Ех, а я би подивився! І ти теж. Та ще й із захватом.
Я уявляв мовчазне і похмуре воїнство. Чув, як б’ють у барабани, але то не весела мелодія весільної церемонії, а похмурий похоронний марш. Бачив процесію, що повільно рухалася до місця жертвопринесення. Дівчину, білу, як лебідь, оточену солдатами і жерцями. Барабанний бій стихає.
Вона кричить, а вони тягнуть її до вівтаря.
У моїй уяві ніж у руці стискає сам Агамемнон, бо інакше яке це жертвоприношення, якщо сам не проллєш кров? Я бачу, як він підходить до вівтаря, на якому лежить його дочка, її ніжне тіло у всіх на виду. Вона благає пощадити її, та все марно.
Жрець хапає дівчину за волосся і виставляє її шию. Під білою шкірою пульсує артерія, ніби позначає ціль для ножа. Агамемнон стоїть біля своєї дочки і дивиться на обличчя, яке він так любить. У її жилах тече його кров. У її очах він бачить свої. Розрізавши їй горло, він уб’є частину себе.
Агамемнон заносить ножа. Солдати стоять, безмовні й скам’янілі, наче статуї серед дерев священного гаю. Артерія на шиї дівчини пульсує все швидше.
Артеміда вимагає жертви, і він мусить її принести.
Він притискає лезо до шиї дочки і робить глибокий надріз.
Виривається фонтан червоної крові, гарячим дощем падає на його обличчя.
Іфігенія досі жива, її очі закотилися від жаху, а кров усе рине з її шиї. У людському тілі міститься п’ять літрів крові, тож треба трохи часу, щоб такий об’єм вилився з однієї розрізаної артерії. Поки серце не зупинилося, кров продовжує текти. Протягом кількох секунд, може, хвилини, чи й навіть довше, мозок ще працює. Кінцівки судомно смикаються.
З останніми ударами серця Іфігенія бачить, як небо темніє, і відчуває власну гарячу кров, що заливає її обличчя.
Стародавні люди стверджують, що північні вітри враз ущухли. Артеміда була задоволена. Нарешті грецькі кораблі відчалили, армії билися і Троя впала. На тлі такого великого кровопролиття жертвопринесення однієї незайманої дівчини нічого не означало.
Утім, коли я думаю про Троянську війну, мені уявляється не дерев’яний кінь, не брязкіт мечів чи тисячі чорних кораблів з розгорнутими вітрилами. Ні, я бачу тіло дівчини, бліде й безкровне, і батька, що стоїть біля неї, стискаючи в руці закривавлений ніж.
Шляхетного Агамемнона зі сльозами на очах».
7
– Він пульсує, – сказала медсестра.
Кетрін витріщалася на чоловіка, що лежав на операційному столі.
Від жаху їй пересохло у горлі. Із його грудей стримів залізний прут не менше фута завдовжки. Один з інтернів уже знепритомнів від такого видовища, а три медсестри із роззявленими ротами застигли на місці. Прут заходив глибоко в грудну клітку чоловіка і пульсував у ритм із його серцебиттям.
– Який у нього тиск? – запитала Кетрін.
Здавалося, що її голос вивів усіх із шокового стану й налаштував на роботу. На руку пацієнта уже натягнули манжету тонометра і почали закачувати всередину повітря.
– Сімдесят на сорок. Пульс підскочив до ста п’ятдесяти.
– Відкрийте обидві крапельниці повністю.
– Готуйте все для торакотомії[33]…
– Покличте хтось доктора Фалько, негайно. Мені потрібна допомога. – Кетрін одягнула хірургічний халат і рукавички. Її долоні вже були слизькими від поту. З того, що прут пульсував, вона зробила висновок, що його кінець недалеко від серця або, ще страшніше, проник у нього. Найгіршим рішенням було б витягнути прут. Тоді може утворитися діра, і пацієнт за лічені хвилини помре від втрати крові.
Бригада швидкої допомоги, яка приїхала на виклик, прийняла правильне рішення: вони поставили крапельницю, зробили інтубацію[34] і привезли потерпілого до лікарні, не виймаючи прут із рани. Усе решта тепер залежало від Кетрін.
Вона якраз узяла скальпель, коли відчинилися двері до операційної. Вона глянула в той бік і полегшено зітхнула, коли побачила Пітера Фалько. Він зупинився, розглядаючи грудну клітку пацієнта, з якої стримів металевий прут, ніби кілок у грудях вампіра.
– Не щодня таке побачиш, – сказав він.
– Тиск падає до критичної межі! – крикнула медсестра.
– Немає часу зволікати. Я починаю, – мовила Кетрін.
– Я з тобою. – Пітер повернувся і сказав цілком буденним тоном: – Подайте, будь ласка, халат.
Кетрін швидко зробила передньо-зовнішній розріз, щоб отримати доступ до життєво важливих органів грудної порожнини. Зараз, коли поряд був Пітер, вона почувалася значно спокійніше. Адже його присутність означала більше, ніж просто ще одну пару досвідчених рук. Це був Пітер. Тільки він умів так зайти до операційної й оцінити ситуацію, кинувши на пацієнта однісінький погляд. Він ніколи не підвищував голос в операційній, ніколи не впадав у паніку. У нього було на п’ять років більше досвіду в перших лавах відділення травматології, і саме в таких жахливих випадках, як цей, його досвід ставав у пригоді.
Він зайняв своє місце навпроти Кетрін, його блакитні очі націлились на розріз.
– Добре. Уже є щось веселе?
– Лускаємось від сміху.
Він взявся до справи, його руки злагоджено працювали разом з руками Кетрін, мало не грубо проникаючи до грудної порожнини пацієнта. Вони з Кетрін уже стільки разів оперували як одна команда, тож кожен із них наперед знав, що кому потрібно, і міг передбачити дії свого партнера.
– Що тут сталося? – запитав Пітер.
Струменем вдарила кров, і він спокійно клацнув затискачем, перетискаючи джерело кровотечі.
– Працював на
