Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Другий випадок трапився у Волновасі 1968 року. Там чоловіка вбили в очі. Такий собі Кисельов Дмитро Володимирович був знайдений у лісосмузі. Обоє очей прострелені з пістолета ТТ. У ліве око куля ввійшла, зачепивши череп у районі брови, а в праве – точно-точнісінько. Без «побічних ефектів». Стріляли зблизька. Тіло прив’язали до дерева. Кисельов дав неправдиві свідчення проти одного з водіїв тамтешнього шахтоуправління Горобця Миколи Гнатовича, звинувативши того в кількох зґвалтуваннях. Горобця посадили. А помстився його брат, Іван. Але довести нічого не змогли. А… Кисельову ще і язика відрізано.
– В обох випадках – помста, – задумався Лисиця. – Може, і в нашому?
– Може, – стенула плечима пані капітан.
– А що там колеги між собою гомонять?
– Про що завгодно, тільки не про це. Це для вас така подія – щось незвичайне. А для нас… Щоденність-буденність. Звикли. Усього лиш робота. Сірість. Рутина.
– Ясно. А ви, як професіонал, що про цей випадок думаєте?
– Мені треба було прийти у формі.
– Чому?
– У нас тут нарада ціла.
– Та ні, – почервонів Лисиця. «Ударила» дівчина правильно. Навіть у формі, навіть з погонами капітана (чи й вище) жінка завжди залишається жінкою. Та ще й така… І хоче чути компліменти, відчувати «знаки уваги», а не справді опинитися на черговій нараді. Мало їх на службі…
– Ну, що я можу тут думати? – виручила «червоношкірого» Олена. – Треба дивитися на факти. Прочитати протоколи огляду місця події, висновки експертів, подивитися фотографії, оглянути речдоки… А так….
– Убитий розлучився з дружиною. А в тієї батько такий…
– Страшний?
– Ще страшніший, ніж страшний.
– Тобто?
– Колій. Раніше займався «вбивствами» свиней.
– Ага… А цього, Кречета, чи як там його, убито ударом ножа в серце… – Олена задумалася. Уже сама себе закинула на нараду.
– І я ж про те.
– А тестя вже допитали?
– Навряд. Наступного дня після вбивства він вилетів «на Магадан». З дружиною. Ніби ювілей там у брата.
– Мудро. Знайди його тепер там.
– Я теж так сказав.
– Мислите як професіонал, – усміхнулася пані капітан.
– Напівпрофесіонал.
– Теж непогано.
– А ще в дружини вбитого є коханець. Колишній спецпризначенець. Із «Сокола». Десь рік як на волі. Відсидів за вбивство.
– Це цікаво. – Дівчина уважно подивилася на Богдана. – Навіть цікавіше, ніж про тестя.
– Чому?
– Знищення конкурента, – холодно констатувала. – Тут більше шансів. У таких трикутниках стільки вбивць заблукало…
– Але ж чоловік – колишній, – розкручував слідчого професор. – Відрізана скибка.
– І що з того? – усе більше піддавалася «нараді» пані капітан. – Ревнощі – мотив дуже сильний. Тут чоловіки сліпнуть часто. Та й жінки теж.
– І в переносному, і в прямому сенсі.
– О… Точно, – покивала. – Виколоті очі. Угу.
– Навіщо він це зробив?
– «Її» ви одразу відкидаєте? – поставила логічне запитання дівчина.
– Усе танцює навколо сильної істоти. Це чоловік.
– Жінки теж сильні трапляються.
– Але на горизонті її поки не видно. А чоловіків аж два.
– Усе це може бути як правдою, так і ні, – підперла руками підборіддя Олена. – Це лише видиме. Але є ще й невидиме. А там стільки всього буває. Навіть фантастичне. Навіть таке, що й на голову не налазить.
– І все ж я поки схиляюсь до «чоловічої» версії, – стояв на своєму Богдан. Хоча «жінка… змія» ніхто не скасовував. – Навіщо він це зробив?
– Хтозна. Щось там особисте… Гм… Не так подивився.
– Мене теж ці очі непокоять. Навіщо? Ну, захотів убити… Ну, вдарив у серце. І тікай. Щоб не застукали на місці.
– Виколоти очі… Не думаю, що на це багато часу треба. І тут ще питання: до удару в серце він це зробив чи після? Робота для психологів. Треба «прочесати» цього героя-коханця. Що там у нього всередині робиться? Які мухи гудуть? Колишній спецпризначенець – це одне. А колишній зек-спецпризначенець – уже зовсім інше. Тюрма ламає не тільки долю. Психіку теж. Яка там вона у нього зараз?
– Та боягуз зашуганий він.
– Ви вже базарили? – усміхнулася Олена.
– Було, – теж показав усмішку професор. – Цей не втік. Сидів під крильцем у коханої.
– Дивно. Чому? Хитромудрий план розробив?
– Може… Здався ганчіркою. Ні на що не здатною. Розказував, що був у день убивства в салоні Кречета. Але не вбивав.
– Хо! – вирвалось у дівчини. – Щось тут не те. Ганчірка… Був у день убивства… Не вбивав… – Задумалась, знову перевтілившись у слідчого. – Грає. Дурня ввімкнув. Не ображайтеся, але він зрозумів, що може вас легко обвести навколо пальця.
– Але ми не… Стоп! Ми ж представлялися його Інні. Мабуть, почув… Це точно?
– Точно. Я таких «кадрів» знаю. Доводилося бачити. Ще й альфонсить, мабуть.
– Ага.
– Я ж кажу. Актор погорілого театру. А за ганчіркою вовк хитрий причаївся. Чи навіть лис. І тепер заляже на дно.
– Ґаву піймали ми.
– Схоже. Краще б оперативникам здали.
– У нас своє розслідування. А в них – своє. Нехай ворушаться.
– Вони не дуже поспішатимуть. Не ті люди.
– А якщо Приймак подумав, що нас обдурив – і оперів теж обдурить?
– Навряд. Те, що проканало з вами, з тими хлопцями не зіграє. Вони хоч і хабарники через одного, роботу знають добре. Теж, правда, через одного.
– Ех. А щастя було таким можливим, – удавано засумував Лисиця.
– Щастя – штука непередбачувана, – із серйозним фейсиком оголосила, ніби вирок, пані капітан. – Може як раптово зникнути, так і раптово з’явитися.
– Точно, – п’ючи співрозмовницю очима, підтвердив Богдан. Саме так. Одне, детективне, щастя зникло. Зате інше… Таке звабливе. Таке магічне. Таке… Ось. – А ви часом танцями не займалися? – ошелешив питанням Лисиця.
– Ви, Богдане, – страшна людина, – аж відхилилася дівчина. І переляк зіграла на четвірку.
– Це ж… чому? – здивувався професор. У цього за гру – «відмінно».
– Бо займалася, – стривожено-роздратовано повідомила Олена. – Бальними.
– Ну, не те щоб страшна я людина… – Богдан подивився на чорний екран телефону, немов у дзеркало. – Так, страшненький… Хоча… На любителя.
– Ви ж чудово розумієте, що я про інше… – зазвучала вдавана гнівливість.
Богдан усміхнувся:
– Розумію.
– А якщо ще й думки читаєте… – покивала пані капітан.
– Читаю, – підтвердив професор. – А щоночі я ще й викрадаю немовлят. І їм.
– От уже ж… Ви серйозним хоч коли-небудь буваєте?
– Так. Зараз я дуже серйозний. – Усмішка як не намагалася, а прорватися на обличчя так і не змогла.
– Та ну вас, – махнула Олена, але зробила це так, ніби хотіла притягнути до себе. Чи то Лисиці тільки здалося? Хоча… Тіла́ часто говорять красномовніше за слова. Тільки зрозумій… Тільки відчуй…
Таксі викликав телефоном. Прибула задрипана вазівська «десятка». Якби знав, замовив би в іншого оператора. Сором! Або відніс «принцесу» на руках. Але дівчина не звернула жодної уваги на цього «шкарбана». Сміливо сіла на заднє сидіння. З Богдановою допомогою. Який одразу ж перетворився на сусіда. І опинився так близько… Струм довго не чекав. Одразу вдарив від Олени. Богданове серце ухилитися не змогло. І опинилося в нокдауні[64]. Навіть – у нокауті[65]. Відпочивай! Але воно загупотіло так сильно, що професор боявся, аби нікого не злякало. Ніч же.
Говорили про абсолютно неважливе. Але тут не головне – «що». Головне – «з ким». І дорога покоротшала втричі. Навіть більше. Вийшли з машини. Відпускати Олену не хотілося. Але – завтра їй рано вставати. Знову запрягатися в правоохоронного плуга. Це Лисиця тут вільний художник. Може ніжитися в ліжку до витріщи ока. А в неї – служба ж. І форма з погонами. І звіти. І томи незакінчених проваджень…
«Додому» повернувся на тій же «десятці». Знову довелося слухати шансон. Не закінчується він у них.
Піднявся до номера. Спати не хотілося. Заснеш тут після такого. Цілий карнавал у душі…
Олена все більше подобалась. Розтинала Богданове серце – як хотіла. То вздовж. То впоперек. То по діагоналі. Утім… Може, вона й не хотіла, але все одно виходило. Ще і як виходило. Хоч не зустрічайся більше. Але заборонити собі не міг. Бо дівчина
