Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Роздягся. Накинув халат. Пішов чистити зуби. Думки прогнозовано обліпили вбивство Кречета.
Якщо вірити Олені, це третій на Донеччині випадок з «очима». Може, іще були, але не знайшла чи в архіві немає. І що це дає? Нічого. Не факт, що вбивця тутешній і що це – суто донецька «тема». Однаковий мотив? Не факт, що тут він теж такий. Хоча як «модель поведінки»…
Вийшов із душу. Зняв халат. Шугнув під ковдру.
Але в одному випадку викололи, а в іншому прострелили. Завдали болю й натякнули. А що ж у нашому випадку? Гм… Може бути і те, й інше. Маємо тільки штрихи до версій. Є два нібито підозрювані. Але фактів немає. Тільки далекі припущення. Приймак обдурив і заліг на дно? Не ясно. Мордовцев змився в Магадан? Хтозна. Інна до всього ніяким боком? Теж хтозна. І батько, й коханець «зав’язуються» на Кречета через неї. І саме це виправдовує її. Поки немає доказів іншого. Бо сама б вона точно не вбивала. Накрутила б Приймака чи батька. Татова ж доця. Жінки це вміють. Та ще й такі, як Інна. Як Іннок. Хе! Штучка непроста… Жінка… Змія… Дідько! Що ж таке, що спати не хочеться? Треба вимкнути мозок. Але як? День, наповнений подіями, відіграє́ться на повну? Зроблено багато. Якби ще й заснути. Узагалі б тоді поставив собі «відмінно». А так – тверда четвірка.
Розділ 13. Обитель чоловіколюбців
Уранці розбудив телефон. Шедевральна «Весна» зазвучала ніби гімн новому дню. І – новим успіхам у ньому. Бо навіщо ж Господь посилає нам світло після ночі? Гм… Правильно. Щоб ми зробили нове й потрібне. І точно за це вже поставили собі впевнене «відмінно». Хоча… Можна б іще посопіти…
Так рано не спалося Марченкові. Про це прочитав на дисплеї.
– Привіт! – мовив швидко Ігор. – Є цікава інформація. Кречет був членом таємної організації. Точніше секти.
– І що за банда? – сонним голосом поцікавився не дуже радісний професор. – «Аум Шинрікьо»[66]?
– Та ні, – пхикнув донкор. – Саморобне збіговисько ідіотів. «Мінерити». «Свідки нового народження». Хоча в народі їх називають «анциферовці». Організували стопудові шахраї. Серед них і цей, Анциферов. Юрій, здається. Працював у розважальній індустрії. Як не Дідом Морозом, то Бджілкою на дитячих виставах. А потім – величі захотілося. Розмах не влаштовував. От і зібрав біля себе пришиблених. І мутить тепер воду. Втирають про те, що на Донбасі має народитися новий Спаситель. Він, звісно, походитиме зі спадкових шахтарів. І піде віра нова всією землею. Товкмачать про пришестя нового месії. Малюють ікони. Де новий месія в шахтарській касці і військовій формі. А натурником виступає сам Анциферов. Такий цирк… Варять бабки на квадратноголових. А вони покірно несуть. «На спільну свічу»…
– Слово «miner» латинською «шахтар», – прояснив, оживаючи, Богдан. – Гм… Ясно… А Кречет же на квадратноголового ніби не схожий?
– Хтозна… – замовк на трохи Ігор. – Може, тримали на якомусь гачку. Або – гіпнозом затягли. Кажуть, що на відправах їхніх молитовних цим не гребують.
– А може – на паях? – припустив «вузькоокий» професор. – Акціонер, матері його ковінька?
– Гм… Теж може бути. – У донкора, схоже, ще не так багато інформації. З трьох сосен поки не виплутав.
– А вони своїх членів у жертви не приносили? За допомогою тонкого ножа? – Лисиця проснувся остаточно. Спросоння такого не запитав би. – Молоді секти цим часто страждають.
– Наче ні. Не чув. Знаю про них небагато. Поки небагато.
– Може, Кречет зрадив? – виплодив нову версію «київський Шерлок». – Порушив правила. Чи заповіді? І поплатився…
– Хтозна, – відповів Марченко. Знову з «нулем інформації». – В усякому разі, це вбивство не могла здійснити звичайна людина.
– Звичайна людина взагалі вбити не може, – розважливо мовив професор. – Щоб убити, вона мусить стати не-звичайною.
– Ну, я в тому сенсі, що вбивство наше не просто «з переляку». Воно усвідомлене. І – може – підготовлене.
– Не згоден, – подався в опозицію Богдан. – Екстремальна ситуація людину змінює. Навіть дуже. До невпізнаваності. І поведінка її тоді непрогнозована. Психіка людська – річ ой яка непроста. І ніхто точно не скаже, що той чи інший «індивід» може встругнути, коли опиниться в «позамежності». На території «не-людського». Де не діють загальноприйняті закони й табу.
– Ну… в принципі, правильно, але… Тут усе скидається на холоднокровність.
– Як і на випадковість. Убив. Злякався.
– Але очі не виколював би. Злякався – і втік. Заховався чимдалі. І носа б не потикав.
Богдан задумався.
– А якщо в секті – радикали? – видав він за мить. – Переконані. Чи, швидше, зазомбовані. І будь-яке відступництво нещадно карають.
– Та й найняти могли. Якщо дуже треба. А «спеців» таких шукати недовго.
– Згоден, – підбив підсумки професор. – Треба перевіряти. Є через кого до секти підібратися?
– Подумаю.
– Було б непогано.
– Так. Але це небезпечно.
– Звісно, – підтримав Лисиця. – Такі таємниці – за сімома замками. І кожен ключ захований в яйці. Яйце – в качці. Качка…
– Точно, – підтримав Ігор. – Але розумна голова – теж ключ непоганий.
– Та тільки де її взяти? – усміхнувся Богдан.
– Отож.
– Наші дії?
– Снідай, а я потім передзвоню. Дещо треба підігнати.
– Домовились.
Лисиця кинув телефон поряд. Але проблеми ось так не кинеш. Вони – наче комарі надокучливі. Як почнуть дзижчати… І відчепляться тільки тоді, коли розчавиш ударом спритних долонь.
Заплющив очі. Ще трошки. Ще…
Ех, навіщо ухайдакали цього рокера патлатого? Набивав би зараз свої татухи, а професор читав би свої лекції з теорії тексту. Мучив нудотними науковими істинами модернових студіків, наганяючи безпросвітну нудьгу. А вони б поглядали на годинники, чекаючи рятівного дзвінка. А так… Хоча Богдан вірив, що насправді – все не так. Що його лекції – вершина блаженства для студентів. І якщо аудиторія й поглядає на час, то тільки з благанням, щоб той не поспішав. Бо хочуть ще більше цієї насолоди. Гм… Наївняк… Вставай! Півні уже захрипли.
Піднявся. Потягнувся. Позіхнув.
Треба ставати людиною.
Трохи розім’явся. Привів до тями тіло. О, уже веселіше.
Пішов у душ. Умився. Подивився в дзеркало. Що, красунчику, починаємо новий день? Який обов’язково буде кращим, ніж учора. Тільки так. На менше не погоджуйся. Та-а-ак. Прогнати надокучливу щетину. Вона, гадюка, щоранку знову – тут як тут. Тестостерон випирає. Ніби шило з мішка. Ех… Почав. Електробритва «PHILIPS» задзижчала й старанним комбайном почала, плавно ковзаючи, легко косити жорсткі «паростки». Не минала жодного. І «стерні» не лишила. Все чітко. Хвірма. Віників вона не в’яже. Та й ніколи не в’язала.
«Гм, – думав, – секта. А чи не може вести слід убивці й справді сюди? Таємні чи напівтаємні кодла не люблять, коли хтось зі своїх має іншу думку. І робить не так, як вони. У них закони працюють – дай, Боже, кожному. Можуть на хвоста й солі насипати, і наступити. І до прадухів відправити. Це в них недовго. Точно. Тут навіть може бути більше шансів, ніж у Шрека й Приймака. Хоча… Факти… Ось що найкращий ключ. Відімкне кожну скриньку з таємницями. І навіть ту, що із сімома замками».
Після душу з’явився новим. Рум’яним і повним сили. Хоч на рекламу зараз. Чогось енергетичного. Усеперемагального. Розметуть – ніби черговий бестселер від Роулінґ.
Одягнувся. Поснідати рушив до кафе-бару. Коли їхав учора від Олени, побачив яскраву вивіску. Назва «Алі-Баба-Алі-Дід» насторожувала, але й інтригувала. А найкращі ліки проти інтриги – опинитися в її епіцентрі. Рушив на «процедури».
Інтер’єр кафе вразив. Трохи незвичний для Богданового ока. Але це ж нормально. Кожен хазяїн – якщо хоче покреативити – вигадує свою «фішку». А тут їх – два вагони ще й візок. Практично скрізь – великі фото античних скульптур. І кожне – могутнє чоловіче тіло. З виразним рельєфом м’язів і – через одного – фіговими листками. А жіночого – жодного. Фотошедеври чергувалися з оригіналами картин. Місцеві таланти? Гм… Який контраст. «Класика й авангард». Схоже на супрематизм[67]. Виконані з яскраво вираженим абстрактним геометризмом.
