– Як він проник до кабінету?
– На дверях немає слідів злому. Клінінгова компанія, з якою лікарня підписала договір, прибирає всі кабінети, а це означає, що в них на руках є кілька запасних ключів. Плюс працівники, які працюють тут.
– Так, тут працюють бухгалтер, секретар і двоє асистентів, – підтвердила Кетрін.
– А ще ви і доктор Фалько.
– Так.
– Тоді виходить, що у нас є шість додаткових ключів, які могли загубитись чи хтось міг їх позичити, – різко сказала Ріццолі. Кетрін не подобалася ця жінка, і вона навіть подумала, чи це відчуття, бува, не взаємне.
Ріццолі вказала на кабінет.
– Добре, а тепер пройдімося всіма кімнатами, докторе Корделл, і ви скажете, чи нічого не зникло. Тільки нічого не торкайтеся, домовились? Ні дверей, ні комп’ютерів. Ми зніматимемо з них відбитки пальців.
Кетрін кинула погляд на Мура, який заспокійливо поклав руку їй на плече. Вони зайшли до кабінету.
Вона похапцем оглянула приймальню і пішла до секретаріату, де працював персонал. Комп’ютер бухгалтера було ввімкнено. Дисковод був пустий, злочинець не залишив жодної дискети чи диска.
Ручкою Мур натиснув на клавішу мишки, щоб вийти з режиму збереження енергії, і на екрані з’явилося вікно реєстрації в AmericaOnline. «SavvyDoc» досі було в стрічці із позначкою «обране ім’я».
– Подивіться навколо, у цій кімнаті щось змінилося? – запитала Ріццолі.
Кетрін похитала головою.
– Добре. Тоді пройдімо до вашого кабінету.
Вони пройшли коридором, минули дві оглядові кімнати, і з кожним кроком серце Кетрін билося все швидше. Вона ввійшла до свого кабінету. Її погляд одразу злетів до стелі. Затамувавши подих, вона відсахнулась і мало не наскочила на Мура. Він упіймав її й допоміг втриматися на ногах.
– Саме там ми і знайшли його, – сказала Ріццолі, вказуючи на стетоскоп, що звисав із люстри. – Гойдався нагорі. Я так розумію, це не ви залишили його там.
Кетрін похитала головою.
– Він бував тут раніше, – озвалася вона ледь чутним від приголомшення голосом.
Ріццолі примружилась і вдивлялася в її обличчя.
– Коли?
– Останніми днями. У мене постійно пропадали речі. Чи опинялися не на своєму місці.
– Які речі?
– Стетоскоп. Лікарняний халат.
– Роззирніться кімнатою, – сказав Мур, лагідно підштовхуючи її. – Можливо, ще щось змінилося?
Вона уважно оглянула книжкові полиці, свій стіл, картотечну шафу. Цей кабінет був її особистим простором, і вона бездоганно організувала кожен його сантиметр. Вона знала, де мають бути її речі, а де їм не місце.
– Комп’ютер ввімкнено, – сказала Кетрін. – Я завжди вимикаю його перед тим, як піти додому.
Ріццолі клацнула мишкою, і з’явилося вікно AmericaOnline із нікнеймом Кетрін «CCord» у стрічці з іменем користувача.
– Ось як він дізнався адресу вашої електронної пошти, – зауважила Ріццолі. – Усе, що йому знадобилося, – просто увімкнути ваш комп’ютер.
Кетрін дивилася на клавіатуру. «Він торкався цих клавіш. Він сидів у моєму кріслі».
Голос Мура вирвав її із задуми.
– Щось пропало? – запитав він. – Це може бути щось маленьке, щось дуже особисте.
– Звідки ви знаєте?
– Такий у нього почерк.
«То виходить, що таке вже було з іншими жінками, – подумала Кетрін. – З іншими жертвами».
– Це може бути щось із того, що ви вдягали, – продовжив Мур. – Щось таке, що могли носити тільки ви. Якась прикраса. Гребінець чи брелок.
– О Боже. – Зненацька вона кинулася до столу і рвонула на себе шухляду.
– Стійте! – крикнула Ріццолі. – Я просила вас нічого не торкатися.
Але Кетрін вже запхала руки до шухляди й гарячково перебирала ручки та олівці.
– Їх немає.
– Чого немає?
– У цій шухляді я тримаю в’язку запасних ключів.
– Яких саме ключів?
– Запасний ключ від автівки. Від моєї шафки в роздягальні… – Вона затнулась, у неї раптово пересохло у горлі. – Якщо вдень він відчиняв мою шафку, значить, у нього був доступ до моєї сумки. – Вона глянула на Мура. – І ключів від мого дому.
Коли Мур повернувся до кабінету, експерти уже знімали з поверхонь відбитки пальців.
– Вклали її в ліжечко? – запитала Ріццолі.
– Вона залишиться на ніч в ординаторській. Не хочу, щоб вона поверталася додому, доки там не буде безпечно.
– Ви збираєтесь особисто поміняти всі замки?
Він насупився, вивчаючи її обличчя. Йому не сподобалося те, що він побачив.
– Якісь проблеми?
– Вона красива жінка.
«Я знаю, до чого вона веде», – подумав про себе Мур і важко зітхнув.
– Трішки скривджена. Трішки вразлива, – озвалася Ріццолі. – Господи, це примушує чоловіків кидатися стрімголов на її захист.
– Хіба це не наша робота?
– Невже це тільки робота?
– Я не збираюся говорити на цю тему, – сказав він і вийшов з кабінету.
Ріццолі вискочила за Муром у коридор і, ніби бульдог, попленталась за ним з кусючими запитаннями.
– Вона фігурує в цій справі, Мур. Ми не знаємо, чи вона нічого від нас не приховала. Будь ласка, тільки не кажіть, що ви закохалися.
– Я не закохався.
– Я не сліпа.
– І що ви бачите?
– Я бачу, як ви дивитесь на неї. І як вона дивиться на вас. Я бачу копа, який втрачає безсторонність. – Вона зробила паузу. – Я бачу копа, якому можуть завдати болю.
Якби вона підняла голос або сказала це ворожим тоном, він міг би відповісти в тій самій манері. Але вона промовила ті останні слова дуже тихо, і в нього не знайшлося люті, щоб огризнутися у відповідь.
– Я б не казала цього комусь іншому, – додала Ріццолі. – Але мені здається, що ви один із небагатьох гарних людей. Якби на вашому місці був Кроу або якийсь інший козел, я б сказала – аякже, вперед, нехай тобі вирвуть серце, мені начхати. Але я не хочу, щоб таке сталося з вами.
Якусь мить вони дивилися одне на одного. І Мур відчув сором від того, що не міг розгледіти в Ріццолі привабливої жінки. Хай би як він захоплювався її гострим розумом, її непереборним прагненням домогтися успіху, він завжди бачив лише її абсолютно пересічне обличчя і безформні брючні костюми. У якомусь сенсі він був не кращим за Даррена Кроу і тих кретинів, які запхали тампон у її пляшку з водою. Він не заслуговував на її захоплення.
Вони почули, як хтось кашлянув, і обоє озирнулися. У дверях стояв один із експертів.
– Жодних відбитків пальців, – сказав він. – Я перевірив обидва комп’ютери. Клавіатури, мишки, дисководи. Усе ретельно витерли.
Задзвонив телефон Ріццолі. Відкидаючи кришку, вона пробурмотіла:
– А чого ми чекали? Ми ж маємо справу не з ідіотом.
– А що на дверях? – запитав Мур.
– Є кілька слідів, – відповів експерт. – Однак, зважаючи на кількість людей, які
