Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Ножем у серце? – пройшовся струм Богдановим тілом.
– Ні, – зупинив цей «процес» донкор. – Застрелив із пістолета. Він додому зі зброєю приїхав. А до сусіда, з яким Приймак давно мав різні погляди на закони гравітації, гості прийшли. Ну, й почали гульбанити по-дорослому. Він зайшов їх заспокоїти, а ті на нього «наїхали конкретно». Ну, і не витримав… Одного поклав. Двох поранив… Але ж із ножем спецпризначенці теж «на ти». Профі на всі руки!
– Це точно. Треба його поворушити. Може, наш клієнт? На зоні заточку зробив. Вона ж тонка.
– Тонка… Я адреску вже маю.
– Їдемо?
– Так. Підскочу й заберу тебе хвилин за сорок.
– Добре.
Лисиця дав відбій і поклав телефон. Задумався. Це ставало цікавим.
«Коханець колишньої Кречетової дружини, – подумав. – І знову все веде до жінки… Гм… А що? Теж варіант. Спецпризначенець. Супермашина для вбивств. Та й було вже раз. Чом би й не повторити? «Психологічний бар’єр подолано». Приревнував – і ножиком приголубив. Без «шуму і пилі». Але ж не міг не розуміти, що одразу потрапляє під «ковпака»… Ха! Та його вже й слід вичах. Шукайте – скільки хочете… А якщо не зник – отже, не вбивав? Чудово. Поїдемо – перевіримо».
Марченко під’їхав за тридцять шість хвилин. Богдан стояв біля готелю і вже виглядав. Не хотів гаяти часу. Одразу в машину і… Свербіло рухатись далі.
– Важка дорога, – сказав донкор, опустивши скло. – Не пропхнешся. Наче найнялися. Але я часу трохи зекономив. Проскочив на червоний. У дзеркало подивився. Ніби не гналися.
– А якщо сфоткали?
– Доведеться заплатити.
– Краще не ризикуй… Життя ж усе-таки…
– Та я наче з правилами й дружу. Це щось сьогодні… Розслабився.
– Поїхали! – звелів Богдан, і Марченко, кинувши «в пелену» киянину кілька фотографій, одразу припустив.
Професор узявся роздивлятись.
– Пан Мордовцев, – прокоментував донкор, коли професор устромив очі в кремезного літнього чоловіка з поголеною головою, від якої вгору смішно стирчали вуха, великим широким носом і густими кущистими бровами.
– Не герой-коханець, – штрикнув фотографічного здорованя, не боячись, що тому це може не сподобатись.
– Таке ж, – підтримав усмішкою водій.
– А й не скажеш, що йому стільки років. Дуб. Може, кров свинок убієнних попиває?
– Фотка стара. Хоча… У цьому світі всякого буває…
Далі на фото – молода жінка. Шатенка з каре, тонкими губами, правильним носом і виразними очима під чорними дугами брів. Не те щоб красива, але ховається за цим усім сила нестримна. Так здалося. Але це – лише фотографія. А як там насправді…
– Кречет Інна, уроджена Мордовцева, – далі знайомив з «галереєю» Марченко. – Не мій типаж. Пройшов би і не глянув.
– Не мій теж, – скривив мармизу Богдан. – Я б навіть не проходив.
Наступна фотка знайомила з міцним чорнявим молодиком під тридцять з акуратно обстриженою головою і маленькими підозріливими очима.
– Олег Приймак, – сказав донкор.
– Ясно, – не відривав очей від фотографії професор. – Де розжився?
– Там уже немає, – стримав усмішку Марченко.
– Ти, мабуть, і де немає візьмеш, – склав фотки одна на одну Лисиця.
– А що ж робити, коли треба?
Ігор подивився на Богдана і вже нічого не стримував.
Добре знаючи місто, донкор рушив «хитрими» дворами й вуличками. В одному місці ледве протиснулись повз «жигулі-класику» та сміттєвий контейнер. В іншому довелося дертися на бордюр. Ще десь почекали, поки «ISUZU» з написом «Меблі» дасть проїхати. Та все одно до потрібного будинку дісталися хвилин за двадцять. Знову зекономили час. Який зараз діамантовий…
Ось він, цей будинок. Не новий. Дев’ятиповерховий. Сірий. Частина балконів не засклена. На двох – пластикові рами. Усе це Богдан розгледів, поки донкор паркував свою «чайку».
Вийшли. Марченко поставив машину на сигналізацію. За кілька кроків зникли в під’їзді. Викликали ліфт. Той одразу ж прибув. Сервіс! Зайшли. Ігор натиснув на чорний прямокутник із білою вісімкою. Єдину більш-менш живу кнопку. Ліфт, смикаючись, почав підніматися.
– Може, краще б з ментами? – засумнівався Богдан. – Хтозна, що в нього там «під черепком» робиться. Спец, та ще й убивця…
– Ну їх! – махнув донкор. – Поки поясниш. Поки зберуться. Знаєш же, які вони. А так – самі «проскануємо». Раптом на підказку яку наскочимо? Треба шукати скрізь, де можна знайти. А тут – і сам Господь не проти.
– Логічно й красиво. Але – трохи небезпечно.
– Там, де безпечно, ходять дівчатка в квітчастих спідничках. Міні. Із накрученими кучерями.
– Шкода, у мене такого нема.
– У мене теж.
Ліфт зупинився і з гуркотом випустив.
Вийшли.
Довгий коридор. Стіни пофарбовані синім. І двері до квартир на однаковій відстані одні від інших. Ясно. «Готельки». Однокімнатні-однотипні. По вісім на поверсі. Ігор почав шукати потрібний номер. Ага! Ось! Овал із цифрами «п’ять» і «дев’ять» на коричневому потертому дерматині. Натиснув на чорне вічко старезної, забрудненої синьою фарбою і пальцями кнопки. За ветхими дверима пролунав дзвоник. Тут, у коридорі, це почули. Ще трохи – й долинули кроки. Ішла хвора чи стара людина. Повільно шаркаючи. Наближалася, ніби на лижах.
– Хто там? – долетіло хрипле, але жорстке, хоч і жіноче.
– Це до Олега, – відповів грубим голосом донкор. – Він удома?
– Немає, – ще раз хрипло, але м’якіше.
– А коли буде? – знову грубо поцікавився Ігор.
– Та хто ж його знає? – роздратовано сказала стара жінка. – Нічого не казав. Чотири дні як повіявся, то наче у воду впав. Хіба подзвонити не можна? Скажі бабулі, що в тебе все добре. Мені й легше стане. А то ж – як бурундук той. Запхався у своє. З головою. А ти тут переживай. За серце хапайся. Пилюні пий. Хіба ж так можна? Ви подзвоніть йому і вилайте добряче. Що бабулю кинув. А я он хліба шматочок уранці останній з’їла. Що ж мені, з голоду ноги витягти? Ото страму перед сусідами буде! Я ж, діточки, хвора дуже. Ото тільки у квартирі й можу туди-сюди соватись. Та ще, як хто виведе надвір.
– Скільки вам хліба купити і якого? – уже своїм голосом запитав Марченко.
– Чорного й білого, – відповіла бабуся. – Який уже буде. Свіжий, якщо й привезли, досі розібрали. А як не привозили, то й позавчорашній згодиться. Я водичкою розмочу. Аби з голоду не ґиґнути.
– Почекайте, – сказав дверям донкор, а до Лисиці прошепотів: – Постій тут. Постережи. Послухай. Усе може бути. А я зганяю в магаз. Треба ж бабуську від смерті голодної врятувати.
Лисиця кивнув, дістав із сумки «шмайсера», підготував, поставив на запобіжник і запхнув за пояс іззаду. Накрив курткою. Так швидше дістанеш. Бо сумка – глухий варіант. Нульовий. Забудь.
– То пан – крутий мен? – награно поцікавився Марченко. – Тоді я спокійний. Гм… Бондаренко по-дорослому роботу поставив. І підлеглі – модні детективи. Скоро ліцензії на приватний розшук у кожного будуть.
Професор усміхнувся. Знав би ти, пане донкор, хто перед тобою. Цілий професор. Доктор наук. Який захотів зробити своє життя не просто цікавим. А суперцікавим. Навіть супер-пупер-цікавим. А помічники вже й тут як тут.
– Потопельник як сам не потурбується…
– З такою «гаубицею» він потопельником і не стане.
– Та ну… Лише травматика. Коли проти тебе бойовий, почуваєшся незатишно. Перевірено.
– Але це краще, ніж нічого. І ніякі менти не потрібні.
– Для «інтерв’ю» з цією бабуською – так.
– О’кей. Я швидко. Підгодую свідка. На небі запишеться.
Марченко зник у ліфті. Лисиця залишився «на посту». Це хоч і не «пост № 1»[45], та все одно. Відповідальність ніхто не скасовував. Особливо у «відповідальних персон».
Почався відлік чекання. Коли після майстер-класу від черепахи час повторює все за своїм великим «гуру». І ти встигаєш вивчити всі тріщинки й плями на дверях, облупленість і написи на стінах, обпалені кола від «пострілів» сірниками в стелю, почути, як жахливо скрипить ліфт, плаче-розривається дитина в одній із сусідніх квартир і гавкає натужно собака. І від цього – нікуди. Зараз.
Чекання…
Запрацював ліфт. За кілька секунд відчинився на цьому поверсі. «Народив» хлопчика років
