Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Проїхавши трамваєм десяток зупинок і Лазєнковський міст через Віслу, Ярослав вийшов поблизу Водоцягу Праського. Пройшов кількасот метрів і опинився перед довгим рядом невеликих, приліплених один до одного двоповерхових будинків із червоними металевими дахами, що заховалися за невисокими охайними парканами. Швидко відшукав потрібний. За кованою брамою, до якої вела викладена бруківкою доріжка, побачив зодягнутого в одні лише шорти літнього чоловіка. Старий порався на клумбі перед вхідними дверима, висаджуючи кущі троянд. Ярослав рішуче відчинив хвіртку і попрямував до нього.

– Вітаю вас, добродію, – мовив у відповідь на запитальний погляд того.

– Вітаю і вас, молодий чоловіче, – відповів чоловік із трояндами.

– Напевне, ви мені зможете допомогти в моїх пошуках. Справа в тому, що мені потрібен Януш Бігус. Згідно з моїми даними, він проживає за цією адресою.

Старий якийсь час уважно придивлявся до Ярослава.

– Так, очевидно, я в змозі вам допомогти, – вимовив врешті. – Я і є Януш Бігус.

Ярослав зобразив на обличчі найкращу зі своїх посмішок.

– Мені неймовірно пощастило! Дозвольте вас привітати! – Він ухопив руку старого й несамовито її затряс.

– Але з ким маю честь? – Старий м'яко, але наполегливо забрав свою руку.

Ярослав похапцем відкрив невелику шкіряну теку, яку мав із собою.

– Не хвилюйтеся, пане Януше, я все поясню. Моє ім'я – Ярослав Савицький, і я маю честь представляти Львівський історичний музей. Протягом останніх кількох місяців працівники нашого музею проводили роботу з організації виставки «Львів середини 30-х років XX сторіччя». Ми знайшли певні документи того періоду, фотографії, особисту переписку тощо. Зараз багато з тих матеріалів використано у виставці, але є якась частина, яку не використовували. Викинути їх було б неетично. Ви розумієте, адже це наша з вами історична спадщина. Тому ми вирішили пересилати такі матеріали родичам людей, яким вони колись належали. Для цього я й завітав до вас.

Януш Бігус кілька секунд мовчав, намагаючись обміркувати почуте.

– Але, перепрошую, я не зовсім розумію, в чому річ. Які документи ви маєте на увазі?

Ярослав знизав плечима.

– Невеличка тека з десятком листів і кількома десятками світлин. Вони належать пану Мачею Бігусу, адже він ваш батько?

– Не зовсім. Мого батька звали Кароль. Людина з ім'ям Мачей Бігус мені не знайома.

Ярослав від розгублення розкрив рота.

– Тепер я нічого не розумію. Адже в мене чітко вказано, – Ярослав сунув під носа старому список пасажирів рейсу «Wizz Air». – У мене чітко вказано… Адже це ваша адреса?

Януш, примружившись, поглянув на список.

– Так, добродію, це моя адреса. Але я повторюю: тут помилка, я не знаю Мачея Бігуса.

Ярослав зітхнув.

– Неймовірно! Адже не може людині аж так не таланити! Вже друга адреса – і помилка. Це все клятий сезон відпусток, мої колеги вже по думки на відпочинку, тож очікувати від них плідної праці – марна справа. Давайте вчинимо так: ви лише для того, щоб була спокійна моя совість, покажете мені свій паспорт, а я, впевнившись, що ви дійсно Януш Бігус, повернуся додому і буду намагатись розплутати клубок, який намотали наші горе-працівники.

Старий лише знизав плечима і повернувся до відчиненого вікна на першому поверсі будинку, звідки за ними, підозріло примружившись, слідкувала огрядна пані.

– Людвіго, будь ласкава подати мій паспорт. Це смішно, але я повинен доводити цьому молодому чоловікові, що я – це дійсно я.

– О, ви нічого не повинні! Лише для того, щоб уникнути чергових помилок…

За п'ять хвилин, роздивившись як слід паспорт Бігуса і розсипавшись перед ним у цілій хвилі прохань пробачити за прикру помилку, Ярослав мандрував зворотним шляхом до зупинки трамвая. Йому були достобіса неприємними ці личини безталанних службовців, але натомість упевненість у доцільності зроблених візитів зігрівала бентежну душу.

До дванадцятої години дня Ярослав устиг відвідати ще двох пасажирів свого рейсу і, зібравши докупи рештки акторського таланту, впевнився, що жоден з них не є Сердюком або Мостовим. Особливо важкою була розмова з головним архітектором однієї з варшавських фірм-забудовників, котрий теж опинився у списку Ярослава. Пан Станіслав виявився надто нервовим і, почувши прохання «працівника енергетичної компанії» дати йому можливість перевірити стан пломб електролічильника, почав вимагати посвідчення особи в самого Ярослава і телефонувати своєму адвокату. Врешті, Ярославові вдалося владнати й цю ситуацію. Він, перехопивши в найближчому бістро чашечку кави й кілька круасанів, припалив цигарку й набрав номер Івана. Слухавку взяли після першого ж сигналу.

– Слухаю, – ліниво протягнув незнайомий голос.

– Я хотів би розмовляти з Іваном.

– Хто його запитує?

– Ярослав Савицький.

– Тебе зараз наберуть, – категорично вимовив голос, і слухавка запищала сигналами відбою.

Очікувати довелося недовго. За хвилину телефон озвався, відгукуючись на виклик номера, за яким Ярослав щойно телефонував.

– Привіт, дорогий, – почув Ярослав голос Івана.

– Вітаю, Іване, радий чути тебе.

– Я теж радий чути твій голос. Приємно, коли тебе не забувають старі друзі. Я бачу, що ти в Польщі.

– Так, я у Варшаві. І хотів би зустрітися з тобою.

– Зустрітися, кажеш… Чому ж не зустрітися зі старим товаришем? У мене сьогодні не надто багато справ, тож радий буду тебе бачити. Де ти знаходишся?

Ярослав, орієнтуючись, озирнувся праворуч, потім ліворуч, після чого назвав адресу.

– Очікуй там, дорогий. Зараз до тебе підійдуть.

Вимкнувшись, Ярослав поглянув на