Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

– Ще чашку кави, і прошу рахунок, – сказав він. Офіціант, кивнувши головою на знак розуміння, зник.

Не більше як за десять хвилин до Ярослава підійшли двоє смаглявих чоловіків у світлих літніх костюмах.

– Ярослав Савицький? – запитливо поглянув на нього один з них.

– Саме так, – відповів Ярослав, не відводячи погляду від холодних очей незнайомця, які прискіпливо вивчали його.

– Йдемо з нами, друже, на тебе очікують.

Ярослав мовчки встав і покрокував за незнайомцями. За кількадесят метрів від бістро побачив сріблясту «Тойоту Лендкрузер», за кермом якої нудьгував ще один, як дві краплі води схожий на Ярославових проводжатих, чоловік. За мить перед Ярославом відчинилися задні дверцята всюдихода. Не вважаючи за потрібне витрачати слова, один з незнайомців указав Ярославові на салон джипа, інший заскочив на переднє сидіння. За кілька секунд усі четверо вже летіли, швидко набираючи швидкість, переповненими транспортом вулицями Варшави.

Іван зустрів Ярослава в невеличкій бенкетній залі, що була на другому поверсі фітнес-центру «Адоніс». «Адоніс» належав Іванові багато років, він був одним з перших його капіталовкладень у Варшаві, тож Іван з ностальгією ставився до цього місця і влаштував тут свій «штаб». Ті кілька зустрічей, під час яких Ярослав бачився з ним раніше, завжди відбувалися або в цій залі, або поблизу басейну, розташованого на першому поверсі. З першого погляду Ярослав помітив, що за ті кілька років, які вони не бачились, Іван добряче розповнів і виростив собі черево, характерне для переважної частини чоловіків ромської національності. Проте його невеличкі очиці поглядали, як і раніше, з доброзичливістю і щирістю, за якими, наче вовчі ікла з-під овечої шкури, проглядали жорстокість і холодний розрахунок.

– Радий бачити тебе, дорогий, – Іван піднявся зі шкіряного крісла, у якому сидів, і ступив назустріч Ярославу, одночасно помахом руки видаляючи з кімнати його супутників. – Ти той самий чоловік у бездоганній формі, якого я пам'ятаю від першої нашої зустрічі. Все той же нордичний атлет, який десятками розбиває жіночі серця. Чому б тобі не погодитися на фотосесію? Я використаю твій торс для популяризації мого «Адоніса» і впевнений, що кількість клієнтів у мене зросте. Тобі ж обіцяю добре заплатити за рекламу. Погоджуйся.

Ярослав із посмішкою покрутив головою.

– При всій моїй до тебе повазі, Іване, не бачу себе в амплуа фотомоделі. Крім того, маю стійку алергію на об'єктиви фотокамер, – він простягнув Іванові руку для привітання.

Іван, за своїм звичаєм, напівобійняв Ярослава і вказав на крісло, що стояло біля невеличкого столика, сервірованого фруктами та напоями, навпроти того крісла, у якому сидів сам Іван:

– Сідай, дорогий, випий холодного мартіні. У тебе здорове почуття гумору, тому я можу дозволити собі пожартувати.

Ярослав сів і, зачекавши мить, прийняв із рук Івана прохолодний келих, на чверть наповнений прозорим напоєм, – він знав, що сперечатися з Іваном, коли той пропонує випити, не варто, якщо не хочеш зіпсувати розмову на самому початку.

– Щодо жіночих сердець мушу тебе розчарувати, Іване. Зовсім не залишається на них часу.

Іван співчутливо помахав головою.

– Так, справи, справи… Вони забирають левову частину нашого життя. Але саме вони сповнюють його змісту, виростаючи перед нами все новими й новими вершинами, що їх ми повинні підкорювати лише для того, аби побачити перед собою ще крутішу вершину та кинутися в бій, підкорюючи її. Чи не так?

– Ти філософ, Іване.

– Аж ніяк. Я лише маю час для думок, не спрямованих на те, щоб прожити нинішній день. Не завжди так було, але я домігся такого стану речей. Колись доможешся цього і ти. Я бачу в тобі енергію, якої вистачить, щоб дати тобі таке життя. Потрібно тільки працювати й очікувати, – Іван відсьорбнув мартіні й поглянув на Ярослава, – гарний напій.

– Надзвичайно гарний, мушу сказати, – відповів той.

– Я ніколи не вживаю того пійла, яке пропонують у магазинах під назвою «Мартіні». Не той смак. Лише угорський білий вермут, що його особисто для мене виробляє мій добрий знайомий з Будапешта, і джин, привезений із Лондона. Так, саме з Лондона. Голландський джин має надто міцний смак для приготування мартіні, запам'ятай це. Змішую я сам, адже всім відомо: якщо хочеш щось зробити добре, роби це сам. Пропорція – тільки п'ятдесят на п'ятдесят, я не люблю ці ультра-сухі мартіні, для приготування яких вермутом лише споліскують склянку, наповнюючи її джином. Але є ще один секрет!

– За останню хвилину я дізнався про мартіні більше, аніж за все попереднє життя, які ж після цього ще можуть бути секрети? – посміхнувся Ярослав.

– Секрети можуть бути навіть там, де тобі видається все давно пройденим і знаним, дорогий. Повір, я знаю, про що кажу. У нашому ж випадку секрет простий: головне – не охолоджувати напій надто сильно. Від надмірного вживання криги мартіні втрачає свій букет.

Ярослав промовчав. Іван кілька хвилин сидів, напівзаплющивши очі, так що неможливо було сказати, чи насолоджується він напоєм, чи обдумує якісь справи. Нарешті він подивився на Ярослава.

– Добре, дорогий. Я бачу, що ти не маєш надто багато часу для сторонніх розмов, тож готовий вислухати, яка справа привела тебе до мого дому.

– Часу в мене достатньо! – запротестував Ярослав, але Іван лише сумно посміхнувся.

– Не сперечайся зі мною, я циган і бачу душу людини так, як не можеш бачити її ти, слов'янин.

Ярослав відставив келих з мартіні.

– У Львові на мого колегу наїхали. Наїхали потужно. Він залишився живим лише тому, що надійшов я. Цікавилися його комп'ютером. Перед цим він намагався прослідкувати банківські операції однієї людини.

– Що за людина?

– Семен Спудей.

Іван відкинувся на спинку крісла, кілька секунд уважно дивився в обличчя Ярославу, після чого розреготався:

– Дорогий, твої