Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Він удруге підкликав офіціанта і, кинувши на стіл десять злотих, сказав:

– Я залишу тут кілька речей для своїх друзів. Вони будуть за п'ять хвилин. На жаль, я поспішаю й не можу їх дочекатися, передайте це їм, – Ярослав указав на барсетку, портмоне й телефони, після цього швидко вийшов надвір. Не гаючись, перейшов укриту потертою за кілька сторіч гранітною бруківкою дорогу й майже забіг до крихітної крамнички з десятками кліток на вітрині. У клітках галасували, підспівуючи звукам з вулиці, кількадесят великих і дрібних папуг, півсотні лимонно-жовтих канарок і навіть два жовтодзьобі шпаки. Заховавшись за клітками, Ярослав почав спостерігати за вулицею крізь вітрину.

– Пану щось підказати? – подувом свіжого весняного вітру до Ярослава підлетіла юна продавчиня з охайно зачесаним русявим волоссям, ямочками на щоках і чарівною посмішкою на обличчі.

Ярослав відповів не менш сяючою посмішкою:

– О, так, у вашому королівстві краси просто розбігаються очі! Я тепер навіть не знаю, чого мені більше бракувало – співу канарок чи ваших бездонних очей.

Дівчина помітно знітилася.

– Пан вельми люб'язний… Які ж саме птахи цікавлять пана?

Ярослав пересунувся на кількадесят сантиметрів, зайнявши таку позицію, щоб якнайкраще бачити сходинки, що вели до бару «Краків». Перед ним у великій циліндричній клітці опинилася велика біла самиця какаду з червонястим султаном на голівці, котра одразу почала блимати йому своїм чорним оком, уважно роздивляючись незнайомця. Не роздумуючи, Ярослав указав на какаду.

– Надзвичайно гарний екземпляр. Чи не могли би ви, люба дівчино, розповісти про нього мені?

– Гарний вибір, – дівчина одразу забула про невпевненість і розпочала довжезний монолог. – Перед вами трирічна самиця молуккського какаду. Птах дуже рідкісний і цікавий з багатьох точок зору. Дорослий екземпляр важить дещо менше кілограма…

На тому боці вулиці людей, здається, побільшало. Обідня пора примушувала туристів, котрих цієї пори року у Варшаві було надзвичайно багато, шукати затінок над головою і можливість підживитися гарячими стравами. Але, скільки Ярослав не придивлявся, нікого підозрілого поблизу сходинок, що вели у погрібець, він не помітив.

– Що ви кажете! Цілий кілограм! Я завжди думав, що папуги мають бути значно меншими.

– Якщо бути точними, то в середньому молуккський какаду важить вісімсот-дев'ятсот грамів. Особини з вагою у кілограм зустрічаються значно рідше. Але мушу вас запевнити, що молуккський какаду – один з найбільших серед папуг свого виду.

Ярослав, не відриваючи зосередженого погляду від входу до «Кракова», присвиснув і покрутив головою.

– Це ж треба! А з вигляду й не скажеш.

– Пан має рацію, – продовжила продавчиня, – адже тут у нас зовсім молода дівчинка.

– Але ж ви сказали, що їй уже три роки!

– Так, і, зважаючи на те, що молуккські какаду живуть у середньому п'ятдесят-сімдесят років…

Біля сходинок бару, загальмувавши з гучним писком, зупинилася все та ж чорна «Ауді», котру Ярослав помітив ще поблизу Іванового спорткомплексу. З неї швидко вийшли і подалися до «Кракова» троє чоловіків. Першими двома були нещодавні знайомі Ярослава, котрі так необережно повелися з ним у підворітті, а третім… Придивившись, Ярослав відчув те полегшення, яке буває, коли людина впевниться утому, що її припущення правильні. Третім до погрібця побіг той самий лисий чоловік спортивної статури, з котрим Ярославу вже довелося зустрітися на квартирі у Федька. Ярослав без зайвого поспіху видобув з кишені мобільний телефон, подумки похваливши себе за те, що колись не пожалкував зайвих грошей, аби купити модель із найпотужнішою з можливих фотокамер.

– Сімдесят років! Неймовірно! – повернувся він на мить до дівчини-продавця, одночасно готуючи до роботи камеру. – Хто б міг подумати! Такий папуга переживе багато кого з людей.

– О, це так, – погодилася, не виказуючи здивування з поведінки дивного клієнта, дівчина. – Відомі випадки, коли какаду жили й більший термін. Це щирий товариш на все життя. Купуйте і ви нізащо не пожалкуєте.

Ярослав підніс слухавку на рівень очей, навів об'єктив на вихід із бару і торкнув важіль збільшення зображення, встановлюючи такий рівень, який дозволяв добре роздивитися обличчя тих, хто незабаром мусив позувати Ярославу, сам того не бажаючи.

– Вибачте, пане, – спохмурніла продавчиня, – але в нас заборонено фотографувати тварин. Заховайте фотоапарат негайно!

Цієї миті з погрібця вискочив лисий; мить – і його зосереджене обличчя та затягнутий у чорну футболку атлетичний торс застигли, переведені в цифровий формат в електронних глибинах карти пам'яті телефону. За кілька секунд Ярослав клацнув кнопкою спуску вдруге і втретє. Усміхаючись, повернувся до дівчини.

– Дівчинко, тварини, котрих фотографую я, на щастя, не ваші. Мені взагалі невідомо, чиї вони. Але, – Ярослав сховав телефон до кишені, – мені достобіса хотілось би дізнатися, хто їхній господар.

Дівчина замовкла, не знаючи, що відповісти.

– Мені справді подобається ваш папуга. Боюся лишень, що з моїм розкладом дня він дуже скоро змушений буде померти з голоду, – тепло мовив до неї Ярослав. – Скажіть краще, у крамниці є інший вихід?

– Т-так, – продавчиня розгубилася ще більше.

– І він, маю надію, веде на іншу вулицю?

– Т-так, на іншу, але я не розумію…

– Не треба нічого розуміти, моя чарівна феє, – церемонно вклонився дівчині, не забувши прикластися вустами до її руки, Ярослав. – Букет розкішних троянд за мною, а поки що повинен просити вас провести мене до чорного ходу.

Дівчина вихопила руку і покрокувала за прилавок.

– Ходімо, – кинула наостанок, – але пам'ятайте: у мене є балончик зі сльозоточивим газом, а поліція зовсім неподалік.

– Буду пам'ятати це, як табличку множення, моя пречудова Аріадно!

Клацнув замок, і Ярослав, пославши наостанок повітряний цілунок продавцю зоомагазину, розчинився серед вуличок Старого Мяста.