Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Запитаємо? – неголосно сказав Лисиця. – Сусіди часто знають більше за всіх.
Марченко це знав чудово. І тому кивнув.
Рушили.
Сусід повільно чадів, виставивши напоказ тютюнову насолоду. Ніби інших у його житті давно вже не було. Або це його «постійне».
Те, що «прибульців» двоє, робило їх сміливішими. Інстинктивно. Отже – сильнішими… Природа…
– Добрий день! – майже панібратськи привітався Марченко.
– Моє шанування! – спробував у тон зіграти свою партію Богдан.
– Добрий-добрий, – просканував чужинців чоловік, примруживши цікаві очі. – Шанування-шанування…
– Ми журналісти, – дістав посвідчення Ігор. – Із Донецька. Це ось Богдан. А я Ігор.
– Григорій Михайлович, – простягнув роботящу руку сусід. «Прибульці» по черзі потиснули. – А з якої газети?
– «Презумпція», – хором відповіли журналісти, хоч і не репетирували.
– Ніколи не чув, – спокійно оцінив сусід, вертячи головою. – Зараз стільки нових… А називаються – язика вивихнеш. Раніше була «Правда». І все ясно. Брехню в ній не писали.
– У нашій теж не пишуть, – не втримався від патріотичності донкор.
– Тепер скрізь брехню пишуть, – не збавляв категоричності Григорій Михайлович.
– І в «Правді»? – обережно запитав Лисиця.
– Ні, – почала рити траншеї довкола себе «спецівка». – Там брехні бути не може. Ніколи. Якщо і в «Правді» буде брехня, кінець світу настане. Така арихметика.
Лисиця й Марченко перезирнулися. І зрозуміли один одного. З цього шляху треба звертати. Куди-небудь. Праворуч чи ліворуч. Але обов’язково вбік.
– Це точно, – кивнув Ігор. – А ми до сусіда вашого.
– Не ви перші, – загасив об лавочку недопалка фанат «Правди».
«Прибульці» перезирнулися знову.
– До нього хтось приїжджав? – запитав про очевидне Богдан.
– От ви журналіст, а питаєте дурне, – похитала головою «людина в чорному», вишкіривши погані зуби. Хоч нападати ніби й не збиралася. – Ясно, що приїжджали, раз кажу. Не бачив би – мовчав би. Така арихметика.
Професора «роздягли», як цибулину. На допомогу прийшов донкор.
– Ви їх добре розгледіли? – підкинув нехитре запитання він.
– А що ж там, – грався в «основного» сусід. – Вийшов отак на вулицю, як зараз, і курив.
– І що? – запитав Лисиця.
– Нічого, – стенув плечима сусід. – Міліція то була. Приїхали вчотирьох. Двоє у формі. Два так. Покрутилися-покрутилися й поїхали, гірко облизнувшись. Пилиповича ж дома немає. І Дусі теж. Така арихметика.
– А де ж Пилипович і Дуся? – далі атакував професор.
– На морях, – усміхнувся «казкар».
– В Єгипті чи Туреччині? – поцікавився Марченко.
– А Охотське море там є? – притиснув до стіни «географією» Григорій Михайлович.
– Ні-і-і, – розгублено відповів Богдан.
– Значить, не там.
– А до чого тут Охотське море? – «наїхав» Ігор.
– Ну, ви ж про Пилиповича запитали. Я й кажу. На морях.
«Спецівка» знову вишкірилася. Така то була посмішка. Але з першого разу цього ніхто не зрозумів. «Така арихметика»…
– Так на Охотському ж не дуже тепло, – розгубився донкор.
– Та він до брата поїхав, – нахилився вперед сусід. – На Магадан. Казав, що ювілей у того. Тридцять років не бачилися. Сімдесят братану.
– Ви точно це знаєте? – зосереджено запитав Лисиця.
– Точно, – кивнула «спецівка». – Я ж їх зі шмотками до Донецька, в аеропорт возив. Ще колесо пробив, як назад їхав, зараза. А «запаски» не було. Намучився… Он мій «дуглас», у дворі стоїть.
Журналісти зазирнули. Точно іржаво-салатовий «Москвич-комбі». Перехняблений на лівий бік. Раритет. Але ж якось їде…
– То вони полетіли на Магадан? – перепитав Марченко. – А коли це було?
– Міліція приїжджала вчора, – почав напружувати мізки Григорій Михайлович. – А возив я їх позавчора. Раненько. Вони ж їхати не збиралися. А вже перед самою датою зібралися й подалися. Це ж сьогодні якраз у нього. А мені сказали, собаку, кота і курей годувать.
«Кречета вбито три дні тому, – подумав Лисиця. – Убив і полетів? Гм… Логічно. Магадан далеко. Спробуй там знайди. Загубиться серед вічної мерзлоти – шукай вітру в полі».
– А міліція чого ж приїжджала? – запитав Ігор.
– А я знаю? – почала гніватися «спецівка». – У нас тут вона часто катається. То там щось украдуть, то там. От вони й нишпорять, матері їхній ковінька.
– Ясно. А донька їхня як же? – вів «допит» далі Марченко. – Не полетіла дядька провідати?
– Ні, – відповів сусід. – Вона ж у Донецьку живе. Їй, мабуть, не до того… Собою займається… Чоловік був у неї. Разів два бачив його тут. Патлатий такий. У залізяччі весь. Той, як його, рокер. І наколки робить. Мені ж мої на зоні робили. По-простому. Сяк-так. А зараз… Ціла наука. З причандалами там усякими. Така арихметика.
– Ви сказали «був», – зачепився Лисиця. – А зараз де він?
– Так розійшлися ж вони, – зробив великі очі Григорій Михайлович, ніби цю новину цілий тиждень крутив Перший національний у прайм-тайм. – Не було між них порядку. Не надійна вона. Ну, як жінка. На передок слаба. Ще коли тут жила, таке витворяла, таке витворяла. Добре, що в Донецьк переїхала. Пилиповичу й Дусьці аж полегшало. Ну, а зять цього ж не знав… Там вони й здибалися. Поженилися. А потім розкусив, видно. Та й дав назад. Така арихметика.
– А розійшлися давно? – знову закинув вудочку Марченко.
– Та не знаю я, – підвищив тон сусід. – Наче не дуже. Дуся й казала… Інка, дочка ж, на нервах уся. Вона б не проти з ним і далі. Любить, каже. А він там щось носом крутить. Якісь прентензії в нього. Горшки побили.
– А не знаєте, що й до чого? – не відклеювався Богдан.
– А чорт їх знає, – махнув Григорій Михайлович. – Вони ж мені не розказують. Ото як погризуться, тоді Дуська яке слово й кине через рабицю. А мені воно так: що є, що нема. І без цього борщ не кислий… Така арихметика.
– А Пилипович і далі свиней коле?
Це питання Марченко притримував, чекаючи нагоди. Дочекався.
– Зараз – не дуже, – подався у «статистику» сусід. – От раніше було… Частенько кликали. То тут, то там свіжина… Зараз людей мало в нас. Хто до діток виїхав. Хто на кладовище переселився. А хто зостався, скотину майже не держать. У мене он теж немає… Баба померла. А що я сам… Шматок хліба куплю. Чарчину перехилю. Отак і доживаю… Така арихметика.
– Та й Пилипович уже не той, – закинув вудочку Лисиця, – ну, як колій…
– Як це – «не той»? – обурилася «людина в чорному». – Він і раніше був ого-го. Більше половини свиней – завжди його… Було, правда, у нас ще двоє. Іван Глухий і Микола Неташапка. Але ті й тоді не дуже. Не було в руках твердості. Поки вхайдакає те порося, то й сам упріє, і скотину вимучить. А тепер… Іван помер років п’ять як. А Микола спився. Ножа не вдержить уже. Руки тропака вибивають. Отаке з чоловіком стало. А Пилипович – як грім! Сила в лапищах – дай Боже! І б’є тільки раз. Так, що й не тріпнеться. Уміє. Та його і в Ларине раніше звали… Така арихметика.
– А ви не знаєте, де дочка їхня, Інка, живе, ну, адресу? – поцікавився Богдан.
– У гості не їздив і не собираюся, – хитро примружився дідусь. – Знаю, що десь у Донецьку. А Донецьк великий.
– А може, телефон? – запитав Марченко.
– Та на який же біс він мені? – розвів руки Григорій Михайлович. – У мене й самого тої цяцьки нема. Ні я нікому не звоню, ні мені ніхто. Живу – сам собі хазяїн. А чого це ви про них розпитуєте? – почав прозрівати сусід. – Учора міліція тут крутилася. Сьогодні ви.
– А-а-а… вони в лотерею виграли, – одразу ж і збрехав Ігор. – І оргкомітет звернувся до нас, у газету. От ми й розшукуємо.
Дідусь подивився з недовірою. І, запаливши нову цигарку, «професійно» затягнувся. Випустив дим.
– Щось ви багатенько розпитуєте, – погрозливо мовив він. – Гм, лотерея… То, може, менти теж до них через це приїжджали?
– Не знаю, – стенув плечима донкор. – Нам наказали – ми виконуємо. Треба про потрібну людину побільше інформації зібрати. Нам за це гроші платять. От і шуршимо.
– Гм, закони нові чи
