмої, – сказала Ріццолі. – Годинник на ній показує двадцять по другій. – Вона вказала на годинник, що стояв на тумбочці. – Маємо точний час. А це означає, що він зробив фотографію минулої ночі. Він тримав жертву живою в цьому будинку понад добу.
«Подовжував насолоду».
– Він стає занадто самовпевненим, – озвався доктор Цукер, і в його голосі прозвучала геть недоречна нотка захоплення. Визнання того, що йому трапився гідний суперник. – Він не тільки тримає жертву живою цілий день, а й залишає її тут на якийсь час, щоб надіслати ту фотографію. Хлопчина грає з нами в інтелектуальні ігри.
– Або з Кетрін Корделл, – зауважив Мур.
Сумка жертви лежала на комоді. У рукавичках Мур переглянув її вміст.
– Гаманець із тридцятьма чотирма доларами. Дві кредитні картки. Картка Американської автомобільної асоціації. Іменний бейдж працівника відділу продажів «Лоуренс Сайнтифік Сиплайз». Водійські права на ім’я Ніни Пейтон, двадцять дев’ять років, п’ять футів чотири дюйми зросту, вага сто тридцять фунтів. – Він перевернув права на інший бік. – Донор органів.
– Гадаю, вона вже віддала один, – сказала Ріццолі.
Мур розстебнув бічну кишеню.
– Тут є щоденник.
Ріццолі обернулась і кинула йому зацікавлений погляд.
– І що в ньому?
Він розкрив щоденник на поточному місяці. Там не було жодного запису. Він проглянув його, доки не натрапив на запис, зроблений за вісім тижнів до того: «Сплатити оренду». Прогорнув ще кілька сторінок назад і знайшов більше записів: «Д. народження Сіда», «Хімчистка», «Концерт о 18: 00», «Нарада». Усі ці буденні справи, з яких складається наше життя. Чому ж записи раптово закінчилися вісім тижнів тому? Мур подумав про жінку, яка акуратно, синім чорнилом, вивела на папері ці слова. Про жінку, яка, мабуть, поглядала на пусті сторінки грудня й уявляла собі Різдво, припорошене снігом, і не мала жодних причин думати, що може до нього не дожити.
Він закрив щоденник. Його охопив неймовірний смуток, і якийсь час він не міг промовити й слова.
– На ліжку немає ніяких зачіпок, – озвався Фрост, який сидів навпочіпки. – Ні обривків хірургічної нитки, ні інструментів, нічого.
– Як на того, хто поспішав утекти, – зауважила Ріццолі, – він гарненько прибрав після себе. І гляньте. Йому вистачило часу, щоб скласти нічну сорочку. – Вона вказала на бавовняну нічну сорочку, що акуратно лежала на кріслі. – Якось не схоже, щоб він поспішав.
– Але він залишив жертву живою, – сказав Мур. – Найгірша помилка, яку тільки можна уявити.
– Тут щось не так, Муре. Він склав нічну сорочку, прибрав після себе. А тоді з якогось дива став легковажним і залишив нам свідка? Він занадто розумний, аби припускатися такої помилки.
– Навіть найрозумніші можуть помилятися, – зауважив Цукер. – Тед Банді[38] зрештою теж почав легковажити.
Мур глянув на Фроста.
– Це ви телефонували до жертви?
– Так, коли ми перевіряли той перелік номерів, який нам надала бібліотека. Я зателефонував сюди близько другої, п’ятнадцять по другій. Увімкнувся автовідповідач. Я не залишав повідомлення.
Мур роззирнувся кімнатою, але не помітив автовідповідача. Він вийшов до вітальні і побачив на тумбочці телефон, який мав визначник номера, а кнопка пам’яті була вимазана кров’ю.
Кінчиком олівця він натиснув на кнопку – і на екрані з’явився номер останнього дзвінка.
«Поліція Бостона, 2: 14».
– Це й налякало його? – запитав Цукер, який пройшов за ним до вітальні.
– Він був тут, коли зателефонував Фрост. На кнопці пам’яті сліди від крові.
– Отже, телефон задзвонив. А наш злочинець ще не закінчив свою роботу. Не отримав задоволення. А телефонний дзвінок посеред ночі напевне сполохав його. Він пішов до вітальні і побачив номер на визначнику. Зрозумів, що телефонують з поліції, намагаючись зв’язатися з жертвою. – Цукер зробив паузу. – А що б ви зробили на його місці?
– Утік.
Цукер кивнув, його губи смикнулися в подобі посмішки.
«Це для тебе лише гра», – подумав Мур. Він підійшов до вікна і визирнув на вулицю, яку зараз заповнювали міріади блакитних спалахів. З півдесятка патрульних автівок стояли перед будинком. Журналісти теж були тут. Він розгледів фургони місцевих телеканалів, які налаштовували свої антени та обладнання.
– Він не встиг отримати задоволення, – продовжив Цукер.
– Він закінчив операцію.
– Ні, він просто взяв свій сувенір. Невеличку згадку про візит. Але він прийшов сюди не тільки для того, щоб вирізати її орган. Він прийшов, щоб відчути максимальне збудження, відчути, як життя покидає тіло цієї жінки. Та цього разу йому не вдалося. Його перервали, відволікли, налякали, що от-от приїде поліція. Він не міг залишитися тут надовго і спостерігати, як помирає його жертва. – Цукер зупинився. – Дуже скоро з’явиться наступна жертва. Наш убивця розлючений, напруга стає нестерпною. А це означає, що він уже полює, шукає нову здобич.
– Або вже її знайшов, – сказав Мур. І подумав: «Це Кетрін Корделл».
На небі спалахнули перші проблиски світанку. Мур не спав майже добу і більшу частину ночі провів на ногах, підкріплюючи свої сили кавою. Втім, коли він глянув, як надворі розвиднюється, його охопила аж ніяк не втома, а нова тривога. Існував якийсь зв’язок між Кетрін і Хірургом, але він не міг збагнути, який саме. Якась невидима нитка пов’язувала її і цього нелюда.
– Мур.
Він озирнувся, побачив Ріццолі й одразу ж помітив її задоволений погляд.
– Щойно телефонували з відділу
