Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Ярослав коротко переповів про розслідування вбивства Євгена Бондаренка, оминувши всі подробиці, окрім того, що Бондаренко колись отримав тюремний термін саме за допомогою Спудея.

– Мій колега хотів прослідкувати, чи не було ніякого фінансового зв'язку між моїм клієнтом і Спудеєм напередодні вбивства.

– Розумію. Чого ж ти хочеш від мене? Семен мені не друг, але й війна з ним мені не потрібна. У наш час треба заробляти гроші, підтримуючи мир, а не розпочинати війни, погодишся зі мною в цьому?

– Так. Але мова не йде про війну. Мені лише потрібно знати, чи причетний Спудей до нападу на мого колегу. Далі я порахуюсь із ним особисто.

Іван відсьорбнув мартіні.

– Я маю поміркувати.

Ярослав устав з крісла.

– У будь-якому разі я вдячний тобі, Іване. За мартіні й добру розмову. Коли мені зателефонувати, щоб дізнатися, яке ти прийняв рішення?

– Я сам тебе наберу, дорогий. Не буду казати про те, що наша розмова не вийде за межі цих стін, яке б рішення я не прийняв, адже тобі це відомо. Удачі тобі.

Вийшовши від Івана, Ярослав дістав із кишені список, з якого встиг викреслити вже чотири прізвища. Залишалось п'ятеро. Пометикувавши хвилину, Ярослав визначив, на яку адресу йому вирушати найближче, і покрокував до стоянки таксі перед фітнес-клубом – на трамваї довелося б їхати не менше сорока хвилин. За звичкою почав непомітно роззиратися навсібіч і хотів було вже сідати в автомобіль, коли помітив «хвоста». Чорна «Ауді» з затемненими вікнами, що стояла неподалік, захурчала стартером за мить до того, як Ярослав опинився поблизу таксомотора. Крізь ледь відчинене бічне віконце, здалося, зблиснула лінза об'єктива. Ярослав відчинив дверцята таксі.

– Вітаю пана! – мовив до водія з осяйною посмішкою.

– Вітаю, – ввічливо відповів таксист.

– Скільки мені буде коштувати поїздка до Старого Мяста?

– Лише п'ятдесят злотувок, – розплився в посмішці водій.

– Але хіба це не забагато?! – округлив очі Ярослав, краєм ока розглядаючи чорну «Ауді». Та стояла з заведеним мотором, але від'їздити не поспішала.

– Цілком нормальна ціна, – посмішка таксиста випарувалась, як вода з забутого на вогні чайника. – А пан знає, яку зараз маємо ціну на пальне?

– На жаль, мені невідомо, яка ціна.

Таксист крізь зуби назвав сильно завищену ціну літра бензину.

– Але за п'ятдесят злотих можна купити відро бензину! Адже тут не так уже далеко їхати! – замахав руками Ярослав.

Водій почав утрачати терпець:

– Пану потрібно їхати до Старого Мяста чи псувати мені настрій?

– Мені потрібно їхати, але я хотів би сказати, що я не один із тих туристів, котрі не знають цін на таксі у Варшаві! Тридцять злотих.

– Ні!

– Тридцять п'ять!

Таксист зітхнув, дивлячись на Ярослава, як на надокучливу муху.

– Пане, я назвав нормальну ціну. В будь-якому разі будете платити за показниками таксометра, і саме п'ятдесят злотих цей прилад нарахує до Старого Мяста. Наша суперечка просто кумедна. Або готуйте п'ятдесят злотих, або зачиніть дверцята.

Ярослав зачинив двері автівки й відійшов від неї на кілька кроків, діставши мобільний телефон. Повернувшись до стоянки спиною, набрав номер Маріуша.

– Привіт, Ярику, – почув за кілька секунд його голос. – Слухаю.

– Можеш записати номер? – замість вітання сказав Ярослав.

– Так.

– Ванда петер нуль вісім сорок чотири анджей. «Ауді А6» чорного кольору. Записав?

– Записав.

– Її пасажири, здається, мною цікавляться. Зможеш «пробити»?

– Думаю, так.

Недбало поглянувши вбік, Ярослав прослідкував за «Ауді», що ще стояла на своєму місці з заведеним двигуном.

– Дякую, я зателефоную, – Ярослав вимкнувся. За мить повернувся до таксі й з виглядом крайнього незадоволення заліз на заднє сидіння.

– Поїхали, друже, – сказав водієві. – Я волів би покататися Варшавою.

– Це може бути дорожче за п'ятдесят злотих! – зловтішно кинув водій.

– Мені щойно стало соромно за власну жадібність, – засміявся Ярослав. – Поїхали.

Таксист знизав плечима і виїхав зі стоянки. Чорна «Ауді» тієї ж миті рушила, сівши на хвіст таксомотору. Незважаючи на досить щільний потік транспорту, трималася одразу ж за автомобілем, у якому їхав Ярослав, навіть не намагаючись приховати свої дії. Ярослав зручніше вмостився на сидінні й почав роздивлятися околиці.

Авто швидко пробігло широким чотирисмуговим шосе набережної Костюшковської над блакитною стрічкою Вісли, потрапило в затор на шляхопроводі, що вів від мосту Сласько-Дабровського, після чого обабіч дороги потяглися потопаючі у кронах тополь і кленів будинки, розташовані вздовж алеї Солідарності. Нарешті водій звернув праворуч, і, проминувши площу колони Сигізмунда III Вази, машина повільно покотилася в бік варшавського Королівського палацу. Шофер, який весь час їхав мовчки, напівобернувся до Ярослава.

– Пан помітив чорне авто позаду?

– Так, друже.

– Це, звичайно, не моя справа, але воно тримається за нами від початку.

– Мені це відомо. У мене прохання, виконаєш?

– Що саме?

– їдь далі й роби вигляд, ніби ти їх не помічаєш.

– Як пан скаже, – вкотре знизав плечима водій і повернув ліворуч, спрямовуючи авто до забитого транспортом і пішоходами ринку Старого Мяста. Деякий час легковик повз бруківкою, протискаючись крізь натовпи туристів і ряди припаркованих на численних автостоянках автомобілів. Чорний автомобіль нахабно рухався