– Агов, Муре, – гукнула Ріццолі, закриваючи кришку телефону. – Ходімо.
– Куди?
– До відділку. Броуді каже, що хоче показати нам чудеса, на які здатні пікселі.
– Я завантажив файл із зображенням у програму Photoshop, – пояснив Шон Броуді. – Вона займає три мегабайти, а це означає, що на фотографії є багато деталей. Цей злочинець не любить розмитих фотографій. Він надіслав якісне зображення, на якому можна роздивитися навіть вії жертви.
Броуді, хлопчина трохи за двадцять з блідим кольором шкіри, вважався технічним генієм Бостонського відділу поліції, і зараз він сидів за комп’ютером, а його рука майже зрослася із мишкою. Мур, Ріццолі, Фрост і Кроу стояли за його спиною і з-поза його плеча вдивлялися в зображення на екрані. У Броуді був бридкий, як у шакала, сміх, і він щоразу пирхав від задоволення, проводячи маніпуляції з фотографією.
– Це повноформатне фото, – сказав Броуді. – Жертву прив’язано до ліжка. При тямі, очі розплющені, червоні зіниці від спалаху. Схоже, що рота заклеєно скотчем. А тепер зверніть увагу на лівий кут фотографії, там видно край тумбочки. Можна розгледіти будильник, що стоїть на двох книжках. Збільшимо і – бачите час?
– Двадцять по другій, – сказала Ріццолі.
– Так. Але питання в тому, дня чи ночі? Перейдімо до верхньої частини фотографії, де можна побачити шматок вікна. Штори запнуті, але можна розгледіти невеличкий просвіт, де краї тканини трохи не сходяться. Сонячне світло не проникає. Якщо той будильник показує правильний час, то це фото було зроблено двадцять по другій уночі.
– Добре, але який то був день? – запитала Ріццолі. – Це могло бути вчора або й рік тому. Чорт забирай, ми навіть не знаємо, чи це фото зробив Хірург.
Броуді кинув їй роздратований погляд.
– Я ще не закінчив.
– Добре, що ще?
– Опустімося трохи нижче. Гляньте на праве зап’ястя жінки. Його заліплено скотчем, але бачите ось цю невеличку темну цятку? Як гадаєте, що це таке? – Він провів мишкою, клацнув – і деталь збільшилася.
– Я все одно не можу розгледіти, – озвався Кроу.
– Добре, збільшимо ще раз. – Броуді знову клацнув мишкою. Темна цятка набула знайомих обрисів.
– Господи, – протягнула Ріццолі. – Це схоже на маленьку конячку. Це браслет Елени Ортіз!
Броді повернувся до неї з широкою усмішкою.
– Я молодчина, еге ж?
– Це його робота, – сказала Ріццолі. – Хірурга.
– Поверніться до тумбочки, – сказав Мур.
Броуді клацнув, щоб фото повернулося до звичного розміру, а тоді провів курсором до краю лівого кута.
– Що ви хочете там побачити?
– У нас є будильник, який показує двадцять по другій. А також дві книжки, на яких він стоїть. Погляньте на їхні корінці. Бачите, як палітурка верхньої книжки відбиває світло?
– Ага.
– У неї точно є прозора захисна пластикова обкладинка.
– Добре… – сказав Броуді, явно не розуміючи, до чого він веде.
– Збільште корінець верхньої книжки, – сказав Мур. – Подивимось, чи зможемо прочитати її назву.
Броуді навів курсор і клацнув.
– Здається, там одне слово, – сказала Ріццолі. – Я бачу літеру «г».
Броуді знову клацнув, збільшуючи зображення.
– Слово починається на літеру «г», – підтвердив Мур. – Погляньте на це. – Він постукав пальцем по екрану. – Бачите цей маленький білий квадратик, унизу корінця?
– Я знаю, що ви маєте на увазі! – сказала Ріццолі схвильованим голосом. – Назва. Ну ж бо. Нам потрібна клята назва!
Броуді клацнув останній раз.
Мур пильно вдивлявся в екран і слово на книжковому корінці. Тоді раптово обернувся і вихопив свій телефон.
– Що я пропустив? – здивувався Кроу.
– Книжка називається «Горобець», – відповів Мур, набираючи номер. – А цей невеличкий квадратик на корінці – б’юсь об заклад, що це її шифр.
– Це бібліотечна книжка, – пояснила Ріццолі.
У телефоні озвався голос.
– Оператор.
– Це детектив Томас Мур з Бостонського відділу поліції. Мені потрібен екстрений контактний номер Бостонської публічної бібліотеки.
– Єзуїти в космосі, – сказав Фрост, який сидів на задньому сидінні. – Ось про що ця книжка.
Мур сидів за кермом, і з ввімкненою мигавкою вони мчали Центральною вулицею. Два патрульних автомобілі вказували їм дорогу.
– Просто моя дружина відвідує читальний клуб, – продовжив Фрост. – Пригадую, як вона розказувала мені про цього «Горобця».
– Це якась наукова фантастика? – запитала Ріццолі.
– Ні, радше якесь глибоко релігійне чтиво. Яка природа Бога і таке інше.
– Тоді мені не варто її читати, – сказала Ріццолі. – Я й так знаю всі відповіді. Я католичка.
Мур зазирнув у бічну вуличку і сказав:
– Ми вже близько.
Адреса, яку вони шукали, була в Джамайка-Плейн, західному районі Бостона, між парком Франкліна та сусіднім містечком Бруклін. Жінку звали Ніна Пейтон. Минулого тижня вона взяла примірник «Горобця» в місцевій філії Бостонської публічної бібліотеки. З усіх відвідувачів Бостона та його околиць, які мали в себе примірники книжки, лише Ніна Пейтон о другій ночі не відповіла на дзвінок.
– Це тут, – сказав Мур, коли патрульне авто перед ними звернуло на вулицю Еліота. Він рушив слідом, минув один квартал і припаркувався позаду.
Мигавка на даху автівки освітлювала ніч блакитними спалахами, коли Мур, Ріццолі та Фрост пройшли браму і попрямували до будинку. Всередині жевріло слабеньке світло.
Мур кинув погляд на Фроста, який кивнув і обійшов будинок ззаду.
Ріццолі постукала у двері і крикнула:
– Поліція!
Вони почекали кілька секунд.
Ріццолі знову постукала, цього разу сильніше.
– Міс Пейтон, це поліція! Відчиніть двері!
Тривала пауза. А тоді в рації затріщав голос Фроста:
– Із заднього вікна вирізана москітна сітка!
Мур та Ріццолі обмінялися поглядами і без зайвих слів прийняли рішення.
Іншим боком свого ліхтарика Мур розбив скляну шибу на дверях, просунув руку і відімкнув замок.
Ріццолі першою кинулася всередину і, повільно переступаючи, з пістолетом напоготові, пішла вперед. Мур ішов одразу за нею, у крові бухав адреналін, аналіз усього навколо відбувався миттєво. Дерев’яна підлога. Відчинена шафа. Попереду кухня, праворуч вітальня. На тумбочці жевріла одна-єдина увімкнена лампа.
– Спальня, – озвалася Ріццолі.
– Вперед.
Вони мчали коридором. Ріццолі йшла попереду і крутила головою, коли вони минали ванну і ще одну кімнату, у яких нікого не було. Двері в кінці коридору було прочинено. Вони не могли бачити, що всередині, бо в кімнаті було темно.
Серце вистрибувало Муру з грудей, коли він, тримаючи спітнілими руками зброю, повільно підходив до дверей. Штовхнув їх ногою.
На нього накотився запах крові, гарячий і нудотний. Він намацав умикач і ввімкнув світло. Він знав, що побачить, ще до того, як місце злочину постало перед очима. Та все одно не був
