Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Маріуш зітхнув. Сумно посміхнувшись, склав купюри й опустив собі до кишені.

– Повір, для тебе я міг би це зробити безкоштовно. Але, коли твій клієнт може собі дозволити заплатити мені за працю, було б безглуздим відмовлятися. Адже я поляк.

– Ти розумна людина і добрий товариш, Маріуше. Зателефонуй, як щось дізнаєшся, – Ярослав устав з-за столу і подав на прощання руку. – Час мені вирушати.

– Не лізь на рожен, Ярику. І телефонуй, коли буде потрібна допомога.

– Неодмінно.

Вже з трамвайної зупинки Ярослав зателефонував до довідкової служби автовокзалу і з'ясував, що найближчий автобус до Млинарже від'їздить лише за три години. Був час повернутися до готелю, пообідати в номері, відпочити й зібратися з думками.

Відпочити на самоті не вдалося. Ярослав тільки закінчив обід, який складався з курятини, картопляного пюре й овочевого рагу, прийняв душ і завалився на диван, як тихим дзвінком озвався міський телефон.

– Пробачте, що турбую, пане Савицький, вами цікавилася певна особа, – почувся у слухавці голос портьє. – Я відповів, що ви тут не проживаєте, але вона наполягає.

– Вона?

– Так, пані наказала відрекомендувати її як Барбару Красовську і тепер очікує в холі.

Ярослав мить поміркував. Відвідини Барбари були для нього цілковитою несподіванкою. Він за своєю звичкою нікому не розповідав, у якому готелі зупинився. Як же вона здогадалася розшукувати його саме тут? І з якою метою? Адже цілком достатньо було телефонного дзвінка. Втім, гроші вона заплатила більш аніж вагомі, отже, попри всі слова, що для неї це несуттєво, мала повне право впевнитись, що ті гроші були заплачені не марно. Звичайно, Ярослав до кінця слідства нізащо не розповість їй про хід справи. Але принаймні повинен запевнити в тому, що все йде під його невпинним контролем.

– Добре, Мареку, що ти зателефонував мені. Сповісти пані Барбару: я за хвилину спущуся у хол, щоб вітати її особисто.

Барбара була зодягнена в довгу чорну сукню з відкритими плечима. На голові мала чорного крислатого капелюха та великі темні окуляри. Вона сиділа у шкіряному кріслі біля скляного журнального столика і палила довгу тонку сигарету ніби не помічаючи Ярослава, який до неї наближався. Нарешті поглянула на нього крізь окуляри.

– Рада вас бачити, пане Савицький. Маю надію, не потурбувала?

– Аж ніяк. Мені теж надзвичайно приємно вас бачити. Навіть попри те, що я не повідомляв вам, де зупинюся.

– Ви не образитеся на мене за те, що я сама взяла на себе сміливість вас відшукати?

– У тому разі, якщо розповісте мені, як вам це вдалося. Згодиться в оперативній роботі.

– Навряд. Я співвласниця цього готелю і ще кількох, тож маю можливість дізнатися, хто в них проживає. Мені просто поталанило. Ми будемо розмовляти у холі чи ви все ж запросите мене до себе?

Ярослав галантно вклонився.

– Прошу вибачення у пані. Прошу до мого барлогу!

Красовська ледь помітно посміхнулася, поклала недопалок у попільничку і встала.

– Ходімо, – мовила, вирушаючи в напрямку ліфтів.

Увійшовши до номера, Барбара роззирнулася і попрямувала до крісла біля вікна.

Слідкуючи за її ходою, стрімкою і сповненою тієї самовпевненої грації, яка вирізняє жінку, котра знає собі ціну, Ярослав про себе здивувався тій разючій зміні, що за зовсім нетривалий час відбулася в прибитій горем Барбарі, яку зустрів тиждень тому у львівській кав'ярні «Дукат». Тепер це була справжня Барбара, і Ярослав зрозумів, чому «павучий професор», як він подумки назвав маму Євгена Бондаренка, не любила свою невістку.

– Вип'єте чогось? – запитав він у неї, підійшовши до бару.

– Дякую. Склянку фруктового соку, якщо ваша ласка. Я в цей час не вживаю алкогольних напоїв.

– Чого пані забажає, – Ярослав, поглянувши в нетрі бару, витягнув два пакети з соком. – Маємо ананасовий із м'якоттю і помаранчевий. Який бажаєте?

– А який більше подобається вам? – запитала Барбара, знявши свої окуляри і поглянувши на Ярослава якимось незрозумілим поглядом.

Ярослав знизав плечима.

– Ніколи не замислювався над цим питанням. Напевне, все ж ананасовий.

– Тоді давайте вип'ємо ананасового.

Ярослав наповнив дві склянки соком. Одну з них подав Барбарі.

– Пригощайтеся. Тепер я готовий вислухати причину вашого візиту.

Барбара зробила невеличкий ковток зі своєї склянки і кинула на Ярослава ще один вологий погляд.

– Хіба вона не очевидна?

– Тобто ви хотіли обговорити хід слідства. Бачите… пані Барбаро, у мене є правило…

Раптом Барбара поставила склянку на столик і сплеснула руками:

– Яка я неуважна! Господи, я зовсім забула!

– Що саме?

– На столику в холі залишилась моя косметичка. Яка легковажність з мого боку!

Ярослав поставив склянку на стіл.

– Не турбуйтеся, я зараз же сходжу по неї. У холі «Аркадії» немає сторонніх людей, тож упевнений, що вона досі там.

– О, якщо вам не складно!

Ярослав швидко збіг сходами в хол і підійшов до того місця, де щойно сиділа Барбара. Невеличка, пошита з крокодилової шкіри сумочка справді лежала на столику, прикрита сторінками кольорового жіночого журналу. Він швидко підхопив її і повернувся до номера. Барбара стояла біля вікна, вглядаючись у мурашник ділового центру Варшави.

– А от і ваша косметичка, пані Барбаро. Як бачите, вона нікуди не поділася.

Барбара взяла з рук Ярослава сумочку і пожбурила її на стіл.