Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

– Я неодмінно знайду час.

– Добре, час мені вирушати, Агнєжка викликала таксі. Якщо все ж передумаєш, набери мене.

– Дякую. Я відпочиватиму, – Ярослав відімкнувся.

У двері тихенько постукали.

– Хто? – Ярослав швидко оглянув кімнату в пошуках імпровізованої зброї. Найбільше підходила довга ніжка вентилятора.

– Ваша вечеря, пане Ярославе, – долинув з-за дверей голос коридорного.

Ярослав швидко від'єднав ніжку від вентилятора і, заховавши її за спину, відчинив двері. Коридорний був один. На руках тримав блискучу сріблясту тацю з прикритими скляними накривками тарілками.

– Залиште на столі, – Ярослав засунув руку в кишеню, відшукуючи гроші. За мить простягнув коридорному доларову купюру. – Дякую вам, візьміть.

Коридорний узяв гроші та вклонився на знак подяки, здивовано поглядаючи на ніжку вентилятора, яку Ярослав усе ще тримав у руках.

– Та ось, знаєте, зламалася, – розвів руками Савицький.

– Я покличу службовця…

– Ні в якому разі, – відмовився Ярослав. – Я зможу сам дати раду. До побачення.

Коридорний, знизавши плечима, вийшов. Ярослав нашвидку повечеряв і вирішив лягати спати. Очевидно, завтра його чекав довгий день.

Ранок накинувся на Ярослава несподіваним телефонним дзвінком. Дзвонив мобільний. Ярослав, не поспішаючи, провів долонями по обличчю і взяв зі столика слухавку. Телефонувала Барбара.

– Слухаю вас, пані Барбаро.

– Я, напевне, розбудила вас… Вибачте.

– Не переймайтеся, мені час був вставати.

– Останнім часом не можу спати. Дві-три години і все. Удень я ще якось знаходжу в собі сили пережити все це, але не вночі. Кожна з ночей від того дня, коли Євген… вона стає справжнім випробуванням для мене.

– Я розумію вас, Барбаро. Розумію і співчуваю.

На якусь мить запанувала тиша, після якої довге зітхання.

– Життя жорстоке з нами…

– Мені це відомо.

Барбара, здавалося, опанувала себе. Принаймні розмову продовжила діловим тоном.

– З'явилися якісь нові обставини?

– Так.

– Які саме?

– Зараз я ще не готовий будь-що вам повідомити, мені самому потрібно багато в чому розібратися. Коли роботу буде закінчено, я про все повідомлю.

– Я сьогодні вилітаю до Польщі. Вони не дозволили мені поховати його там. Його родичі. Але, можливо, вони й мають рацію, адже його батьківщина тут. Якщо я вам буду потрібна, можете мене знайти хіба що в першій половині дня. Мій літак о чотирнадцятій.

– Дякую, що повідомили, але для мене буде зручніше зустрітися з вами пізніше. Я у Варшаві.

– Ви в Польщі? – Барбара здивувалася.

– Так.

– У моїй справі?

– Так.

– Що ж, тоді зустрінемося пізніше.

– Добре, Барбаро.

Ярослав вимкнувся. Він згадав, що не сказав Красовській про свій намір їхати до Варшави. Врешті, це не міняло стану речей. Поки зарано зустрічатися з нею, у справі більше запитань, аніж відповідей. У двері постукали. Ярослав підійшов до дверей.

– Хто там?

– Це коридорний, пане Ярославе. Пан бажає снідати? – почув голос учорашнього службовця.

– Дякую, не варто. Я поспішаю, тож поснідаю в місті.

– Гарного дня вам. – За дверима почулись кроки, які віддалялися. Ярослав зрозумів, що цієї миті коридорний презирливо подумав про те, що «цей дивак» не відчинив двері лише тому, що пожалкував чайових. Що ж, нехай думає. Безпека важливіша за репутацію в очах працівників готелю, а після вчорашнього дзвінка нею гребувати не доводилось.

Дорогою до трамвайної зупинки Ярослав замислився. Окрім Маріуша у Варшаві в нього була ще одна людина, до якої він міг при нагоді звернутися по допомогу. Однак звертатися потрібно було, кілька разів зваживши все на шальках терезів, – така допомога могла потягти за собою певні наслідки. Цією людиною був Іван. Справжнього прізвища Івана Ярослав не знав і, сказати поклавши руку на серце, не хотів знати. Ті ж прізвища Івана, які були йому відомі, нічого не говорили, бо були лише псевдонімами. Тому для себе Ярослав називав його просто на ім'я – Іван. У колах, де той обертався, цього імені було цілком достатньо. Іван був наполовину циганом, наполовину українцем, у дев'яності контролював постачання «жриць кохання» до заможних країн Європи з України, яка тоді лише зводилася на ноги після здобуття незалежності й потерпала від різноманітних злодіїв у законі й при законі, ласих увірвати собі ласий шмат. Тепер, коли відважні дев'яності залишилися позаду, Іван вдало сидів на контрабанді з Європи до України та Росії, «кришував» кілька сотень малих та великих підприємств прикордонних областей та прискіпливо стежив, аби його бізнес залишався конкурентноспроможним серед реалій дня, що швидко змінювались. Ярослава з Іваном доля звела кілька років тому, під час розслідування крадіжки великої суми грошей із банку, що належав Іванові. Тоді удача посміхнулася Ярославу і він розплутав справу протягом кількох днів, унаслідок чого заробив чек на кругленьку суму, потиск Іванової руки і його запевнення:

– Гроші, які ти знайшов для мене, і гроші, які ти отримав, – то лише пил. Гроші взагалі лише пил. Значно вагомішою є міцна чоловіча дружба. І ти можеш вважати мене своїм другом, котрий у боргу перед тобою. За те, що десятки пацюків, які засіли в норах навкруги мене, знають: від кари за нечесність їм тепер не сховатися.

Наслідком звернення по допомогу до Івана була вірогідність зустрічних пропозицій зробити послугу, і така послуга могла добряче посварити з законом самого Ярослава. Проте він вирішив зателефонувати Іванові. Перевірити причетність Спудея до нападу на Федька іншими засобами було неможливо. Але була ще одна справа, що її Ярослав запланував зробити перед