Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Гм… – задумався Лисиця. – Може. Розраховував на логіку міліціонерів. Точно. Сам же з них. Але не подумав, що є велика й могутня мафія. Із простою назвою «Презумпція».

– Шило в одному місці ця «Презумпція». Для багатьох.

Вийшли на вулицю.

Краса! Сонечко сипле промені, забувши, що вже осінь. І задоволено віддає те, на що поскупилося влітку.

Зупинилися. Підняли голови. Класна все-таки штучка – сонце. Приємна. І добра до людей.

У Лисиці задзвонив телефон. Глянув. Незнайомий номер. Насторожився. Зібрався. За мить відповів:

– Алло.

– Добрий день! – пролунав жіночий голос.

– Моє шанування! – відповів Богдан, і блимнула думка, що це Олена. Точно вона. Серце проголосувало «за».

– Я вже подумала, – сказала невпевнено. Відчув це і в голосі, і в енергетиці, яка долетіла крізь кілометри.

– Боюся наступних слів, – і собі захвилювався Лисиця. – Вони можуть бути не такими, як я хочу.

– Страх – штука неприємна, – видала майже-афоризм співрозмовниця. – Але потрібна. Без нього не було б людини.

– Мене б точно, – усміхнувся лише голосом професор.

– Мене б також, – почув таку ж усмішку в голосі пані капітана.

– Отже – ми є, – додав оптимізму Богдан. – І з цим треба щось робити. Причому – негайно.

– Ну, я збираюся бути ще довго. Тому поспішати не варто. Треба все продумувати.

– Мені здається, ви належите до тих, хто жодного кроку не зробить без обдумування.

– Це погано?

– Це чудово. Розум ще нікому не заважав. І жінкам теж. Особливо – вродливим.

– Дивно це чути від чоловіка.

– Чому?

– Їх у жінках цікавить тільки зовнішність. Розміри. Від підборіддя і нижче.

– Я – виняток. І ви – теж.

– Це лестощі?

– Це навіть не комплімент.

– То я не гідна, щоб мені й комплімент зробили?

– Вам треба присвячувати оди й мадригали[62]. І картини з вас писати.

– Коли почнете?

– З картинами не вийде. Можу тільки поконкурувати з Малевичем. Найвищим шедевром може стати чорний ромб. Або паралелограм. А от з мадригалами… Завтра.

– А сьогодні?

– Сьогодні ми з вами вечеряємо.

– Але ж я ще не погодилась.

– Невже?

– Так.

– А як же я надихнуся для мадригала?

– А образу мого вам уже й мало?

– Я ж не Данте… Я ж звичайна людина.

– Гаразд. Пожалію вас. Я згодна. Хоч Данте мадригалів і не писав.

– Не факт. Могли просто не дійти до нас.

– Могли.

– Коли й де?

– Обирайте сам. Я ж міліціонер. А в них кнопка «обрати» заблокована. Вони тільки накази виконують.

– Добре. Я передзвоню вам за кілька хвилин. Треба серйозно подумати. І про накази теж.

– Домовились.

Закінчивши, Лисиця накинувся на Марченка:

– Куди тут у вас можна повести ну дуже гарну дівчину?

– Гм, – задумався донкор, – залежить від того, чого ви хочете. Танці чи без. Наркотики – чи без.

Лисиця теж увімкнув мозок.

– Не знаю… – замукав, – повечеряти, поговорити, без диму. І наркоти-гопоти.

– Тоді одразу «Квест».

– «Цо то є»?

– Кафе мого товариша. Досить пристойне.

– Ти на паях?

– Поки ні. Але подумаю.

– Давай адресу.

– Не треба. Я завезу.

– Не відпрацюю.

– Розберемося. Життя довге. Земля кругла. Проблеми вічні.

– Ага. І вона все-таки обертається, Галілео? – закивав професор.

– Місцями, – усміхнувся Марченко. – До готелю?

– Так. Будемо прасувати шнурки.

– І смокінг.

– І смокінг, – підморгнув Лисиця, витягнув телефон і набрав. За мить промуркотів: – Алло, Олено?..

Далі почався мед.

Розділ 12. Прогулянка на Венеру

Затишності кафе надавали однакові квітчасті скатерті, стіни з візерунчастими шпалерами схожих мотивів, м’яке неонове світло. Усе тут ніби створене для побачень. І для ділових – теж. Лисиця поставив собі плюс за цей вибір. Хоч він і з подачі Ігоря.

Замовив собі й Олені морозиво. Для початку. Ефектній симпатичній офіціантці. Але не помічав ні ефектності, ні симпатичності. Постійно милувався Оленою. Наче причарований. Хоча… Чому «наче»? Усе чудово зрозуміло. Він реально причарований. Та і як же можна не бути таким, коли дівчина – просто богиня. Мрія поета, прозаїка й драматурга. І навіть есеїста.

Кафе невимушено заповнювали мелодійні «імпортні» хіти, що пробуджували в Лисиці романтичні нотки. Кілька великих плазм беззвучно показували National Geographic. За рештою столиків бесідували кілька пар і одна галаслива компанія. Та цього Лисиця теж не бачив. Коли зайшов, поглядом, звісно, ковзнув по всьому. Але зараз очі бачили тільки Олену – наймагнітніший об’єкт з усіх наймагнітніших. І він притягував неймовірно.

Олена й справді чарівна. Під сукнею – шикарна фігура. Якісний макіяж робив обличчя шедевром з-під руки всесвітньо відомого майстра. Уся – ніби вирізьблена зі шматка дорогого мармуру. Але не холодна, як можна очікувати. Хоч і з мармуру. А шалено жагуча…

Лисицю внутрішньо рвало й тіпало. Вхопив те тіпання за горло. Обома руками. Однак воно й не думало ні заспокоюватись, ні задихатися. Йому взагалі байдуже. Воно є. І з цим нічого не вдієш. Та інакше й бути не могло. Поряд із такою богинею.

– Не дивіться так, – попросила дівчина, – не знаю, куди очі діти. – Наче шукала піч, щоб поколупати. – Крізь землю провалюватися я ще не навчилася. А хочеться.

– Не можу, – вичавив із себе Лисиця. – Але ви самі винні. Не можна ж бути такою…

– Якою?

– Убивчо красивою.

– Не обманюйте.

– Чесно. Я всі слова позабував. Оці два вишкрябав із засіка. Але серце…

– А що «серце»?

– Хоче заховатися.

– Чому?

– Боїться осліпнути. А в нього ж роботи ще…

– Тоді я піду… вмиюся.

– Це нічого не змінить.

– Чому?

– Механізми запущено. І їх не спинити.

– Я зараз запла́чу.

– Чому?

– Через мене ж такі катаклізми.

– Вони приємні. Хоч і руйнівні. І це не можна пояснити.

– Можна. Але я розумію й так.

– Не все. Усього я й сам не розумію.

– Та й не треба. Ми ж люди. Діти Божі. А не «об’єкти досліджень».

Принесли морозиво. Уважніше глянув на офіціантку. Нічогенька! Може бути!

Дівчина виставила принесене на стіл і пішла. Богдан хотів провести її поглядом. На автоматі. Уже почав повертатися. Але… вчасно зупинився. «Попалишся»!

Почали непоквапом смакувати.

– Правильно ви сказали, – серйозно мовив Лисиця, проковтнувши холодну насолоду. – Справді. «Діти Божі». Тобто – родичі Його. Але часто забуваємо про це. Дякую, що нагадали.

– Такі гроші не ходять.

– А які? – піднялися брови в Богдана. Такого він не очікував. – Згоден на все. – Розслабився. – Крім прогулянки на Венеру. Закачуюсь.

– Це дуже далеко, – замріялась Олена.

– Тоді кажіть, – застиг в очікуванні професор.

– До нас тут цирк мандрівний приїхав, – почала невпевнено. – Я б хотіла сходити. У «Космосі»[63] була сто разів. А цей – закордонний. Кажуть, програма цікава.

– З величезною радістю. Назвіть тільки день. Коли будете вільна.

– Добре.

Морозиво закінчилося. Олена захотіла кави й шматочок тортика «Капучино». Богдан запитав офіціантку про зелений «Greenfield». Як завжди. Та відповіла, що є зелений «Askold». Що ж, нехай буде гречка… Але й собі замовив «Капучино». Ех! Бенкетувати – то й бенкетувати.

– Чесно кажучи, я думав, що ви не подзвоните, – сказав Лисиця, коли ефектна офіціантка пішла. У присутності однієї жінки не роблять компліментів іншій. Навіть не згадують. Ризик великий. Навіть величезний. Усе піде прахом.

– Чому?

– Ну, ви ж така принцеса…

– Та звичайна я. Звичайна. Не змушуйте ніяковіти. – Дівчина й справді не знала, куди б дітись. Але змогла лише почервоніти.

– Вибачте, – «увімкнув задню» Богдан. – Просто слова самі вискакують… Неслухняні такі. Нічого не можу вдіяти. У мене ж усередині демократія.

Олені це приємно. Видно без мікроскопа й бінокля. Очі сяють. На обличчі – грайлива усмішка. Розслаблене тіло виказує задоволення. Ех… Ця жіноча магія…

– Та що вже ж, – з удаваною зверхністю мовила дівчина. – До речі, я тут порилася в архівах. Зрозуміло, що ножові поранення я не брала до уваги. Їх кожного дня по десять пучків, а в кожному – по три штучки. А от очі… На території області скоєно два вбивства з умисним ушкодженням очей. У 1946 році в Ясинуватій знайшли повішеним такого собі Ройтбурґа Карла Людвіґовича. Тридцяти семи років. Убивцю так і не знайшли. Дуже мало