Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

собі добрячу порцію, припалив цигарку і підійшов до вікна. Пив пекучий напій невеликими ковтками і прислухався до молоточків у скронях. Попри те, що ні голосом, ані виглядом він не виказував хвилювання, дзвінок схвилював його. Навіть не сам дзвінок, а голос людини, котра з ним говорила. Цей самий голос видався знайомим Ярославу, незважаючи на те, що людина, яка з ним розмовляла, намагалася залишитися невпізнаною. Де ж він чув ці хрипкі, трохи картаві слова, повні загрози й ненависті? Ні, зараз не пригадати. Ярослав, не намагаючись перевантажувати мозок безглуздими спробами згадати те, що вислизало, перемкнувся на аналіз того, що дав йому цей дзвінок. По-перше, за ним стежать. Очевидно, ще зі Львова. Тобто його сподівання, не виказуючи себе, знайти Сердюка і Мостового, надій не виправдали. Що ж, це лише трохи ускладнює завдання, але не внеможливлює його. По-друге, схоже було на те, що він, Ярослав Савицький, зіткнувся тут не з двома звичайними втікачами, мета котрих – лише сховатися від правосуддя за кордоном батьківщини, а з добре злагодженою групою невідомих поки осіб, які мали можливість, не викриваючи себе, стежити за людиною, звиклою перевіряти наявність за собою «хвостів». Чи такою вже звиклою? Поклавши руку на серце, Ярослав мав сказати, що цього разу перевірявся недбало – ну не сподівався він на такий швидкий розвиток подій!

– Старієш, Ярику, чи що? – мовив він сам до себе й загасив недопалок у попільничці. Повернувшись до бару, наповнив ще раз свій келих. Постояв хвилину, після чого залпом випив напій і покрокував у душ. Досить довго стояв під струменями прохолодної води, потім розтирався м'яким рушником. Стрілки годинника показували десяту по обіді, коли він замовив по телефону вечерю й ліг на канапу, увімкнувши телевізор. Недбало перемкнув кілька десятків каналів, зупинившись на тому, де демонстрували старі діснеївські мультфільми. Пригадавши щось, потягнувся до мобільного.

Федько довго не брав слухавку. Ярослав уже подумав, що йому все ще погано, коли на тому боці пролунав голос Несторенка:

– Дякую, Ярику, що не розбудив.

– Вибач, я забув, що у вас скоро північ. Я наберу тебе ранком.

– Не варто, я ж кажу – не спав. Кажи, що хотів.

– Як ти?

– Ще не зовсім оговтався, але вже вдома. Ще кілька днів, очевидно, доведеться полежати.

– Ти сам?

– Та де там! Галкін дав двох автоматників, сидять на кухні, в карти грають.

– Це добре.

– Ярику, на біса я їм?

– Поки не знаю. Але саме для цього я телефоную. Згадай, що саме ти накопав в Інтернеті перед візитом того пустуна?

Федько кілька секунд мовчав, збираючись із думками.

– Власне, інформації було достатньо, і досить різнорідної. Я тільки незадовго до цього купив на радіоринку кілька нових баз із даними, ключі до закритих серверів… Узагалі це тобі не цікаво, та й не телефонна розмова. Дещо було про Мостового і Сердюка, дещо – про Бондаренка. Кримінальні справи, судові рішення, доповідні записки, протоколи. Я все скинув на жорсткий диск, але тепер – сам розумієш… У принципі, можна повторити пошук удруге, але всі мої записи й диски пропали, бази теж. Потрібні час і гроші, яких ти мені не залишив.

– Гроші я перешлю ранком, отримаєш у банку. Але повторювати пошук не варто. Спробуй краще пригадати все ще раз і якомога детальніше. Коли саме почалася атака на твій комп'ютер? Одразу ж після скачування інформації про загиблих?

– Не одразу. Я працював понад дві години.

– Як це було?

– Потужна атака «спамом» на всі поштові скриньки і «троянами» – по IP-адресі. Шукали саме мене. Спробували обвалити мою операційну систему, але їм це не вдалося, я ж не «ламер», врешті-решт. Приблизно за півгодини завітав лисий. Далі тобі відомо.

– Розумію, – Ярослав вільною рукою припалив цигарку, – згадуй, що ти ще копав тоді. Ставлю сто проти одного, що після візитів на ресурси МВС у гості заходять не подібні до лисого люди. У тих дещо інший імідж.

– Я намагався прослідкувати банківські рахунки пані Барбари, Бондаренка та ще одного чоловіка.

– Кого саме?

– Семена Спудея. Пам'ятаєш такого?

– Звичайно, – Ярослав був колись особисто знайомий із керівником однієї з бригад, члени якої займались у Львові рекетом на початку і в середині дев'яностих. – Він тут до чого?

– Бондаренко тоді сів саме тому, що вони перейшли стежку Спудею. Тепер той у Польщі. Я подумав – може, ці події якось пов'язані.

– Це все?

– Так.

– Дякую, Федьку, я обов'язково перевірю версію причетності Спудея до нашої справи. Відпочивай, я зателефоную за кілька днів.

– Та яке там відпочивай? – зітхнув Федько. – Боки відлежав, піду до ментів у карти перекинусь.

Ярослав посміхнувся. Він на собі знав картярські здібності Нестеренка.

– Без штанів не залиш хлопців, до зв'язку.

Вимкнувшись, Ярослав раптом згадав про запрошення Маріуша. Швидко набрав його номер. Він ще не знав, що буде казати, але знав напевне: виконати обіцянку прийти в гості він сьогодні не зможе – надто втомився, та й останні події вимагали часу для аналізу.

– Маріуше, я порося, – сказав, коли почув у слухавці голос товариша.

– Ти не порося, ти свиня.

– Добре, я свиня.

– Кшиштоф образився на тебе, а ми з Агнєжкою підемо до ресторану вдвох. І не думай, що нам тебе буде не вистачати.

– Мені прикро за Кшиштофа. Скажи, я все виправлю, ось тільки відпочину з дороги і владнаю справи.

Маріуш засміявся.

– Добре, Ярику. Він у мене дорослий і все розуміє. Але май на увазі: якщо ти найближчими днями не знайдеш часу відвідати нас, ти ворог на все життя.