Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
«Стукачі» почекали ще. І хотіли вже йти, як із задвер’я почулося скрипіння внутрішніх петель, а потім і жіноче «Хто там?». Таки подвійні двері.
Зраділи. І повернулися на «вихідну позицію».
– Ми від Григорія Михайловича, із Павлоградського, сусіда ваших батьків, – майже припав до вагонки Марченко. – Він загубив ключі від їхнього будинку. І тепер не знає, що робити. Так же не залишить.
– От же ж «валянок» старий! – проскреготав той самий голос, але роздратовано. – Криворуким був. Криворуким і лишився. Недарма ж баба Ганя його так називала, царство їй небесне. Заходьте! – Скреготливий голос змінив скрегіт замка. Двері смикнулися. Завмерли. А потім і розчинилися. «Засвітили» співрозмовницю. Журналісти побачили невисоку молоду шатенку в картатому халаті й із заспаним фейсом під каре. А на фото – краща.
– Вибачте, я з нічної зміни, – почала виправдовуватися господиня, пропускаючи гостей до квартири. Ті акуратно зайшли.
– А ви дядю Гришу звідки знаєте? – позіхаючи, запитала Інна.
– Щойно познайомились, – відповів Ігор. – Ми журналісти. Брали в нього інтерв’ю. Ось наші документи.
Гості витягли посвідчення, але жінка тільки ковзнула поглядом.
– У нього? – здивувалася вона і звела очі на чоловіків.
– Так, – підтвердив донкор. – Зараз готуємо матеріал про ваше село. Нас цікавлять звичайні історії звичайних людей. От ми до нього й «пришвартувалися». Просто їхали. Дивимося, а він сидить на лавці. Поспілкувалися. Він і попросив допомогти. Коли дізнався, що ми в Донецьк їдемо. «Така арихметика».
– Ясно, – поправила волосся Інна. – Чаю вип’єте?
– Можна, – відповів Богдан.
– Зараз поставлю чайник. Поки завариться, туди-сюди – ключі знайду. Але зараз їхати туди… Не дуже «в тему».
Зачинивши двері до кімнати, Інна провела гостей на кухню, ввімкнула чайник і вийшла. Ігор дістав із «Білли» шоколадне печиво «Савоярді» й поклав на стіл. І поки лишалися самі, мовчали і слухали місцеве радіо, яке неголосно розповідало про шахтарські успіхи та проблеми. Але воно не завадило почути, про що говорили за дверима в кімнаті.
– Мені треба в Павлоградське з’їздити, – долинув напівшепіт Інни.
– На фіга? – запитав чоловічий напівшепіт.
– Хату замкнути, – роздратовано гаркнула жінка. – Сусід на хазяйстві, пеньок старий. Ключі загубив, роззявляка.
– Та що за фігня? Мені самому тут кукурікати?
– Побудеш. Не маленький.
– Не хочу я.
– Я теж не хочу. Але – треба. Є таке слово. Але ти про нього ніколи не чув.
– Знову за своє?
– За твоє…
– А я ніяк не можу отямитися після того, – став підвищувати голос чоловік.
– Закрий пащу! – гаркнула жінка. – Соплі розпускаєш. Чоловік ти чи ганчірка? Коли пацана того застрелив, так само нив?
– Не згадуй. Я про те забув уже.
– У тюрмі пам’ять відбили? – засичала Шреківна.
– Не починай! – заводився чоловічий напівшепіт. – Знаєш, як там мені було? А пацан той…
– Запхайся до кімнати й сопи у дві дірочки, – порадила «добра» коханка. – Жрачка в холодильнику, якщо захочеш. Не помреш, поки приїду.
– Ти ж знаєш, яка в мене травма психологічна. Досі не можу відійти.
– Стули пельку! Все! Я сказала! Закрили тему!
Такій жорсткій категоричності міг би позаздрити кожен кам’яний бовван[47]. У них же теж серце не залізне!
На кухню Інна зайшла за кілька хвилин уже причепурена. У синіх джинсах і чорному з ромбами светрі. Залила заварний чайник. Поставила цукор у банці з-під «Нескафе». Розірвала упаковку печива. Висипала на тарілку. Розставила чашки. Три.
– Бути журналістом – це класно, – сказала замріяно, а потім пильно подивилася на обох. – Поїздки. Зустрічі з цікавими й модними людьми. Фестивалі. Концерти. Романтика. – І покивала.
– У нас – ні, – зруйнував романтичність Богдан. – Маніяки, пограбування, убивства.
Жінка стрепенулася. Напружилась. Обидва це відчули.
Марченко наступив Лисиці на ногу.
– Богдан працює в газеті кримінальної хроніки, – пояснив донкор. – Товариш мій. Це він мене привіз на своїй машині.
– То, може, ви й мене відвезете? – спалахнула надією Інна. – Я заплачу. – І заграла до Богдана очима. Того кинуло в зиму. Одразу згадав слова Григорія Михайловича про молоду сусідку. Не той хвасон.
– Я б з радістю, – подався в актори професор і брехав професійно, – але маю ще одне редакційне завдання.
– Шкода, – розчарувалася жінка. – Доведеться тачку ловити… Уже, мабуть, заварився.
Розлила чай і підсунула кожному. Та було ще гаряче. І пити не поспішали.
– А чому ваш чоловік не хоче поїхати? – «упав на дурня» Ігор.
– Який чоловік? – знову напружилася хазяйка.
– Ну, ви ж говорили щойно. – Марченко зосереджено чекав відповіді.
– А, оте? – посміхнулася Інна. – То, швидше, теж жінка.
– Чергове розчарування? – увійшов до розмови Лисиця.
Інна невдоволено покивала.
– Але ж воно не перше? – тиснув далі Богдан.
– Не перше, – важко видихнула Інна.
– Не хвилюйтеся, – сказав Лисиця. – Ми всі – чиїсь розчарування.
– Гм… А й справді. Ніколи не задумувалась. – Інна подивилася в чашку. Ніби там можна побачити відповіді на багато питань.
– І не треба, – поставив крапку Богдан. – Так легше. Ненабагато. Але легше…
– А ви не можете дати свій номер телефону? – наче сніг на голову, запитав Ігор. – Усяке може бути.
– Звісно. Пишіть.
Жінка почала диктувати. Донкор одразу вводив до свого.
– Є, – підтвердив він.
Допивали мовчки. Допили.
– Ходімо? – підвелася Інна, зі скреготом відсунувши стілець.
Гості слухняно рушили до дверей. Жінка замкнула, й усі разом вибралися на вулицю.
– Дякую за допомогу, – простягнула по черзі руку журналістам Шреківна. Лисиці усміхнулась. – Не кожен би погодився. Бувайте здорові!
Журналісти відповіли.
Інна рушила вулицею. Богдан з Ігорем пішли до машини. Сіли. Але Марченко заводити не поспішав.
– Думаєш, у який бік ключа повертати? – кинув дотепом у нього Богдан.
– Майже, – відповів Ігор, зайнятий абсолютно іншим. Подивившись ще трохи в дзеркало заднього огляду, він рвучко відчинив двері й видихнув: – Пішли!
Богдан нічого не розумів, але вийшов.
– Давай за мною! – скомандував донкор і, поставивши машину на сигналізацію, швидко пішов до під’їзду, з якого щойно вийшли. Лисиця поспішав слідом.
Викликали ліфт. Зайшли й подались на шостий поверх. Щоб опуститися на п’ятий. Ось і знайомі двері. Наче дежавю. Марченко натиснув кнопку. Ще раз. Ще. За дверима – обережні кроки. Після них – скреготіння замка.
– Щось забула? – почувся чоловічий голос із відчинених дверей.
Перед журналістами з’явився середнього зросту міцний чорнявий молодик під тридцять з акуратно обстриженою головою і маленькими підозріливими очима. Зовсім як на фото. Він. Приймак.
– А… де… Інно-о-о-ок? – протяг він здивовано й мало не сів.
– У село поїхала, – кинувся на нього Богдан, відштовхнув від проходу, через який за ним увірвався й донкор.
Поки молодик приходив до тями, Лисиця вже дістав «шмайсера» й навів на чоловіка.
– Хочеш, я поміряю, наскільки глибоко заходить куля? – чвіркнув цинічно. Ніби крутий техаський рейнджер. І де тільки навчився?
Молодик застиг. Злякані широкі очі розгублено ковзали жахливою картиною, яку кількома хвилинами раніше він не міг навіть уявити.
Ігор не чекав такої прудкості від «київського колеги». Тому теж на трошки гальмонув.
– Ви… хто? – нарешті придумав Олег, що запитати у цих незнайомців, які так несподівано впали на голову. Як позаторішній сніг.
– Добрі чарівники, – знущально мовив Лисиця, розуміючи, хто зараз править тут бал. – Але для тебе – янголи апокаліпсису.
– Що треба? – уже впевненіше поцікавився «арештований».
– Шоколаду й сині неба, – пустився в поезію професор.
– У мене немає, – дивлячись на пістолет, сказав чорнявий.
– Та й Господь із ними, – мовив мирно Богдан. – Потерплю. Я терплячий.
– Ти – Олег Приймак? – прозрів Ігор.
– І що? – прорвався в нахабність молодик.
– Чому бабусю залишив надовго саму? – на повному серйозі запитав Лисиця.
– Яку? – не розумів Олег.
– Свою, – відрізав донкор. – Чи ти і з чужими таке виробляєш?
– Нічого я не виробляю.
– Ти вбив Костянтина Кречета? – просто в лоба поцікавився Марченко.
– Ні-ні, ви що?!! – затрясло Олега. – Чого ви так вирішили?
– Багато що вказує на тебе, – кинув своє Богдан.
– На понт берете? – крізь хвилювання все ж випалив Приймак.
– Зовсім ні, – спокійно мовив Ігор. – Ти наслідив.
– Не може бути! – вибухнув наляканий
