Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Дощ лив як з відра, приховуючи за своєю пеленою вершини гір, що рясно поросли зеленим підліском. Ззаду гулко й розкотисто лунали вибухи артилерійських снарядів великого калібру. Час від часу від дороги, що вилася змійкою дещо нижче, вітер доносив надривне ревіння двигунів важких військових всюдиходів, які встигли вийти з-під обстрілу і тепер віддалялись, виносячи переляканих людей. Тих, кому доля посміхнулася втекти від пазурів смерті, що ширяла над ними кілька хвилин тому густими швидкострілами кулеметів і вибухами реактивних гранат. На розбитій ґрунтовій дорозі, де щойно відбувся бій, буяли помаранчеві, з чорним ореолом диму, кущі полум'я над трьома вантажівками й одним танком. Група моджахедів, яка вчинила цю зухвалу атаку, швидко відходила крізь намоклу під дощем «зеленку», рятуючись від запізнілого артилерійського вогню. Ланцюжок навантажених зброєю і величезними рюкзаками зі спорядженням бороданів пересувався швидко, уникаючи розмов. Кидав лиш короткі репліки чеченською мовою молодик з відеокамерою, котрий стояв обличчям до моджахедів, що проходили повз нього, і вів відеозйомку. У хвості колони, брутально підганяючи ударами ніг і автоматних прикладів, вели трьох полонених росіян – молодих парубків у закривавлених камуфляжах.

– Зрубали бабла! Зрубали, Оверку, га?! – підморгнув Ярославу Паша Стоцький, відомий у загоні Іси під псевдонімом Гуліватий. – Погуляємо вдома!

У Ярослава в очах досі стояв росіянин, розірваний вибухом гранати навпіл. Він сичав і руками волочив свій куций тулуб уздовж дороги, залишаючи в мокрій глині кривавий слід. Не полишав уяви й інший, котрий застряг і не міг проштовхнути закуте в бронежилет тіло у відкритий люк підбитого танка. Він страшно верещав, а з нутрощів танка його тіло вилизували язики полум'я, як вилизують вони поставлений на вогнище казан.

– Не патякай, – обірвав він Гуліватого, – бережи дихання.

«Господи, що я тут роблю?!» – не полишала розпаленого мозку думка.

Після двох годин швидкого марш-кидка Іса нарешті дав команду зупинитися й перепочити.

Гуліватий скинув рюкзак і підійшов до полонених, яких примусили сісти під дерево, зімкнувши перед цим усіх трьох наручниками. З кривою посмішкою підсунув одному з них під підборіддя ствол автомата й задер його догори. Очі юнака стали схожі на дві брудні калюжі, а зуби почали відбивати дріб.

– Ісо, цей зовсім дохлий, він нас затримує, – сплюнувши, звернувся Гуліватий до командира загону – сорокарічного чеченця з довгою смолистою бородою, зодягнутого в американський камуфляж і чорну шапочку з зеленою стрічкою навкруг голови.

Іса, відірвавшись від мапи, яку вивчав, прикриваючи її від дощових крапель плащ-накидкою, поглянув на полоненого солдата. За мить змахнув рукою – не до цього, мовляв.

До Гуліватого і полонених підійшли четверо чеченців. Кілька хвилин, підсміюючись, щось говорили чеченською, час від часу вставляючи російські слова.

– Колян, ти чого такий наляканий? – звернувся один з них до солдата російською, іменуючи його Коляном за звичаєм, як і всіх полонених російських солдат. – Думаєш, убивати будемо?

– Не вбивайте! – видихнув солдат.

– Правильно думаєш! – зареготали чеченці. – Чого ти сюди прийшов? Я тебе кликав? Чи он, може, Аслан тебе кликав? Га, Аслане, ти кликав до нас Коляна?

Аслан, рудий бородань, вищирився:

– Я не кликав його.

– Скільки служиш, синку? – продовжив допит перший з чеченців.

– Шість місяців, – клацаючи зубами, відповів солдат.

Моджахеди знову зареготали.

– Шестимісячний, гляньте! З автомата стріляв?

– Ні!

– Брешеш!

– Не стріляв я, на кухні працював, правда…

Гуліватий, розмахнувшись, вліпив полоненому гучного ляпаса.

– Усі ви на кухні працювали… Звідки сам?

Солдат тихо заскиглив.

– З Воронежа.

Аслан повернувся до моджахедів, котрі знаходилися неподалік від рюкзаків і зваленої докупи зброї.

– Де його автомат?

Подали автомат. Чеченець недбало оглянув зброю й понюхав ствол.

– Він не стріляв, – мовив до товаришів.

Нарешті підійшов Іса. Оглянувши полонених, скривився.

– Цей точно не дійде… Солдате, ти контрактник?

– Строковик я… Не вбивайте, благаю! У мене мама одна залишилась, у неї нікого крім мене… Не вбивайте!

Іса помовчав.

– Не вбивати, кажеш? Мама у тебе? А в мене не було матері, як ти вважаєш? Була! Ваші її вбили. А заразом із нею дружину, двох дітей і брата. Так ось, солдат. Але я не вб'ю тебе. І знаєш чому?

Солдат лише замахав головою.

– Тому що ваше поганське телебачення розповідає: нохчі – монстри! А ти підеш і скажеш: ми не монстри. Ми на шляху Аллаха, і ми боремося за свободу. Ще скажеш: ці двоє, – Іса вказав на решту полонених, – залишаться в нас. Ми поміняємо їх на наших братів, котрі зараз у вашому полоні. Іди.

Іса подав знак одному з моджахедів. Той підійшов до полонених і відімкнув наручники на тому з них, кого Іса великодушно відпускав. Хлопчина підхопився з землі й завмер, не вірячи своєму щастю. Переводив лише очі з одного моджахеда на іншого і потирав затерплі руки.

– Іди і не приходь більше, росіянине, – сказав до нього Іса. – Інакше твоя мама не дочекається тебе з армії.

Хлопчина несміливо позадкував, повернувся і під глузливий регіт чеченців бігцем подався геть. Коли він відбіг близько півсотні метрів, Гуліватий, несподівано для всіх, здійняв до плеча автомат і різонув навздогін утікачеві короткою злою чергою. Росіянин скрикнув і повалився в «зеленку». Мовчанку, яка настала від несподіваної для всіх розв'язки, перервав Ярослав.

– Наволоч!!! – щосили крикнув він і кинувся на Гуліватого. Одним ударом зваливши того з ніг, вихопив у нього з рук автомат і заходився бити обома руками, влучаючи в обличчя, шию і груди.

– Наволоч! Наволоч! Наволоч! – в оскаженінні