Маятник Фуко - Умберто Еко
Описати будинок в ***, що самотньо стояв на пагорбі посеред виноградників, — як у нас кажуть, «пагорб у формі жіночої груді», — а тоді й вулицю, що вела на край села, до початку останнього заселеного провулку — чи першого (звісно, ніколи не знатимеш якого, поки не вибереш точку відліку). Маленький біженець, який покидає сімейний затишок і проникає у мацаки села, обходячи провулком і шалено боячися Стежини.
Стежина була місцем зібрання банди зі Стежини. Сільські хлопчиська, брудні, галасливі. Мені, міщухові, було краще уникати їх. Але щоб дійти до майдану, до крамниці з канцелярськими товарами, не пускаючись ганебно в кругосвітню подорож мало не екватором, не залишалося нічого іншого, як іти Струмком. Хлопчиська зі Стежини були малими джентльменами порівняно з бандою Струмка, за назвою колишнього потоку, який став стічним риштаком, що все ще протікав через найубогіший куток села. Хлопчиська зі Струмка були справді мерзенні і непогамовні люмпен-пролетарі.
Хлопці зі Стежини не могли проходити через зону Струмка, щоб на них не напали і не надавали штурханів. Спершу я не знав, що я зі Стежини, адже я тільки-ио приїхав, але розбишаки зі Струмка вже визначили мене як свого ворога. Я простував їхніми краями, тримаючи розгорнену дитячу газетку перед очима, ішов, читаючи, й вони мене побачили. Я пустився бігти, а вони кинулися за мною, кидаючи каміння, один камінь розірвав мою газету, яку я, біжучи, продовжував тримати розгорненою перед собою, аби зберегти гідну поставу. Я врятував своє життя, але втратив газету. Наступного дня я вирішив вступити до зграї зі Стежини.
Коли я постав перед їхнім синедріоном, мене зустрів глузливий регіт. У ті часи у мене була кучма волосся, яке мало схильність стирчати на маківці, наче на рекламі олівців «Пресбітеро». Зразки, які мені давало кіно, реклама, недільні прогулянки після меси, показували юнаків у двобортних піджаках із широкими плечима, з вусиками і напомадженим, блискучим волоссям, що прилягало до черепа. У ті часи зачесане назад волосся в народі називалося «масканья». Я хотів мати саме таку зачіску. По понеділках на базарній площі, за суму, смішну, якщо згадати ситуацію на біржі цінних паперів, але величезну для мене, я купував коробочки густого, наче мед зі стільників, брильянтину, і проводив години, намащуючи ним волосся, аж поки воно не починало скидатися на свинцеву баню чи папську скуфію. Відтак я одягав на голову сіточку, щоб тримати його притиснутим до голови. Хлопчаки зі Стежини вже бачили, як я красувався в сіточці, і кинули мені кілька ущипливих слів своїм шорстким діалектом, який я розумів, але яким не розмовляв. Того дня, побувши вдома впродовж двох годин із сіточкою на голові, я зняв її, перевірив у люстрі її чудовий ефект і подався шукати тих, кому вирішив дати клятву вірности. Коли я підійшов до них, брильянтин з базару вже втратив свій клеївний ефект, і волосся поступово починало повертатися до свого сторчового стану. Це викликало ентузіазм хлопчаків зі Стежини, які обступили мене колом, штурхаючи один одного ліктями. Я попросив, щоб вони прийняли мене до своєї зграї.
На жаль, я говорив літературною італійською: я був іншим. Наперед вийшов ватажок, Мартінетті, який здався мені тоді велетнем, що виступав у всьому своєму босоногому блискові. Він вирішив, що я маю витримати сто копняків у зад. Може, вони хотіли розбудити в мені змія Купдаліні. Я погодився. Я оперся об мур і переніс сто ударів босою ногою, тим часом як двоє ад’ютантів тримали мене за руки. Мартінетті викопував своє завдання з силою, з ентузіазмом, методично, завдаючи ударів всією підошвою, а не носком, щоб не забити собі великого пальця. Хор бандитів задавав ритуалові ритму. Рахували діалектом. Відтак вони зачинили мене на півгодини у крілятпику, а самі вели розмову своєю горловою говіркою. Мене випустили, коли я почав скаржитися на те, що в мене затерпли ноги. Я пишався собою, адже зміг достойно відбути варварський ритуал зграї дикунів. І так я став одним із них, званий конем.
В *** у ті часи квартирували тевтонські лицарі, не дуже обережні, бо партизани ще не давали про себе знати, — це було наприкінці ’43 й на початку ’44. Один з наших перших подвигів полягав у тому, що ми проникли в касарню, поки кілька наших товаришів відволікали увагу вартового, здоровенного лонґобарда, який поїдав велетенського бутерброда з — так нам здавалося, і це наганяло на нас жах — ковбасою і варенням. Поки одна група наших улещувала німця, вихваляючи його зброю, решта викрадала з касарні (в яку можна було проникнути ззаду, де між дошками була діра) палички вибухівки. Не пам’ятаю, що ми цю вибухівку потім якось використовували, але первісний задум полягав, за планами Мартіиетті, у влаштуванні на полі вибухів, з піротехнічною метою, методами, які тепер виглядають дуже грубими і недійовими. Згодом, після німців, прийшли фашистські десантники з десятого підрозділу морської піхоти і побудували опірний пункт над рікою, якраз на роздоріжжі, куди о шостій вечора з провулку спускалися дівчата з пансіону Діви Марії Спомагательки. Потрібно було переконати морських піхотинців (їм було, мабуть, не більше вісімнадцяти) зв’язати в пучок кілька німецьких гранат з довгим руків’ям і, зірвавши запобіжники, підірвати їх у потоці саме в ту мить, коли надійдуть дівчата. Мартіиетті добре знав, як це зробити, і вмів точно обрахувати час. Він пояснив усе морякам, й ефект був чудовий: стовп води піднявся над руслом потоку під громовий гуркіт саме у той мент, коли дівчата завертали за ріг. Вони з писком кинулися врозтіч, а ми з моряками кишки рвали від сміху. Ті, хто вижив після Кольтано, пам'ятали, мабуть, ці славні події, які були не менш визначними, ніж спалення Моле.
Основною розвагою хлопчаків зі Стежини було колекціонування порожніх гільз та різноманітних залишків військового спорядження, яких після восьмого вересня[51] не бракувало, як ото старі каски, набійииці, ранці, іноді невикористані набої. Аби одержати добру кулю до колекції, робилося так: тримаючи гільзу в руці, треба було встромити набій у дірку від замка і вдарити по ньому; куля вилітала і займала місце у спеціальній колекції. З гільзи ми висипали порох (іноді там були тонкі стьожки бездимного пороху), який потім викладали зміястими стежками й підпалювали. Гільзи
