– Воно й не дивно, адже ви теж не скиглійка. І сьогодні я це засвоїв.
– Так, так. Здається, я вже перепросила за це.
Він вийняв з холодильника дві банки пива і сів навпроти неї. Ріццолі ніколи не бачила його таким – із закоченими рукавами, розслабленого. Таким він їй подобався. Не стриманий і суворий Святий Томас, а чоловік, з яким можна поговорити на будь-які теми, з яким можна щиро посміятися. Чоловік, який, якби тільки захотів використати свою харизму, міг би звести з розуму не одну жінку.
– А знаєте, ви не мусите завжди бути сильнішою за інших, – сказав Мур.
– Ні, мушу.
– Чому?
– Тому що вони думають, що я слабка.
– Хто так думає?
– Такі, як Кроу. І лейтенант Маркетт.
Він знизав плечима.
– Такі люди є завжди.
– То чому я постійно опиняюся з ними в одному колективі? – Вона відкрила свою банку пива і зробила великий ковток. – Тому ви перший, кому я розказала про кулон. Ви не будете приписувати собі чужі заслуги.
– Дуже сумно, коли все зводиться до того, хто краще зробив те чи інше.
Вона підняла палички і взялася за курку «Кунґ-Пао». Страва була такою гострою, що обпікало рота – якраз так, як вона любила. Коли доходило до гострого перцю, Ріццолі теж не була скиглійкою.
– Під час розслідування своєї першої великої справи у відділі боротьби з наркотиками я працювала в команді з п’ятьма детективами-чоловіками. Коли ми розкрили справу, скликали прес-конференцію. Телекамери і все таке. І знаєте, що сталося? Згадали всі імена членів команди, окрім мого. Кожнісіньке бісове ім’я. – Вона знову ковтнула пива. – А зараз я зроблю все, щоб таке більше не повторилося. Ви, хлопці, можете з легкістю зосередити всю свою увагу на цій справі і доказах. А мені доводиться витрачати купу часу на те, щоб мене почули.
– Я добре вас чую, Ріццолі.
– Ви один такий.
– А як же Фрост? У вас із ним теж якісь непорозуміння?
– Ні, з Фростом усе добре. – Вона підморгнула і насмішкувато додала: – Дружина добре його вимуштрувала.
Обоє засміялися. Усі, кому доводилось чути його покірне «так, люба, ні, люба», коли він говорив з дружиною по телефону, не мали жодних сумнівів стосовно того, хто був головним у сімействі Фростів.
– Саме тому він не проб’є собі дорогу на верхні щаблі кар’єрної драбини, – сказала Ріццолі. – У нього немає запалу. Зразковий сім’янин, одним словом.
– А мені здається, що не так уже й погано бути зразковим сім’янином. Шкодую, що я не був таким.
Вона відірвалась від м’яса по-монгольськи і побачила, що Мур не дивився на неї, а втупився в пакет з кулоном. У його голосі вчувався біль, і вона не знала, що йому відповісти. Тому подумала, що краще нічого не казати.
Ріццолі відлягло від серця, коли він знову повернувся до розслідування. У їхньому світі убивство завжди було безпечною темою для розмови.
– Тут щось не так, – мовив Мур. – Я не можу зрозуміти, навіщо йому ті прикраси.
– Він збирає сувеніри. Досить поширена звичка серед убивць.
– Але який сенс брати сувенір, якщо він потім залишає його іншій жертві?
– Деякі злочинці забирають прикраси своїх жертв і віддають їх своїм дружинам або подружкам. Вони відчувають збудження, коли бачать цей сувенір на шиї своєї подружки, адже тільки вони знають, звідки він узявся.
– А наш убивця робить по-іншому. Він залишає сувенір на наступній сцені злочину. А це означає, що він більше його не побачить. Не відчуватиме збудження від нагадування про вбивство. Я не бачу тут жодного емоційного чинника.
– Може, це символізує право власності. Ніби собака, який мітить свою територію. А він використовує прикраси, щоб позначати своїх жертв.
– Ні, не те. – Мур узяв пакет із кулоном і зважив його на долоні, ніби це могло допомогти йому розгадати цю загадку.
– Головне, що ми визначили його схему, – додала Ріццолі. – Тепер ми точно знатимемо, що шукати на наступній сцені злочину.
Він глянув на неї.
– Ви щойно знайшли відповідь на запитання.
– Тобто?
– Він позначає не жертв. Він позначає сцени злочину.
Ріццолі на мить розгубилась, та одразу ж збагнула, у чому полягає різниця.
– Господи. Позначаючи сцену злочину…
– Це не сувенір. І не символ права власності. – Мур відклав кулон – золоту прикрасу філігранної роботи, яка торкалася шкіри двох убитих жінок.
Ріццолі здригнулася.
– Це візитна картка, – тихенько сказала вона.
Мур кивнув.
– Хірург говорить з нами.
«Місце сильних вітрів і небезпечних припливів.
Так Едіт Гамільтон у свої книзі „Міфологія“ описує грецький порт Авліду. Тут лежать руїни стародавнього храму Артеміди, богині полювання. Саме в Авліді зібралися тисячі чорних грецьких кораблів, готових виступати на Трою. Але дув північний вітер, і кораблі не могли вийти в море. День за днем вітер не вщухав, і грецькі воїни під проводом царя Агамемнона сердились і ремствували. Провидець розкрив причину несприятливих вітрів: богиня Артеміда розлютилася на Агамемнона за те, що він убив одну з її улюблених тварин, білого зайця. Тож вона не дозволить відплисти грецьким кораблям, доки Агамемнон не принесе їй жахливу жертву – свою дочку Іфігенію.
І він послав по Іфігенію, сказавши, що готує для неї пишне весілля з Ахіллесом. Дівчина не знала, що йде назустріч своїй смерті.
Ті шалені північні вітри не дули того дня, коли ми з тобою гуляли берегом моря поблизу Авліди. Погода була спокійною, вода скидалася на смарагдове скло, а пісок під нашими ногами був гарячим, як білий попіл. Ох, як ми заздрили грецьким хлопчиськам, які босоніж бігали по обпаленому сонцем берегу! Хоча пісок обпікав нашу білу непризвичаєну шкіру, ми отримували від цього задоволення, ми хотіли бути схожими на тих хлопчиськів із зашкарублими ступнями. Мозолі з’являються тільки через біль і довгу ходьбу.
Увечері, коли повітря трохи охололо, ми пішли до храму Артеміди.
Ми походжали поміж довгими тінями і наблизились до вівтаря, на якому принесли в жертву Іфігенію. Дівчина молила, вона кричала: „Батьку, пощади!“ – та воїни тягли її до жертовника. Розтягнули на холодному камені,
