Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

– Я маю попередити пана, що тут пахне криміналом і я не можу продовжувати його гру. У мене діти.

– Як тебе звуть? – відповів Ярослав, продовжуючи спостерігати за «Ауді», люди в якій, як він давно зрозумів, не слідкували за ним, а намагалися продемонструвати себе з метою залякування.

– Вітек.

– Не переймайся, Вітеку. Зупини машину за найближчим перехрестям, я вийду.

Водій, не вимовивши більше жодного слова, підскочив до тротуару й зупинився.

– Скільки з мене? – запитав Ярослав, дістаючи портмоне.

– П'ятдесят злотих.

Ярослав подумки посміхнувся.

– Ось що, Вітеку, тримай сотню і намагайся забути те, що бачив. Ти розумієш мене?

– Так, пане, я все розумію. У мене така робота, яка вимагає від мене короткої пам'яті.

– Ти добре знаєш свою роботу, Вітеку, – Ярослав кинув на переднє сидіння купюру і швидко вискочив з авто. Краєм ока помітив, що з «Ауді», котра зупинилася позаду, швидко вийшли двоє чоловіків. Не звертаючи на них уваги, Ярослав швидко покрокував вуличкою, що йшла повз невисокі старовинні будинки, над підвалами яких висіли строкаті вивіски пивниць і барів.

Після доброї чверті години швидкого ходіння вузькими вуличками Старого Мяста Ярослав, нарешті, відчув, що далі зволікати не можна. Переслідувачі, за його підрахунками, ще десять хвилин тому зрозуміли, що він їх помітив і бавиться з ними. Він швидко пірнув у напівтемне підворіття, пройшов десяток кроків і стрімко повернув назад. Переслідувачі з'явилися перед ним саме тієї миті, коли очі вже дещо звикли до мороку. Без зайвих слів Ярослав стрілив першому з переслідувачів у скроню потужним ударом правиці і, підхопивши його падаюче тіло, щосили жбурнув його під ноги другому. За мить розправився і з ним трьома влучними ударами під ребра. Обережно підхопив його і вклав поряд із першим. Тільки коли по-професійному швидкими рухами обшукував їхні кишені, відчув у скронях молоточки пульсу – мозок відповів на екстремальну ситуацію порцією адреналіну, що прискорив пульс і змусив руки ледь відчутно тремтіти. Не роздивляючись, розклав по кишенях трофеї, знайдені в невдах-шпигів, і вийшов на вулицю, розчинившись серед захоплених красотами старої Варшави туристів.

Телефон задзижчав тихим сигналом вібровиклику, щойно Ярослав, замовивши кухоль пива, зручно вмостився в кутку одного з погрібців на Пивній вулиці. Телефонував Маріуш.

– Як ти? – почув Ярослав у слухавці.

– Почуваюся добре, п'ю відмінне холодне пиво.

– Зрозуміло. Я з приводу твоєї «Ауді». Авта з такими номерними знаками у реєстрі не значиться. Точніше, не значиться машина такої марки. Під цими номерами був зареєстрований «полонез» тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року випуску. В минулому році він знятий з обліку в поліції внаслідок ДТП, після якої перестав бути придатним для експлуатації.

– Чомусь саме такого збігу обставин я й очікував, – задумливо сказав Ярослав.

– З тобою справді все гаразд?

– Так, звичайно. Щойно у Старому Мясті мав розмову з пасажирами цієї «Ауді». Панове виявилися не надто балакучими. Та й часу не було спокійно обговорити питання, які мене цікавлять.

Маріуш кілька секунд мовчав.

– Маю надію, ваша розмова не потрапить у кримінальні новини?

– Навряд. Хлопці з тих, які не надто люблять афішувати свої справи, а я, у свою чергу, був із ними доволі ввічливим.

– Здогадуєшся, хто міг стежити за тобою?

– Ти помиляєшся, Маріуше, за мною ніхто не стежив. Просто хтось вирішив залякати мене і примусити відвернути. Але я відвертати не збираюся, про що їм докладно й повідомив. Поки я не знаю, на кого працюють люди з чорної «Ауді». Але збираюся це з'ясувати.

– Добре, – мовив Маріуш. – Не буду тобі нічого радити, ти маєш свою голову на плечах. Якщо потрібна буде допомога, звертайся будь-коли.

– Дякую, Маріуше.

Ярослав вимкнувся, поклав слухавку на стіл, відпив з кухля добрячий ковток пива й заходився роздивлятися «трофеї». Швидко переглянув записи в телефоні одного з громил, занотувавши їх до свого блокнота, відкрив шкіряне портмоне, яке належало другому, і, перегорнувши готівку в кількості близько тисячі злотих, витягнув дві візитні картки. Мимохідь глянув на них і поклав собі до кишені. Після цього перейшов до важкенької барсетки.

Першим, що Ярослав побачив, відкривши барсетку, було руків'я пістолета. Впевнившись, що за ним не спостерігають, він узяв зброю до рук. Зручне руків'я «вальтера ППК» приємно холодило долоню. Ярослав звичним рухом видобув магазин і, пересвідчившись, що він повний, пересмикнув затворну раму, викидаючи зі ствола набій. «Типово бандитський спосіб спорядження зброї, – подумав Ярослав, – вісім набоїв у магазині, дев'ятий – у стволі». Зброя навряд чи могла належати працівнику поліції або спецслужб. Перегорнувши вміст барсетки, витягнув з неї невеличкий записник і мобільний телефон. Записник приєднав до двох візитівок у своїй кишені й заходився виписувати телефонні номери з другого телефону до свого блокнота. Впоравшись, клацнув запобіжником пістолета і засунув його собі за пояс. Помахом руки покликав офіціанта і швидко розрахувався. Вже хотів виходити, коли ожив один із телефонів, відібраних у громил. Ярослав узяв слухавку.

– Слухаю, – мовив польською.

– Ти дарма це зробив, козел, – гаряче видихнули йому у вухо російською мовою. – Ти за це заплатиш.

– Я за все звик платити, – відповів Ярослав. – Чого ти хочеш?

– Де ти?

– Дурне запитання.

– Ми все одно тебе знайдемо, де ти?!

Ярослав зітхнув. Йому стало нудно від порожніх балачок.

– Ось що: за своїми речами зайдіть до бару «Краків». І не заважайте мені робити свою роботу, я такого не